Рік тому, у квітні, пішов в інший світ Василь Степанович Литвин (1941—2017) — кобзар, мудрець, Великий українець, світла людина, лицар українського народного духу, заслужений артист України, вчитель, духовний наставник, творець Стрітівської кобзарської школи, член Історичного клубу «Холодний Яр».
Разом із дружиною Антоніною Іванівною вони прожили понад півстоліття, народили і виховали шістьох дітей: 4 синів і 2 доньок. Усі вони мають вищу освіту і власні родини.
Удвох з дружиною й однодумцями Василь Степанович втілював у життя свою ідею створення кобзарської школи.
Ще у 1989 році у селі Стрітівка Кагарлицького району на Київщині була відкрита єдина і до сьогодні школа, де юні кобзарі опановують академічну і старосвітську бандури, кобзу, ліру.
Учні Василя Литвина розлетілися по всій Україні нести слово славного сучасного філософа й українську пісню.
Кожну пісню проживав
Саме у пісні кобзар Василь Литвин бачив порятунок душі народу, воскресіння його величі і сили. Він залишив своїм нащадкам сотні власних пісень.
Кожну пісню, авторську чи народну, Василь Степанович не просто виконував неперевершено, він її проживав. Здавалося, що він говорив із самим Богом.
Щирого слова учителя і наставника чекали козацькі організації і колективи педагогів, громади й окремі люди.
До нього по мудру пораду, філософську думку в село Гребені, що на Правобережжі Київщини, їхали не лише з усіх куточків України, а й із закордоння. Багато років Василь Литвин був головою Ради старійшин українського козацтва.
Він мріяв і вірив у воскресіння козацького духу в Україні і був переконаний, що добробут і могутність нашої держави можливі лише за об’єднання козацтва.
Він жив у мальовничому селі над Дніпром. У його маленькій хаті немає газу, зате є піч, на якій зростали діти. У їхній родині завжди шанували український звичай і книгу.
Та найбільше Василь Степанович шанував природу. Він любив кожну квітку, пташку, дерево, жабку так само, як і людину. Бо знав, що людина — лише частина Всесвіту.
І довколишній світ дарував йому свою любов. Пташки сідали йому на плече, їли насіння з його рук. Квіти, за словами Василя Степановича, дарували йому мелодії пісень.
Здавалося, своїм великим люблячим серцем кобзар хотів обігріти всіх, кого знав. Вболівав за долю своїх дітей, друзів, побратимів і всієї України. Був справжнім альтруїстом.
Таких безкорисних і щирих людей я не зустрічала у цьому світі, де правлять гроші і засилля чужинецької моралі.
Василь Степанович ніколи не розумів рабської покори чужій культурі і моді. Він свято беріг український козацький звичай. Гостро відчував правду. Жив по-справедливості, умів розсудити, підказати, порадити, віднайти істину.
Залишив після себе кобзар багато учнів, декілька сотень пісень і силу-силенну мудрих висловлювань. Його щирі слова падали в душі слухачів добірним зерном і проростали добрими ділами і правильними вчинками.
Він ніколи нікому не нав’язував свого способу життя, своїх поглядів на світ. Він просто жив і творив любов та добро, дарував радість спілкування з ним, його бандурою і піснею.
Василь Литвин не називав себе пророком, хоча умів передбачати події; не називав себе волхвом, хоча ніс мудрість, знання, світло; не називав себе цілителем, хоча зцілював наші душі щирим словом. І його любов, світло, пісня, слово житимуть завжди.
Екскурс у 90-ті
Найвищим своїм досягненням Василь Степанович вважав заснування Стрітівської вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва, яку відкрили 1989 року на базі восьмирічної загальноосвітньої школи; адже вона стала однією з перших ластівок у відродженні кобзарського мистецтва.
Ініціаторами заснування були заслужений артист України Василь Литвин, письменники Борис Олійник та Олесь Бердник.
1988 року Український фонд культури, очолюваний відомим поетом Борисом Олійником, ініціював створення комітету з врятування української національної культури.
На перше засідання були запрошені представники всіх творчих спілок: композиторів, кобзарів, кінематографістів, театральних діячів, архітекторів, охорони пам’яток культури, видатні артисти, письменники, представники творчої інтелігенції.
Серед них — і бандурист Василь Литвин, який запропонував створити кобзарську школу, поки ще живі автентичні кобзарі, поки ще звучать струна і голос речників духу українського народу.
Робоча група комітету після обговорення відібрала найкращі пропозиції і подала в уряд. Опісля серед небагатьох схвалених була ідея створення кобзарської школи.
Український фонд культури організував концерт кобзарів під девізом «Кобзарська дума» у Палаці «Україна».
Всі присутні тоді пригадували, як 20 років тому, 1969 року, відбулося історичне дійство — незабутній виступ в Оперному театрі живих легенд кобзарського мистецтва: Євгена Адамцевича, Григорія Ткаченка, Андрія Бобира, Семена Гнилокваса, Григорія Ільченка, Якова Панченка.
Виступали також молодші кобзарі: Павло Супрун, Микола Литвин, Василь Литвин. А наймолодший Остап Стахів виніс на столичну сцену одну із заборонених пісень січових стрільців «Повіяв вітер степовий».
Кошти за концерт перерахували на новостворювану кобзарську школу. До збору коштів долучились багато людей доброї волі: зокрема, Борис Степанишин із Рівного, Надія Бичек із Рахова — колишня політв’язень сталінських таборів, письменник Олесь Гончар, діаспора з Канади.
Всіх не перелічити, але шана і вдячність від рідної землі хай стане оберегом всьому роду кожного доброчинця.
Духовна Січ із дипломом і бандурою
Нарешті настав і той історичний день — 31 серпня 1989 року. Село Стрітівка Київської області приймало численних гостей і дітей — майбутніх кобзарів — з усієї України.
Урочисте відкриття школи було піднесеним і окриляючим. Навіть прадавній обряд посвяти в кобзарські учні було відновлено в первісному вияві, що вразило всіх присутніх.
Письменник Олесь Бердник назвав новостворену школу духовною Січчю, духовною Хортицею і закликав юних кобзарів пам’ятати: вони несуть у народ слово великої історичної Правди, слово Любові, слово Єдності.
Велику організаторську роботу при створені кобзарської школи провадив кобзар Володимир Горбатюк.
Саме він знайшов місце школі у селі Стрітівка, де до справи взялася смілива і рішуча жінка Галина Михайлівна Іванова, яка стала першим директором Стрітівської вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва. Вона не побоялася взяти на свої жіночі плечі ношу відродження національної ідеї.
Наставником і опікуном кобзарського духу юних кобзариків став Василь Литвин.
Олексій Пилипович Іванов, голова місцевого колгоспу імені Богуна, допоміг «виростити крила новій кобзарській пісні, щоб полетіла вона вільно по всій Україні і далі по світу».
За рік господарським методом було збудовано гуртожиток, створено затишні умови проживання студентам.
Школа прокладала свою борозну у світ духовності, національного відродження українського кобзарства. Під час випуску кобзарі разом із дипломом отримували і бандуру.
Поступово у творчих пошуках і повсякденних клопотах, організації навчання і побуту студентів згуртувався неординарний творчий колектив педагогів, де поруч із місцевими викладачами загальноосвітніх предметів почали працювати фахівці-музиканти з різних куточків України та викладачі вищих навчальних закладів Києва: народні артисти України Ніна Байко і Анатолій Паламаренко, художник-графік Василь Вечерський, викладач бандури та ансамблю Григорій Пелех, викладачі музично-теоретичних предметів Веселка та Купава Литвин, викладач української мови і літератури, доцент університету ім. Тараса Шевченка Надія Коваленко.
З перших днів у школі працювали знавці й ентузіасти кобзарської справи подружжя Василь Степанович і Антоніна Іванівна Литвини.
У кобзарській школі намагалися відтворити прадавні традиції навчання кобзарів. За зразком кобзарської школи на Хортиці були введені такі предмети, які сприяли розвитку в юних кобзариків володіння словом і піснею.
Тому в школі почали викладати риторику, поетику, сценічне мовлення, основи акторської майстерності. Цих предметів на всьому просторі Радянського Союзу не було.
У школі від початку і до сьогодні працює автентичний кобзар, ентузіаст відродження гри на старосвітських інструментах Володимир Григорович Кушпет.
Він підготував і видав підручники-самовчителі гри на старосвітських інструментах (кобза, торбан, старосвітська бандура, ліра).
І сьогодні у коледжі працює добірний колектив викладачів столичних університетів, музичної академії, які приїздять до Стрітівки з Києва.
Свої знання і досвід студентській молоді передають заслужені діячі мистецтв Володимир Григорович Кушпет, Йосип Кузьмович Яницький, заслужені артисти України Михайло Васильович Нагорний, Тарас Йосипович Яницький, Маркіян Васильович Свято, Алла Георгіївна Алексєєва та інші.
Ряди викладачів коледжу поповнили випускники школи: Максим Воловоденко, Павло Ласкавчук, Максим Пер’ян, Віра Багринець-Воловоденко. Викладачі коледжу є авторами значної кількості навчальних програм та посібників. Очолює його з 2012 року Світлана Григорівна Колосовська.
Гордість школи
За 28 років роботи закладу підготовлено близько трьохсот співаків-бандуристів, багато з яких працюють за отриманою спеціальністю; є концертуючими співаками-бандуристами у провідних мистецьких колективах Києва: Національній капелі бандуристів імені Платона Майбороди, Академічній чоловічій хоровій капелі імені Левка Ревуцького, Державному театрі оперети, Оперній студії. Окрім того, по закінченні закладу випускники працюють у загальноосвітніх школах учителями музики, у музичних школах — викладачами бандури.
Випускники школи є лауреатами багатьох національних музичних конкурсів. Їхні голоси звучать по всій Україні і за кордоном — у Німеччині, Італії, Америці, Білорусі. Тож є ким пишатися.
Серед випускників школи: заслужений артист України Максим Куценко, брати Віталій та Роман Морози, гурт «Козаки» (Кость Фастівець, Роман Мороз, Олег Гусар, Максим Пер’ян), гурт «Шпилясті кобзарі» (керівник Ярослав Джусь), Сергій Захарець, Віктор Пашник — віртуози гри на академічній і старосвітській бандурах.
Бути кобзарем — це змінити стиль життя. Такий урок засвоїли ті учні, які несуть до українців любов до рідної пісні, української культури, передають свої знання, віру в Україну майбутнім поколінням.
