Олександр Кучерук: «Не личить нехтувати нашими славетними співвітчизниками»

28.02.2018
Олександр Кучерук: «Не личить нехтувати нашими славетними співвітчизниками»

Історик Олександр Кучерук.

Українська історія налічує не одне століття й на її сторінках закарбували свої імена  чимало видатних діячів. Увічнити ці непересічні, легендарні особистості в Алеї видатних діячів та створити пантеон — наш святий обов’язок.

Про благородну ідею, яка зародилася за часів президентства Віктора Ющенка, «УМ» розповів Олександр Кучерук — директор «Музею української революції 1917-1921 років», котрий і розробив первинну концепцію експозиції музею.

«Ми поділили видатних українців на категорії»

— Ідея створення алеї та пантеону витає в повітрі вже не один рік...
 
— Це дійсно так. Свого часу я був в урядовій комісії, що мала розглянути питання пантеону і запропонувати вирішення питання, його механізм тощо. Комісія складалася з представників міністерств (юстиції, МВС та МЗС), а також Академії наук, адміністрації Президента. Тут треба розрізняти дві речі: пантеон тіл (могил) і алея видатних діячів. Коли працював у цій групі — ідея була такою: десь зробити таку алею видатних діячів у Києві. 
 
Спершу йшла довга дискусія — кого ж саме увічнювати. Засідали й таки склали перелік, але потім сказали, що є ж авторитетна найвища інституція — Академія наук. І, врешті, Інститут історії України НАН України остаточно затвердив список (десь із ста осіб), поставив свою печатку, й список врешті був опублікований. Тоді ми поділили діячів на категорії: військові, державні, церковні, меценати й наука-техніка. 
 
Але в нас у Києві немає такого місця, аби всі ці пам’ятники поставити разом, от ми й запропонували альтернативу — розмістити їх «по районах». Наприклад, у парку поблизу Політехнічного інституту (вже так склалося) — поставити пам’ятники діячам науки, техніки й освіти. На Володимирській гірці —  духовним особам, а в парку (Маріїнському) перед парламентом — державним діячам, тим паче що їх і не так багато (це мають бути скульптури: Аскольда (хоча по ньому була дискусія), Володимира, Ярослава Мудрого, Данила Галицького, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Михайла Грушевського, Симона Петлюри, Августина Волошина та Євгена  Петрушевича. А ось, скажімо, військовим — біля військового ліцею ім. Богуна (треба лише трохи пересунути паркан углиб території цього закладу), а меценатам — біля «Мистецького арсеналу».

Сьогодні все завмерло...

— Це все «варилося» за часів президентства Ющенка?
 
— Так. А потім усе це діло затихло.
 
— А які пропозиції були щодо пантеону?
 
— Я висунув і підтримую думку, що це має бути не в Києві, а в Каневі. По-перше, там є наша свята могила та й території там вистачить! А по-друге, там спокій... Але все це згодом «вперлося» у першу особу (адже коли Ющенко наполягав на тих речах, то воно й було зроблено). Тож має хтось прийняти врешті остаточне рішення по пам’ятниках-пантеону й добиватися втілення його у життя. 
 
— Чому саме тоді виникло питання, наприклад, щодо пантеону нашим героям?
 
— Бо саме тоді постало питання щодо перепоховання українського хорового диригента, композитора, етнографа та письменника-мемуариста Олександра Кошиця (його могила в колумбарії цвинтаря «Ґлен-Іден», неподалік  Вінніпега, де він помер у 1944 році), адже закінчувався термін оплати могили в Канаді — й треба було вирішувати юридичні питання та технічні проблеми. (До речі, розповідають, що Олександр Антонович заповідав перенести його прах на Батьківщину). І саме цей факт підштовхнув до більш глобального питання — створення пантеону. Пригадую, як тоді в адміністрації Президента тривали обговорення, де були присутні всі міністри. Згодом був проект пантеону досить своєрідний — побудувати підземну споруду: створити його в горі, що між філармонією й бібліотекою ім. Ярослава Мудрого. 
 
Але все це на сьогоднішній день, на жаль, «завмерло»...Тож бути чи не бути в Україні алеї й пантеону, вочевидь, залежить все ж таки не лише від можновладців, а й, значною мірою, від нас — звичайних громадян України, нашої активності й наполегливості. Адже не личить нехтувати нашими славетними співвітчизниками, бо хто не шанує минулого, той не має й майбутнього.