Переді мною — дві книги: Вітольда Шабловського «Кулемети й вишні.
Історії добрих людей з Волині» (в українському перекладі книгу видрукувало видавництво «Старого Лева» у 2017 році) та Івана Пушука «Волиняни про «Волинь-43», яка теж побачила світ торік.
Різні за жанрами й за обсягом, різні за підходами авторів до подачі матеріалу, але вони про одне — про біль.
Польський і український біль, незагоєні рани, які крають серця і піднімають із глибин свідомості спогади, від яких — мурахи по тілу.
Вони про те, що сьогодні з новою силою збурює польське й українське суспільство — про українсько-польське взаємознищення в роки Другої світової.
Хтось називає це «волинською різаниною», хтось «волинською трагедією», але від різних назв суть тих страшних подій не змінюється.
Бо правда і суть у тому, що українці вбивали поляків, а поляки — українців...
Іди і слухай
І польський репортер Вітольд Шабловський, і волинський історик Іван Пушук у своїх дослідженнях українсько-польського міжетнічного конфлікту пішли шляхом найпростішим і найскладнішим водночас — вони записували історії та свідчення простих людей, які жили в ті страшні часи і були свідками тих подій.
Перший три роки у Польщі та в Україні знаходив людей, які пережили волинську трагедію. Їхні спомини, а також їхніх нащадків лягли в основу його емоційного історично-літературного есею.
«Історії звичайних селян з Волині, які в часи цілковитого озвіріння знаходили в собі мужність рятувати одне одного, наражаючи себе і своїх рідних на небезпеку. Раптом з’ясувалося, що українці в 1943 році рятували поляків постійно, що це не поодинокі випадки, що Волинська трагедія — не лише злочин одних проти інших, а й приклад неймовірної екстремальної сили духу й бажання допомогти своєму ближньому. З’ясувалося, що в представників одного народу водночас можуть виникнути два суперечливі бажання — відбирати життя і рятувати, що не все таке чорно-біле, як сьогодні хочуть нас переконати ідеологи польської невинності й української безгрішності», — пише в передмові до книги її перекладач, публіцист Андрій Бондар.
Іван Пушук не лише вислухав спогади 7394 корінних мешканців усіх нині існуючих населених пунктів історичної Волині, а ще Берестейщини, Холмщини і Підляшшя, а й зафіксував їх у майже 1500 диктофонних записів.
Почуте заледве вмістилося на чотирьох тисячах аркушів, а в книзі ці свідчення, що збирали автором впродовж двадцяти двох років, зайняли тисячу сторінок.
Книжка «Волиняни про «Волинь-43. Українська пам’ять про польську експансію на український північний захід у 1938—1944 рр. Усноісторичний аспект)» стала певною мірою українською відповіддю на дослідження Влодзімєжа і Єви Семашків «Людиновбивство, вчинене українськими націоналістами проти польського населення Волині 1939—1945», інколи сумнівними фактами і цифрами, з яких послуговується чимало польських дослідників (і Вітольд Шабловський, до речі, теж).
На відміну від Івана Пушука, вони «з метою поглиблення аналізу навіть гостро контраверсійних подій не відвідали жодного населеного пункту досліджуваного ними терену».
А волинський дослідник доїхав усюди і почув. Тільки не завжди те, що писали Семашки. Це дало можливість спростувати малоправдиві версії та цифри, озвучені раніше в їхній праці.
І навіть ті, що ще можуть з’явитися в майбутньому. А в тому, що вони з’являться, сумніватися, на жаль, не доводиться.
Надто вже активно взялися розігрувати цю карту політики-популісти за Бугом.
Небагато сучасних польських дослідників захотіли почути не лише з вуст поляків, а й українців про те, що робилося на Волині у страшному 1943-му.
Вітольд Шабловський слухав обидві сторони. Він чув дві правди. Спочатку від своїх співвітчизників.
Зокрема, і про легендарну самооборону Пшебража, де з 1943 року діяв загін польської самооборони, так звана пляцувка, і де врятувалося від смерті до 20 тисяч поляків з багатьох волинських сіл.
Це особлива сторінка і особливий предмет гордості поляків. Оповідачі не приховують, що союзниками оборонців Пшебража в боротьбі проти українців були німці і червоні партизани: «Тадеуш Воляк: «Іноді ми вдавали бандерівців. І як «бандерівці» ми нападали на німців... Німці захищалися, аж раптом несподівано їм приходив на допомогу... польський загін із Пшебража. Усе, певна річ, було заздалегідь приготовлене й зрежисоване. Завдяки цьому німці ніколи нас не чіпали, навіть вважали своїми союзниками (німці ще до того видали коменданту Пшебража зі своїх складів 17 кулеметів «для боротьби з лісовими бандитами» ранньої весни 1943-го. — Авт.). Водночас ми були змушені миритися з радянськими партизанами. Ми ходили з ними на завдання, вони також користувалися даними нашої розвідки. Коли бандерівці здійснили найсерйозніший напад на Пшебраже, ми вижили тільки завдяки совєтам».
А ось як згадував цей бій мешканець села Озеро Степан Денисович Степанюк, але вже в книзі Івана Пушука: «Миритися поляки не хотіли. Бандерівці вирішили розігнати пляцувку. Одного дня, — я тоді пас корів, бачу: ідуть бандерівці цепом. Поряд — насип вузькоколійки. Поляки з-за насипу стали відстрілюватися. Тим часом, я потім почув від людей, послали гонця в Лопатень до Бринського, Прокопюка, щоб ті допомогли. Червоні партизани вдарили бандерівцям у тил. Побили, забрали зброю, декого в полон. Дехто з повстанців відстрілювався до останнього. Потім допомагати полякам приїхали ще й запрошені німці. Партизани на ту пору пішли, щоб сутички з німцями не було, — поляки постаралися. Дружили ж і з німцями. Їхній комісар у Ківерцях Ганс, полковник, їм за тушонку продавав зброю. Після цього поляки робили вилазки на українські села Тростянець, Суськ, Словатичі, Човницю. У Тростянець їздили косити селянське жито. І грабити. Треба ж було щось їсти! Зібралося їх у Пшебражі тисяч із 10».
«Коли я вже була дорослою дівчиною, нам поляки спалили Тростянець. Еге ж. Не дивіться ви так. Вони нападали на бандерівців, бандерівці від них утекли, а тому вони спалили село. Літо було. Я це пам’ятаю дуже добре. Ну, може, не все село. Але чимало будинків згоріло... Ваше Пшебраже ми називали «Варшава», бо там одні поляки мешкали: всі ваші туди їхали. Вони звідти напали на українців, а українці напали на них, не скажу, рубалися тоді однаково. А ми з батьками втекли до лісу, бо хто не втік, того вбивали і палили їм хати. Ми жили в лісі добрих кілька місяців. Жінки навіть народжували в тому лісі, бо якби вони повернулися до хати, боялися, що поляки відразу ж нападуть. У вас не говорять про те, що поляки з Пшебража не раз і не два нас лупили, еге ж? А час був такий, що ми нічого не мали їсти, навіть хліба не було... Ніхто не йшов на Пшебраж вбивати безневинних людей. Ми йшли, бо пшебражани не давали нам спокійно жити. Не давали збирати врожай. Нападали на нас, убивали невинних людей. УПА захищала нас від поляків, а не навпаки», — розповідала трохи іншу правду польському репортеру Шабловському мешканка спаленого поляками 12 липня 1943 р. села Тростянець Ківерцівського району Олександра Мусіївна Ольхович.
«Я, Федорчук Катерина Павлівна, проживала в 1943 році в селі Тристенці і бачила, як поляки нападали на наших людей, палили село. Люди з худобою, хто як міг, — хто на возі, хто корови вів, — усі втікали в ліс. А поляки ззаду з кулемета стріляли. Люди падали. Як дрова по сінокосу лежали. Ми втекли в ліс. Зробили буди. Так жили там. Вже й сніг став іти, а ми все були там. Ми сиділи в лісі довго. Голод, холод був. Вночі йшли в село, щоб захопити дещо з закопаного. Дехто сала закопав, дехто збіжжя. Хапали і везли в ліс. Робили розчин і при вогні на пательнях пекли пляцки, аби прохарчуватися. Назад вертатися не могли, бо в рільничій школі з кулеметом сиділи поляки і били по людях. Захисту повстанців не було ніякого. Ніхто нас не захищав. Утікали, куди очі бачили, хто куди міг. Правили тут у нас поляки. Заступитися за нас не було кому. Поляки з Пшебража що хотіли, те з нами робили. Тут була їхня влада. Знущалися над нами, як їм заманеться» (зі свідчень свідків, записаних Іваном Пушуком).
Цивільне населення принесено в жертву політиці
Кожен виживав як міг у тій кривавій м’ясорубці. Але... Маючи таких бойових побратимів, як німці і червоні партизани, хто може гарантувати, що антипольські й антиукраїнські акції не були зрежисовані й спровоковані третьою силою?
За дивним збігом обставин, полум’я українсько-польської ворожнечі розгорілося саме з появою на Волині радянських диверсійних партизанських груп. І вони, без сумнівів, підкидали свій хмиз у вогонь українсько-польського протистояння, та й німці теж постаралися.
Чому саме Волинь і чому саме 1943 рік? 15 років тому у відкритому листі з приводу відзначення в Польщі 60-річчя трагічних подій 1943 року на Волині українські громадські діячі, історики, народні депутати спробували дати на них аргументовану відповідь:
«Окрилений успіхами антигітлерівської коаліції польський еміграційний уряд Сікорського керував діями АК (Армії Крайової. — Авт.), не бажаючи визнавати нічиєї, крім власної, юрисдикції на західноукраїнські землі, він доручив АК розчистити політичне поле, усунувши з нього український етнічний та військово-політичний фактор, що, враховуючи бездержавний статус України, видавалося цілком посильним завданням.
Використовуючи природний антагонізм між будь-якими окупантами та корінним населенням, поляки порозумілись на Волині з німцями, прагнучи з їхньою допомогою, а при зміні окупанта — з допомогою совєтів спробувати провести чергову пацифікацію, — безкарну різанину українців. При цьому емігрантський уряд небезпідставно розраховував на підтримку західними союзниками (як і після Першої світової війни) своїх державно-територіальних зазіхань.
Сумніватися в намірах поляків не доводилося: про це свідчила як загальна україноненависницька політика міжвоєнної Польщі та нещадна передвоєнна різанина українців на Холмщині і Підляшші, так і їхня ворожа до українців поведінка під час війни. Саме поляки виконували на той час роль німецьких поліцаїв на Волині. Проводячи каральні операції окупаційної влади проти українців, ловили і вивозили в Німеччину українську молодь, очищаючи Волинь від боєздатного українського населення.
Становлячи 80 відсотків складу чиновників в окупаційному генерал-комісаріаті та 60 відсотків — у гебітскомісаріаті, поляки скеровували гнів окупантів проти місцевого українського населення, німецькими армійськими та поліційними силами винищуючи цілі села та селища. 6 березня 1943 року в Рівному в тюрмі розстріляно 485 політв’язнів, в основному членів і симпатиків ОУН і УПА.
Ця розправа дала поштовх масовому переходу української поліції в УПА. 15 березня до повстанців у повному складі перейшов Рівненський курінь української міліції «Холодний яр» на чолі з командиром полковником Леонідом Ступницьким. Цим і скористалися поляки. 17 березня 1943-го німецькими каральними загонами СС та польською шуцманшафт-поліцією була вчинена кривава оргія в селі Ремель».
Саме знищення цього села деякі українські історики вважають початком волинської трагедії.
Батальйон польської шуцманшафт-полiцiї зробив там за німців усю криваву роботу: село спалили вщент, а 615 його мешканців закатували й розстріляли. Вцiлiли лише 70 осіб.
За що ж так покарали Ремель? Одна з версій — у селі переховували радянських полонених, які мали зв’язок із українськими повстанцями. І місцеві поляки нібито про це донесли німцям.
Якою б не була причина, але факт залишається фактом: село знищили вщент, і поляки вбили там сотні українців.
За Ремелем були Тайкури, Малин, десятки інших сіл. І все це відбувалося задовго до 12 липня 1943 року, яке за точку відліку українсько-польського конфлікту бере польська сторона.
«Протягом усієї війни відділи АК на Волині, спираючись на польських колоністів, існували винятково за рахунок пограбувань і розправ над українським мирним населенням. Усе це разом і переповнило чашу терпіння і гніву наймиролюбнішого в Європі українського населення. Почалася взаємна різанина, і цей гнів уже ніхто і ніщо не могло спинити. Щоб уникнути фізичного взаємознищення, УПА заздалегідь видало розпорядження до АК та польських військових колоністів-осадників залишити українські землі, давши для цього 2-місячний термін, а після цього невиконання його видало наказ-ультиматум залишити українські етнічні землі протягом 48 годин. Армія Крайова видала контрнаказ: не залишати територію. Інакше Польща втратить Волинь», — так пояснювала причину міжетнічного конфлікту на Волині українська сторона у відкритому листі.
— Митрополит УГКЦ Андрей Шептицький, щоб зупинити трагедію, звернувся до римо-католицького єпископа Твардовського з пропозицією видати спільне звернення ієрархів до вірних обох церков з вимогою припинити кровопролиття. Та вірний державній польській традиції Твардовський відмовився, пославшись на невтручання Церкви до політичних справ. Шептицький односторонньо видав листівку до вірних УГКЦ «Не убий!», яка, безсумнівно, зменшила масштаби трагедії.
І після цього у польських шовіністичних кіл повертається язик вимагати вибачення з боку українців?! Хіба лише за те, що не дали польським шовіністам (вже вкотре!) безкарно себе різати?!
Та ж навіть кримінальний кодекс дає право людям вживати заходи до організації самозахисту!
Думаємо, саме нинішній польський уряд як правонаступник уряду Сікорського мав би публічно вибачитися і перед поляками, і перед українцями за злочинну антиукраїнську державну політику своїх попередників, у жертву якій були принесені не лише мешканці Волині — і українці, і поляки, але також українці Холмщини і Підляшшя — жертви звірячих пацифікацій 1938 рр. та такої злочинної операції, як «Вісла» 1947 року».
«Хто говорить правду? Всі. Тільки кожен свою»
За Бугом — свій погляд на ці події. Але наслідок цієї взаємної непоступливості та претензій один — десятки тисяч вбитих мирних українців і поляків. І важко визначити, хто почав цю війну і хто кого більше скривдив.
Неможливо достеменно порахувати її жертв, навіть вдаючись до найретельніших підрахунків та архівних джерел.
Не всі в Україні та Польщі готові почути слова, які відважився сказав автор «Кулемети і вишні» Вітольд Шабловський: «Хто говорить правду? Всі. Тільки кожен свою. Кожен має тут свою пам’ять. Кожен має свою історію».
І, на жаль, поки що кожному з нас більше болить своє. Полякам болять їхні жертви. Болять Острівки і Воля Островецька, Кисилин і Порицьк, Гай і Липники, про які згадує у своїй книзі Шабловський.
Українцям болять їхні спалені села. І поки цей біль не стане спільним — не буде щирого каяття, прощення і примирення.
«Волинська трагедія, як спокута, заслуговує не політичних спекуляцій, а серйозного до себе ставлення, щонайретельнішого вивчення і наукової оцінки з боку істориків і політологів, а пам’ять жертв з обох сторін нарівні з пам’яттю жертв довоєнних і післявоєнних державницьких «пацифікацій» і депортацій українського населення Польщі — має бути належним чином пошанованою...
Ми підозрюємо, що цілком певні антипольські й антиукраїнські сили, які хотіли б запобігти українсько-польському зближенню і порозумінню та перетворенню українсько-польського тандему на серйозний геополітичний фактор в Європі, користуючись цією нагодою та граючи на почуттях польської спільноти, в котрий раз прагнуть роз’єднати наші народи. Прагнуть затягти нас у вир взаємних претензій і звинувачень, у безперспективне протистояння, зловісними примарами якого стали Ольстер, Кіпр, Карабах, Палестина і Кашмір.
Що з того, що рахунок історичних претензій України до Польщі значно довший і незрівнянно обґрунтованіший, ніж поляків до України? Що це дало нашим народам у минулому і що дає в перспективі? Лише місце на маргінесі як європейського,так і євразійського геополітичного простору? Повернення до ворожнечі просто не може бути. За вікном — нові реалії та нові перспективи. І волинська трагедія стане для нас лише нагадуванням про те, який хиткий світ і як легко перейти від дружби до взаємної ненависті. Таким же нагадуванням, яким для французів і німців служать Комп’єн, Ельзас і Лотарингія... Те, що раніше роз’єднувало народи, тепер мусить об’єднувати. Така вона — логіка прогресу», — писали у своєму відкритому листі українські політики й науковці 15 років тому.
На жаль. Волинська трагедія знову стала знаряддям у руках політиків і популістів.
«...Ваші просто хотіли би розповісти світові, що вони також горіли у стодолі. Що їхні матері, батьки, дідусі, діти теж горіли. Якби ж то тільки в одній. Сто таких стодол згоріло на Волині, а може, й більше. Там горіли живцем... Але вони й так довго чекають. І скоро помруть. Їм би тільки хотілося почути перед смертю, що людей не можна палити у стодолах. Що їм заподіяли кривду. Що так просто не можна робити», — вустами українки-заробітчанки пояснює Вітольд Шабловський, чому для поляків, свідків тієї трагедії, так важливе вибачення українців. І щоб наші єпископи стали на коліна.
Людей не можна палити, і це незаперечно. І за це маємо вибачитися. Але не можна палити не лише поляків, а й українців теж.
Бо від слів «Поляки їдуть!» і «Ріжуть!» теж здригаються українці, які пережили те пекло і чиї села горіли від польських смолоскипів. Може, варто разом стати на коліна й попросити прощення? І разом молитися за невинно убієнних.
Іншого шляху немає...
