Чародійниця глини: історія видатної гончарниці Олександри Селюченко

Першою вчителькою гончарного ремесла Олександри Селюченко була мама — найкраща подруга й порадниця.

 

У своєму щоденнику майстриня писала: «Багато горя вона хльоснула, але ліпниця була гарна».

 

Після закінчення семирічки, дівчина навчалася у дворічній Опішненській школі майстрів художньої кераміки.

 

«Опішня мала тоді школу майстрів художньої кераміки, от туди я пішла. Був це 1937 рік. Була ця школа дворічна, давали стипендію по 100 крб., це були гроші в той час. Багато вчилося із заводу. Це була молодь і середні. Школа була серйозна і настояща.

 

Була в неї своя майстерня. Випалювали гуртом... Не всім та наука вдавалася. Хто прийшов із заводу, це були майстри непогані, а ті, що ніде не вчилися, слабші були. Коли закінчили школу, 1939 рік був це, багато відсіялося, пішли по різних шляхах. Декілька чоловік посвятили життя кераміці. Назарчук Мотрона Савична, Омеляненко Марія, ну і я». 

 

Свою роботу Олександра Селюченко розпочала як малювальниця в пром­артілі села Воскресінька (Запорізька обл.).

 

Пізніше, вже будучи на пенсії, вона створила значну кількість ескізів декоративної мальовки. Вони вражають своєю безпосередністю, легкістю виконання.

 

Про Селюченко-малювальницю пригадувала її колега — теж малювальниця Марія Бондаренко: «Вона дуже гарно ліпила від природи, а малювала само собою. Малювала так, шо ніхто не намалює.

 

В неї свій почерк був, якесь усе покручене і все до ладу. Гарною вона була жінкою».

 

Гончарка Ніна Дубинка розповідала: «Мені дуже сильно подобалися її розписи. Вони такі унікальні, незвичайні. Зараз так ніхто не розмальовує. Воно в неї живе, дихає, все незвичайне якесь. Я теж починала з розпису, брала вазу і питала в малювальниць, як правильно розписувати. Я пам’ятаю, що в неї багато виробів було, але вона їх дарувала в музеї». 

 

Сходження до мистецького олімпу розпочалося 1946 року, після Всеукраїнської виставки дитячої іграшки в Києві, де вироби Олександри Селюченко зайняли призове місце.

 

Після цього вони помандрували по обласних, республіканських, міжнародних мистецьких виставках.

 

Її роботи бачили в багатьох містах: Санкт-Петербурзі, Софії, Парижі, Брюсселі, Токіо, Нью-Йорку, Монреалі, Лейпцігу тощо. Їх неодноразово відзначали високими нагородами. 

 

Олександра Селюченко зверталася до звичних для народної пластики сюжетів. Але головною рисою її творчості була варіативність.

 

Серед різноманітних її коників, баранців, пташок, вершників тощо не знайдеш двох однакових.

 

Барині Олександри Селюченко — це різнохарактерні образи селянок, клопіткі господині, поважні міщанки тощо.

 

Мисткиня брала сюжети з життя — залицяння, сватання, весілля, весільні свати, дівчата у вінках, колядники, матері-берегині...

 

Усі вони наділені веселим характером, одягнені в традиційні костюми.

 

Теми складніших багатофігурних композицій шукала в улюблених письменників-класиків, передусім Івана Котляревського й Миколи Гоголя, які писали про Полтавщину.

 

До її глиняного світу увійшли персонажі п’єси «Наталка Полтавка», композиції на теми «Сорочинського ярмарку» та «Ночі перед Різдвом».

 

Гончарка завжди перебувала у творчому пошуку. Проста сіра глина стала для неї стимулом до життя, джерелом високого натхнення у творчості. 

 

Нині багато творів мисткині зберігаються в музеях і в приватних збірках різних країн. Але вона завжди хвилювалася за подальшу долю своїх глиняних «дітей».

 

«...Як їх довезуть? Розхвилювалася, наче дітей вирядила. Тиск піднявся, голова болить. Рідні ви мої, поїхали з дому навіки, у люди поїхали. Яка доля їх там спіткає? Поїхали бики, і весілля поїхало, а ті три мандрівники пішли пішки. Гляну, де вони стояли, а там пустота».

Олександра Селюченко неодноразово приїж­джала до Києва, в Музей народної архітектури та побуту, куди її запрошували на майстер-класи.

 

Саме в цьому музеї вона мала можливість творити, не­зважаючи на норму, встановлену заводом, й могла досхочу спілкуватися з людьми, які захоплювалися її майстерністю.

 

Голова Полтавського обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України Віктор Фурман так згадував про її творчість:

 

«...Іграшки її були наділені теплом, приємні, гарні. Коли працювала у Пирогові, вона завжди була у вишитій сорочці, у хусточці. Біля неї — завжди стовпища людей та дітей. Дещо вона могла продати, а то ліпить-ліпить і дарує, так біля неї прямо стояли черги».

 

Гончарка Любов Іванова, колишня сусідка Олександри Селюченко (нині мешкає в селі Попівка, що поряд з Опішним), з приємністю згадує спілкування з майстринею:

 

«З Олександрою Федорівною ми жили поряд. Було, приїздить з Києва, відпочине і біжить до мене, розповідає свої враження. Жалілася, що виморюється дуже. А ще любила послухати, як я співаю. Народні любила, свої, українські.

 

«На городі верба рясна. Там стояла дівка красна. Хорошая та вродлива. Її доля нещаслива» — вона дуже любила цю пісню. Вона за свою долю ніколи не розповідала, але, видно, цією піснею хотіла сказати (мисткиня так і не створила власної сім’ї, не мала дітей. — Ред.). Після першого цеху мене перевели на третій. Її смерть була для нас несподіванкою і незрозумілою. Але ж вона тяжко працювала, так і згоріла в роботі».

Олександри Федорівни немає з нами вже тридцять років. Та за свій творчий вік майстриня здобула славу справжньої легенди народного мистецтва.

 

У її роботах знайшли відображення прадавні традиції. Витвори цієї тендітної жінки є проявом життєвої мудрості й досвіду поколінь.

 

Глина стала для Олександри Селюченко джерелом мистецьких пошуків, філософських роздумів і тим світочем, що впродовж усього життя спонукав до невпинного руху вперед, самовдосконалення й навчання інших. 

 

Задля збереження пам’яті про велику Мисткиню й популяризації її творчості на початку 1988 року був створений Меморіальний музей-садиба гончарки Олександри Селюченко.

 

Його засновано в колишньому помешканні майстрині, яке, як і весь мистецький доробок, згідно із заповітом, було передано в дар українському народові в особі Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному.

 

Уперше в Україні після смерті народного майстра в недоторканому вигляді було збережено дворище, надвірні будівлі, у тому числі горно, інтер’єр житла, предмети побуту й творчі роботи.

 

Предмет гордощів фондової збірки Національного музею-заповідника українського гончарства — це 1064 глиняні твори, з них 250 — останні роботи мисткині — було випалено в її домашньому горні в ніч з 13 на 14 жовтня 1987 року (експонуються в музеї-садибі).

 

У будинку також зберігаються її власна бібліотека, особистий архів (листи, щоденники, спогади, фото, малюнки), а також понад 530 предметів повсякденного побуту, якими користувалася майстриня. 

 

Торік на подвір’ї будинку було урочисто відкрито глиняне погруддя опішненської гончарки.

 

Образ талановитої мисткині втілив головний художник музею-заповідника, заслужений працівник культури України Юрко Пошивайло.

 

Меморіальною дошкою вшановано майстриню й на Стіні гончарної слави в Музеї мистецької родини Кричевських. 

 

...Не злічити сторінок людського життя, сповненого всіма відтінками почуттів і переживань, — лише віддати належну пошану пам’яті Олександри Федорівни, що кожен день свого буття самовіддано плекала в глині генія творчої думки. 

 

Ласкаво просимо відвідати Меморіальний музей-садибу гончарки Олександри Селюченко.