Письменник від верстата: служака московських окупантів Гітлер зламав життя сім’ї Рублевських (архівна розвідка)
Українську сім’ю Рублевських, яка жила в Києві, занапастив Гітлер. >>
Час збирати каміння не сплинув: хресна дорога з «націоналістичним» шлейфом Володимира Андрощука
14.08.2018
Володимир Андрощук iз дружиною Галиною Тарасюк. (Фото з власного архіву.)
Мені у житті щастило на зустрічі з цікавими людьми. До кола таких належить і кінорежисер, сценарист, журналіст і справжній українець, патріот за духом, людина з оголеним нервом і відкритою душею — Володимир Андрощук, з яким я познайомилась у далекому 1998 році.
Саме тоді його майбутню дружину — громадську діячку, лідера жіночого руху на Буковині, письменницю, журналістку Галину Тарасюк переслідувала військова прокуратура за чесний і правдивий матеріал на захист хворого хлопчини, єдиного годувальника сім’ї, якого незаконно взяли до війська.
І мене тоді вразила людська вдача Володимира Івановича перейматися чужим болем і готовність без усіляких застережень кинутись на допомогу людині.
18 серпня виповнюється 80 років з дня народження відомого кінорежисера-документаліста, сценариста, автора-постановника 10-серійного історичного художнього фільму «Час збирати каміння» Володимира Андрощука.
Перший призовник українського кіно
Хресна дорога в українське кіно Володимира Андрощука почалася з перших днів його життя, що збiглися з Другою світовою війною, з польсько-українським протистоянням, спровокованим німецькими фашистами та радянськими енкаведистами, а також із зародженням на Волині, де він народився і зріс, Української повстанської армії. Можливо, саме бажання зняти правдивий фільм про ті трагічні події і привели «фактурного» і талановитого волиняка спочатку після середньої школи, а відтак після військової служби на Далекому Сході до Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК). Але у приймальній комісії, дізнавшись, що він із самого серця «бандерівщини», не взяли навіть документів, одверто порадивши «єжжать в свою Западную Украіну».
Однак доля була прихильна до його мрії про кіно. Саме в цей, 1961-й, рік проводився перший набір на щойно створений кінофакультет Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого. І Володимир Андрощук у вісімці щасливчиків вступає на режисерське відділення. Серед того першого призову українського кінематографа були й Іван Миколайчук та Борислав Брондуков.
Ось як згадує про ті далекі студентські роки Богдан Братко, актор Чернівецького академічного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської, заслужений артист України: «Моя перша зустріч із Володимиром Андрощуком відбулася у червні 1965 року. Після служби в армії я приїхав вступати до Київського державного інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. А оскільки ми приїхали на два тижні раніше, то нам порадили поїхати до Лаври на кінофакультет, щоби знайти якесь пристанище. Коли ми туди дісталися, то нас зустріли студенти Юра Чорний, Валя Фещенко та Володимир Андрощук. Ми, абітурієнти, відразу подружилися з цими хлопцями. А я відтоді затоваришував із Володею.
Вони, студенти, оточили нас такою увагою та опікою! Саме вони зайнялися нами і не тільки підготували нас до здачі іспитів, а й проконтролювали наш вступ. Коли були відомі всі наші оцінки, то Володя мені сказав: «Ну, салага, вважай, що ти вже студент!» І він не помилився. Я вступив до інституту, і всі роки навчання ми з ним товаришували, і він був справжнім другом.
Якось уже на другому чи третьому курсі прийшов до нас під час заняття з майстерності. Коли я поцікавився: чого він прийшов, сказав: «Хочу подивитися, як ти працюєш!» Володя був надзвичайно цікавим співрозмовником, цікавим до всього, що відбувалося. Він завжди знав, коли, що і де проводилося, показувалося чи з’являлося на полицях книгарень. І завжди прибігав до інституту і казав: «Богдане, у «Сяйві» з’явилося унікальне видання «Кобзаря» Шевченка або «Неопалима купина», — піди купи».
А головне — він скрізь устигав. Його можна було побачити на кінофестивалях, імпрезах. Ще студентом читав лекції від товариства «Знання», вивчив історію та архітектуру Києва і проводив екскурсії для туристів».
Не змінив прізвище, не відрікся від батька
Зі студентських років Володя був чесним і порядним українцем. Непримиренним до несправедливості, мав якусь класову ненависть до чиновників-держиморд. Певно, через це Володі і не давали знімати.
Справді, щастя студентське скоро затьмарилось, адже Володимир Андрощук належав до тих шістдесятників, за якими тягнувся шлейф ідеологічних гріхів їхніх батьків. У сімейному архіві збереглася автобіографія його батька — Івана Микитовича, своєрідна покаянна сповідь, написана на вимогу певних служб, у роки, коли Володимир Андрощук після закінчення кінофакультету театрального інституту імені Карпенка-Карого палко бажав самоствердитися в українському кіно. На той час по «хрущовській відлизі» вдарили «брежнєвські морози». Вже на початку 70-х Андрощуку пригадають і причетність батька до боротьби ОУН-УПА, і власні його переконання, за які мало не відправили із солдатської казарми у тюремні каземати.
«Після закінчення інституту навчався в аспірантурі, працював режисером на студії кінохроніки, а потім був у нього тяжкий період, — згадує Богдан Братко. — Ми всі знали, що щось у нього не так. Але він нікого не хотів наражати на небезпеку і поїхав до Львова режисером на новостворену обласну телестудію. Мені було тільки сказано: «Він мусив перебути деякий час у Львові».
Тягар «батьківських гріхів» поглиблювався його власними, надто радикальними поглядами на тогочасну соціально-політичну ситуацію. Адже Володимир Андрощук був iз колиски національно віруючим, і цього не можна було завуалювати, воно проривалося навіть у його студентських пафосних етюдах про радянську дійсність. Цей «націоналістичний» шлейф тягнувся за Володимиром Андрощуком усе його життя. Заважав кар’єрі в українському молодому кінематографі, де всі місця були розхапані наперед більш підприємливим «народом», і надто пристрасний, вибуховий і незалежний характер.
Та й узагалі, про яку кінематографічну кар’єру можна говорити, коли Андрощук не відрікся батька, не поміняв прізвище із закінченням на «-ук» на якогось Андроннікова, чи Андреєва, як-то робили інші; не став зятем ані комуніста-підпільника, ані знаменитого «мистецького татуся». Його запрошували на кіностудії союзних республік, але він не міг уявити себе поза Україною. Принаймні зрозумів це на другий день після того, як його було затверджено режисером кіностудії «Молдова-фільм». Отже, залишалося кіно документальне, і Андрощук чесно віддав йому всі свої сили, особливо в останні 20 років праці на «Укртелефільмі».
Пристрасний літописець епохи
Із притаманною його вдачі пристрастю Володимир Андрощук творив кінолітопис тогочасної України, намагаючись зробити фактом історії кожну подію, кожне явище, а героєм — кожну людину: від ямпільської колгоспниці («Солодкі гектари ямпільців») та робітника київського заводу «Арсенал» — до народного артиста («Верховино, світку ти наш»). Його надихає ще й те, що він може розказати про Україну і українців на весь Радянський Союз, оскільки фільми йшли по центральному телебаченню.
Із часом захоплення своєрідною «українізацією» СРСР минуло, натомість з’явилися серйозні документальні фільми, в яких порушувалися табуйовані тоді проблеми захисту довкілля, розбазарювання природних багатств, безжальної експлуатації природних і людських ресурсів: «Ліс рубають... тріски летять», «Жива вода Карпат», «Природи дар безцінний», «Верховина», «Карпати — SOS».
Наприкінці 80-х Володимир Андрощук стає на захист природних та духовних пам’яток рідної Волині, занапащених бездумною експлуатацією і безпам’ятством, у своїх гостро публіцистичних телефільмах «Волинський ліс», «Світязь», «Княжий град».
Одним iз перших документалістів звертається до білих плям української історії, зокрема злодіянь радянської влади проти свого народу в роки Другої світової війни на недавно приєднаних територіях Західної України, у телефільмі «Минуле нагадує, або Дем’янів лаз».
Важка економічна і моральна ситуація, що склалася наприкінці 90-х на «Укртелефільмі», а головне — боротьба «за владу», яка врешті остаточно розвалила цю колись могутню кінофабрику, змусила Володимира Андрощука, як і інших високопрофесійних режисерів, зокрема Валентина Соколовського, Віктора Живолупа та інших, піти зі студії.
На жаль, не відгукнулася і в серцях українолюбів на рідній землі і поза межами сущих ідея Володимира Андрощука зняти правдивий, а не «ура-патріотичний» фільм про найближчі визвольні змагання 90-х років. Незадовго до смерті у статті «Чи родитиме сад Олександра Довженка», надрукованій 2003 року року в газеті «Українське слово» Володимир Андрощук із розпачем писав: «Уявляю, в яке становище потраплять майбутні автори документального фільму про наше з вами сьогодення так через років 30, і не уявляю, де вони візьмуть правдиві кінодокументи на підтвердження подій і фактів, які для них уже будуть історією...».
Найбільшою трагедією для Володимира Андрощука було вимушене призупинення роботи над другим телесеріалом художнього фільму «Час збирати каміння». І це тоді, коли успіх перших 10 серій, які демонстрували по «УТ-1», довів, що саме такий фільм потрібен розчарованому реальним життям і втомленому американським кіноблефом народові. Слава Богу, Володимиру Андрощуку героїчними зусиллями все-таки вдалося створити широке історичне полотно — телесеріал «Час збирати каміння».
Починав знімати його режисер у 1990 році як художній фільм за власним сценарієм під робочою назвою «І вдарить грім», як кажуть, на злобу дня, а точніше — про подібну ситуацію столітньої давності, коли визвольні потуги українців печально задихнулися у братніх обіймах двох двоглавих орлів: австро-угорського і російського, а високі національно-державницькі пориви просто «забалакались» «поводирями нації» — інтелігентами-конформістами і в Києві, і у Львові. Фільм задумувався як попередження українцям напередодні референдуму 1991 року, на якому мала вирішуватися доля української незалежності і державності. І неймовірними зусиллями таки вийшов на українські телеекрани перед цією датою, але у форматі двосерійної кінострічки «Час збирати каміння».
Телесеріал, пронизаний ідеєю національного відродження
Сценарій фільму, як і всіх попередніх документальних стрічок, написав сам режисер-постановник, взявши за основу правдиву історію про те, як гуцули одного села перемогли польського пана винахідливістю, розумом, а головне — дружністю й одностайністю. Під час страшної бурі обвалилася скеля і змінила русло річки, приєднавши таким чином до панських угідь вільні селянські землі. Пан (у фільмі Шиманський) поспішив закріпити «дарунок природи» рішенням суду. Але в той день, коли в Коломиї відбувався неправедний суд, здружена бідою селянська громада розібрала загату, повернула собі землі, а пана і суд пошила, як-то кажуть, у дурнi.
Фільм «Час збирати каміння» був на часі. Адже люди у ті буремні 90-ті переживали, аби ні нас, ані ми самі себе не пошили в дурнi-невiльники.
Перемога національної свідомості українців на референдумі надихнула Володимира Андрощука на продовження роботи над фільмом. Але у майже фронтових умовах, при символічному фінансуванні, коли самому режисеру-постановнику доводилося вишукувати можливості, аби забезпечити групу бодай мінімальним. «На сьогодні такі зйомки, — зізнавався режисер в інтерв’ю газеті «Високий замок», — суцільне горе, сльози та нерви».
Утiм і в таких умовах Володимир Андрощук доклав усіх зусиль, щоб створити перший в українському кінематографі телесеріал, пронизаний ідеєю національного відродження. Не «мильну оперу» на перебрехану історичну тему, а правдиве кінополотно, «гостросюжетну ретроспективу з життя України на фоні людських пристрастей», як автор сам охарактеризував свій твір у згаданому інтерв’ю львівській газеті.
Уперше в українському кінематографі Володимир Андрощук вивів українців за межі українського силового поля на європейські обшири і фізично, і ментально. І символічно, і буквально. Зробив представників двох антагоністичних таборів — молодих гуцулів на чолі з Дмитром Івасюком та синів їхнього пана Шиманського... учасниками італійсько-австрійської війни у складі австрійської армії. Тим самим стверджуючи, що одвічна боротьба українців за свою незалежність — ознака моральної вищості самодостатнього народу і воля цивілізованої європейської нації, яка має бути реалізована. Це в «ідейному» плані.
Що ж до творчих пошуків, то Володимир Андрощук не без успіху намагався вирватися із зачарованого полону символіки українського поетичного кіно, відійти від замилування етнографізмом як щойно відкритою дикою екзотикою загубленого в горах племені гуцулів, зробити фільм гранично природним, ніби знятим прихованою камерою.
Як писала тогочасна критика, фільм вражав поєднанням різних жанрових рішень. Із фільму-притчі переливався то у героїчну легенду, то в сімейну хроніку, то в пригодницьку кінострічку, то в експресивний бойовик, а то у ліричну кіномандрівку Карпатськими горами.
Уважний до інших
До честі Володимира Андрощука, у фільмі «Час збирати каміння» карпатські українці, попри їхню етнографічну мальовничість, показані людьми гордими, самодостатніми, з високою національною свідомістю і розумінням світових суспільно-політичних процесів. До певної міри це заслуга й артистів Львівського, Іванно-Франківського, Чернівецького, Луцького, Тернопільського та Коломийського театрів, яких Володимир Андрощук спеціально запросив до співпраці як людей, кому близькі не тільки заявлені у фільмі проблеми, а й той ґрунт, на якому вони проросли.
Такий підхід до вибору акторів теж був своєрідним запереченням традиції, що панувала на кіностудіях України — запрошувати навіть на епізодичні ролі відомих акторів Москви та Ленінграда, залишаючи непоміченими талановитих українських майстрів. Так, iз легкої руки Володимира Андрощука заявили себе на екрані актори Львівського музично-драматичного театру їмені Марії Заньковецької Тарас Жирко (Станіслав Шиманський), Орест Гарда (Янек Шиманський), Роман Бариляк (Дмитро Івасюк), Аничка (Лідія Остринська), а також Юрій Суржа з Івано-Франківська, весь творчий склад Чернівецького імені Ольги Кобилянської, який зіграв романтичну роль циганського табору...
— Наша перша зустріч iз кінорежисером Володимиром Андрощуком відбулася в Івано-Франківську, — згадує актор Чернівецького академічного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської, заслужений артист України Андрій Піддубний. — Чернівецький театр якраз гастролював на Прикарпатті. Й одного разу після вистави «Циганка Аза» він зайшов за куліси й у захваті сказав: «Я вас усіх та й беру...».
Уже потім з’ясувалося, пан Володимир готувався до зйомок багатосерійного фільму «Час збирати каміння» і йому конче потрібний був циганський табір. І він, дійсно, запросив майже увесь колектив на зйомки. Нас вразила його професійна, мобільна творча група. Під час роботи, а знімалися ми восени у Жаб’є (Верховині), Володимир Іванович був дуже уважний до всіх, а надто до акторів. Аби створити їм у селі хоч мінімальний комфорт і зручності, облаштував справжню баню, після якої пригощав усіх пивом. Це, на перший погляд, може, й не абищо, але тут важлива увага до людей.
У ході зйомок він як автор сценарію вносив чимало змін, переписував деякі сцени, діалоги. Але ні творча група, ні актори не відчувала дискомфорту в роботі. Якщо хтось і страждав, то це він сам, бо йому доводилося, оберігаючи людей, самому працювати більше, мобільніше, аби інші могли без перешкод творити».
Теплі спогади про зйомки фільму «Час збирати каміння» зосталися і від актора Чернівецького академічного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської, заслуженого артиста України Омельяна Савки: «Я би відзначив, у першу чергу, суто людські якості режисера Володимира Андрощука. Бо сьогодні ми розгубили такі риси, як відповідальність керівника перед людьми, як турбота за людей. Із ним було цікаво працювати на знімальному майданчику. Володимир Іванович відпрацьовував з актором найменший епізод так, щоб той не тільки знав, що йому робити в кадрі, а й розумів, чому він це робить! А це вже справжня його педагогічна робота як режисера. Адже здебільшого режисери ставлять перед актором завдання, а далі він має виборсуватися сам.
Володимир Андрощук бачив фільм не тільки в цілому, а й роль у ньому кожного головного чи епізодичного персонажа. Можливо, тому «Час збирати каміння» став правдивим фільмом».
Безперечно, довершеності сприяла і наснажена музика відомого композитора, лауреата Шевченківської премії Євгена Станковича, і та самовідданість, з якою працювали над стрічкою і оператори, і актори, і масовка — жителі сіл, де відбувалися зйомки.
«На дурня багато не треба...»
Скільки крові коштувало Андрощуку створення фільму «Час збирати каміння» — розповідає Богдан Братко:
— Після виходу фільму на екрани я поцікавився: «Володю, як тобі вдалося знайти кошти і все-таки зняти цей фільм? Адже нікому не пощастило, а тобі вдалося?» А він відказав: «Треба мати до них (чиновників і крутих) підхід. На дурня багато не треба...» І тоді я збагнув ще одну неоціненну рису характеру Володі. Він заради справи поступився своїми амбіціями і вписав у свої співавтори цю людину. Але їй цього видалося замало, і вона зажадала, аби її прізвище у титрах фільму йшло першим. І заради того, аби фільм зняти, Андрощук поставив своє прізвище другим, хоча сценарій Володя писав сам. Хіба це не вчинок справжнього патріота?! Тому дуже шкода, що саме такі люди залишають нас».
На жаль, ні ідейні, ні творчі здобутки режисера-постановника телесеріалу «Час збирати каміння» досі належно не поціновані. Однак демонстрація його під час акцій українсько-польського примирення по «УТ-1» тільки підтвердила думку глядачів, що «Час збирати каміння» в контексті минулого десятиліття незалежності і на тлі всіх злигоднів українського кінематографа і потуг виборсатися з них — зостається вагомою роботою, світлим проривом у тумані пошуків і нереалізованих кіномрій.
«На жаль, важка робота над фільмом та гірський клімат підірвали козацьке здоров’я Володимира Андрощука, — каже Галина Тарасюк, дружина режисера, письменниця. — А добила його байдужість панів демократів до долі українського кінематографа. Надто швидко вони збагнули, що незалежну Україну треба починати будувати… для себе. У буквальному розумінні цього слова.
Я вже не раз писала про трагічно нереалізовану кінематографічну долю Володимира Андрощука і всіх кіномитців-шістдесятників, виплеканих під крилом Віктора Івченка, відбутися яким не дала не тільки система, а й псевдодемократія. Страшно і гірко навіть думати, яким щільним частоколом перепинили рух української культури до вершин «національно свідомі».
Тим більше важко уявити, що вони не тільки не допомогли Володимирові Івановичу продовжити роботу над художнім історичним багатосерійним фільмом «Час збирати каміння» про боротьбу українців за свою свободу і незалежність, а й не дали коштів зняти його фінал, який мав бути документальним! Адже задумана Андрощуком епопея мала завершуватись кіноновелою про підняття Українського державного прапора над кораблями Чорноморського флоту! Кінорежисер не розумів: чому? Звідки така байдужість державотворців?!»
«Час збирати каміння» знятий наперекір обставинам, він ось уже друге десятиліття залишається одним з найзатребуваніших українських фільмів епохи незалежності. Його показують часто спеціально до визначних дат і подій. А сьогодні завдяки добрим людям перший фільм епохи Незалежності можна знайти й подивитися в iнтернеті. Те, що фільмом цікавиться молодь, — велика похвала його творцеві Володимиру Андрощуку і свідчення того, що фільм витримав випробування байдужістю і витримує випробування нинішнім засиллям несмаку, аполітичності, аморальності. І сьогодні своєю енергетикою, пристрасністю, людяністю він нагадує нам, українцям, хто ми такі, заради чого насіяні на цій землі, будить честь і совість, нагадує про час збирати
каміння.
