Закон «Про українську річку Ніл»

09.10.2003

      Повноваження СБУ продовжують розширюватися — і все це в рамках боротьби з тероризмом. На жаль, «Закон про боротьбу з тероризмом» був прийнятий, і це дало підстави не просто додати СБУ нових можливостей, а фактично зробити їх безмежними. І це при тому, що повноваженнями, якими нині володіє СБУ, не володіє зараз жодна служба безпеки або подібна їй структура у будь-якій країні світу. І якщо в арсеналі Служби безпеки досі чогось бракує, то це означає лише те, що вона таких повноважень собі ще не вигадала або не врахувала.

      Є в цьому законі, зокрема, таке визначення, як «заходи з боротьби з тероризмом». Яка тут паралель напрошується? Заходи з боротьби з п'янством, з дармоїдством — проводилися такі акції у недоброї пам'яті Совєтському Союзі. Але що в даному випадку передбачають подібні заходи? Все просто: можна закрити рахунок фірми, можна провести будь-де обшук, можна навіть без письмового розпорядження слідчого ввалитися в офіс якої-небудь комерційної структури на підставі того, що у СБУ є інформація, нібито ця структура фінансує терористів, яких в Україні немає і ніколи не буде.

      Прийняття цього закону можна в принципі тлумачити як помутніння розуму. Давайте ще приймемо закон про боротьбу з цунамі. Що, не може в Україні бути цунамі? А хто його зна? Давайте про всяк випадок поборемося... Або давайте приймемо закон про шкідливість гейзерів чи про захист української тайги, чи про українську річку Ніл. Це все явища одного порядку, тобто такі, яких в Україні не існує і ніколи не існувало.

      Що взагалі дає підстави думати, нібито в Україні можуть з'явитися терористи? «Грибники», які буцімто намалювали план захоплення Києва? Чи події 9 березня, які СБУ всіляко намагалося підвести під тероризм, і Кучма навіть почав тоді твердити, що й ми, мовляв, після 9 березня мусимо говорити про терористів? А дії цих «терористів» закінчилися пшиком, бо навіть перелому ні в кого не було, лише легким переляком відбулися ті, кого «тероризували». Це навіть не смішно, це — цинічно...

      Преференції, які зараз надані Службі безпеки (я вже не кажу про зарплатню чи повноваження її працівників), довершують гіперболізацію цієї структури в Україні. І виправдати таку ситуацію нічим не можливо. Бо нічим, крім політичного нишпорства, в СБУ не займаються.  А як же, приміром, боротьба з організованною злочинністю? Подібні питання зазвичай знімаються за невідповідністю, бо не це є головним. Головна мета Служби безпеки — прослуховувати телефони народних депутатів, зазирати в замкову шпарину, порпатися у брудній білизні. І всі народні депутати про це чудово знають... Але знову ж таки, якщо раніше це робилося незаконно (хоча все одно робилося), то тепер все відбуватиметься законно. Бо більшість узяла та й підтримала цей закон...

      Слід узяти до уваги й те, що прийняття подібного закону потягнуло за собою внесення змін до інших законодавчих актів — «Про оперативно-розшукову діяльність», наприклад, та інших — словом, цілого пакету. Сам «Закон про боротьбу з тероризмом» не витримує жодної критики. Якби у Сполучених Штатах хтось запропонував подібний закон — це означало б закінчення політичної кар'єри автора, тому що «смерть демократії» — навіть не те формулювання, яке можна використати, щоб його охарактеризувати. В Україні ж усі вважають, що керувати вони будуть вічно, і що керувати, зокрема, Службою безпеки буде той самий режим, який нині при владі.

      Погіршувати те, що є, на жаль, завжди легше. І єдине, що може врятувати ситуацію, — це заборона обiймати посаду голови Служби безпеки та посади його заступників людям зі званнями та погонами. Тобто призначати у керівні крісла слід принципово лише цивільних людей. І навіть не просто цивільних, а тих, кого переслідували політично. Саме цей принцип використано у Польщі — там діє заборона колишнім кадебістам займати відповідні пости у структурах, подібних до Служби безпеки. Це буквально врятувало ситуацію у Польщі... І це єдиний рецепт, ніхто нічого іншого не придумав. Вацлав Гавел, щоправда, пропонував просто ввести заборону на професію як таку (для тих, мається на увазі, хто заплямував себе за попереднього режиму). І це ніяка не дискримінація, бо обмеження чиєїсь злочинної діяльності на догоду демократії — золоте правило для демократичної країни. У нас же заступники голови КДБ, які, скажімо, свого часу саджали Хмару, і зараз є заступниками голови Служби безпеки. Той же Володимир Пристайко, приміром, він і тепер при владі, він — заступник керівника СБУ...

      Наголошую: теперішні преференції для СБУ ще обернуться надзвичайно складною проблемою для наступної влади. І запобігти цьому можна буде, лише прийнявши згаданий закон про заборону на професію — інакше неможливо. Тоді й відбудеться введення України в демократичне річище, бо універсальні солдати нікому не потрібні, тому саме цивільні мають посісти місця і в СБУ, і в податковій абощо — аби займатися не просто правами людини, а й правами держави. Це й буде головною запорукою демократизації. Закон же про боротьбу з тероризмом має обмежуватися тим, що якщо до нас будуть летіти чужі літаки, ми їх збиватимемо, от і все. І на цьому ставиться крапка. Говорити ж: «Если кто-то кое-где у нас порой...» — означає тримати напоготові чергову довбню для голів опозиції. А ті, хто подібні закони підтримує (тобто більшість), чомусь переконані, що вони завжди будуть у шоломах, і їх ця довбня не торкнеться.

Андрій ШКІЛЬ,

голова парламентського підкомітету

з питань підготовки законопроектів.

  • Кодекс честі?

    Не так давно соціальна реклама закликала не шукати роботи за кордоном, бо там українці потраплятимуть у рабство. Але насправді така халепа чигає й удома. В умовах, коли заробітна плата застигла на докризовому рівні (якщо не скоротилася взагалі), а ринок вакансій дедалі вужчає, працівник погодиться практично на все. Аби втриматися в офісі чи на виробництві та понести додому яку–не–яку копійку. Тож часто вживане щодо теперішніх реалій слово «феодалізм» не є метафорою. Феодалізм він феодалізм і є. Хоч і з поправкою на ХХІ століття — тілесні покарання для найманих працівників іще не застосовують. Поки що. Змінити стан справ міг би Трудовий кодекс. >>

  • Скопенко проти «УМа»

    Рік тому, 1 червня 2005 року, «УМ» опублікувала матеріал «Війна на замку, ключ у ректора» — інтерв'ю з професором Київського національного університету ім. Шевченка, доктором історичних наук Віктором Королем. Редакція не мала підстав не довіряти доктору Королю (автору п'яти сотень публікацій на тему Другої світової війни), про якого отримала схвальні відгуки від істориків України і діаспори. Тоді я не почула від викладача майже нічого нового. Про те, що гуманітарні — «ідеологічні» — факультети Національного університету, передусім історичний, не зазнали кардинальних змін після перетворення державного ладу в Україні з тоталітарного на демократичний, мені як оглядачу відділу освіти в газеті доводилося упродовж останніх років вислуховувати і від викладачів, і від студентів, і від їхніх батьків. Здивувало інше. А саме, що на вимогу громадської організації ректор вільного державного ВНЗ намагався «вплинути» на викладача. Адже Віктор Король «посмів» опублікувати дослідження про битву за Київ, базоване не на радянській ідеології, а на свідченнях очевидців.
    У вересні 2005 року редакція газети «Україна молода» отримала позов до Шевченківського районного суду на основі публікації «Війна на замку, ключ у ректора». Вимога: спростувати відомості, наведені в інтерв'ю Віктора Короля. >>

  • Опозиція в законі?

    В англійському парламенті офіційна опозиція існує вже давно — принаймні за часів королеви Анни, яка царствувала в перші десятиліття XVIII століття, вона вже була. Як той англійський газон з анекдоту, який для пристойного його вигляду потрібно «всього лише» триста років поливати, підстригати, плекати, так і те, що вкладають зараз у поняття «парламентаризм» та «демократичні цінності», слід було б вкинути у землю вже давно, аби зараз збирати плоди посіяного. Проте історія України всім відома — до 1991 року зоровою метафорою опозиційності могла б бути хіба що уявна фігура у білому савані та з косою у руці. Але й після здобуття Україною незалежності стан справ не набагато покращився, тож на тринадцятому році існування нашої суверенної, «ще не вмерлої» Батьківщини стосунки влади та опозиції досі лишаються «не оформленими». >>

  • Про депутатський імунодефіцит,

    Як говориться у наукових працях, коротка історія питання: про запровадження таких собі парламентських урядників, які б заспокоювали надмірно гарячих учасників навколотрибунних ексцесів, ішлося вже давно. Востаннє ця ідея актуалізувалася у зв’язку з політреформою, коли опозиція ночувала в сесійній залі, блокувала трибуну тощо. Пригадується, як тоді у кулуарах своїми міркуваннями з цього приводу ділився постпред Кучми Олександр Задорожній. Говорив він про те, що варто було б організувати таку службу, представники якої зупиняли б усі непарламентські конфлікти, перешкоджали бійкам тощо, а тих, хто досяг особливих успіхів на полі бою, виводили б попід білі рученьки з зали. А як робоча назва для таких «санітарів лісу» згодиться номінація «Пристави» — так виходило за його словами. (Ідея для прихильників подібної новації: використати ім’я одного з жахіть Стівена Кінга — Той, Хто Обходить Ряди. А що? Якраз було б влучно по відношенню до розташування депутатських місць)... >>

  • Хроніка відкушених вух

    «УМ» вирішила дослідити, наскільки поширеним є непарламентське спілкування між депутатами в інших країнах світу, а також віднайти приклади запровадження чогось на зразок внутрішньої поліції у стінах законодавчого органу. З’ясувати вдалося наступне. Випадки порушення депутатської етики у вигляді нетипової чи хуліганської поведінки, нецензурної лексики та блокування роботи парламенту, як правило, не регулюються окремими законами чи нормами. Вони підпадають або під традиційно наявні у будь-якому парламенті «Засади депутатської етики», або під Кримінальне законодавство. У системах парламентського права наших найближчих сусідів — Росії та Польщі — елементи депутатської етики окреслюються наступними документами: Конституцією, виборчим законодавством, законами про виконання депутатами своїх обов'язків, регламентом парламенту. >>

  • ЗМІїборці

    Про державу можна сказати: вона така, якою є її турбота про старих (чи про інвалідів, хворих, дітей-сиріт абощо). А можна й змінити ракурс оцінювання, і говорити не про знедолених чи малозабезпечених, а про журналістів. Тобто стверджувати: держава така, якою є її шана і увага до преси. І це не тому, що «Україна молода» належить до мас-медіа, і своя сорочка їй ближче до тіла. А тому, що в будь-якому соціумі насправді важать три складові: народ, влада, преса. Остання — як перекладач між двома сторонами, кожна з яких говорить своєю мовою, точніше, мовою своїх інтересів, цінностей, можливостей. Іще вона — адсорбент думок, настроїв чи імпульсів, які підіймаються знизу, аби бути поміченими і відчутими вгорі. Так повелося здавна, ще відтоді, коли преси як такої не існувало, а замість неї «руку на пульсі історії» тримали мандрівні барди, поети, казкарі... Як про це у Лесі Українки? «...Співці по місту ходять, / І піснями люд морочать, / Все про рівність і про волю / У піснях своїх торочать. / Вже й по тюрмах їх саджають, / Та ніщо не помагає, / Їх пісні ідуть по людях. / Всяк пісні ті переймає...» А якщо без пафосу і без цитат, повторимось іще раз: кожна держава настільки «хороша», наскільки вона любить пресу. Наша нас, «співців», не любить. Бо запроваджує такі закони, за якими безкарно можна давати репортаж хіба що про полювання на крокодилів біля Сейшельських островів. За умови, звичайно, якщо крокодили дадуть свою письмову згоду. >>