Письменниця Оксана Кузів: Героїв своїх книг знаю особисто

25.04.2017
Письменниця Оксана Кузів: Героїв своїх книг знаю особисто

Кузів Оксана. (Фото з власного архіву.)

Письменниця та журналістка Оксана Кузів із Прикарпаття торік презентувала збірку бувальщин «Адамцьо», яка потрапила до списку 80 найкращих книжок за останнє десятиліття за рейтингом «Україна читає дітям».

Літературні критики віднайшли співзвучність бувальщин із новелами Василя Стефаника.

«Адамцьо» — це психологічна повість про чоловіка, до якого у літньому віці приходить каяття за давній гріх. Історії героїв книги — не вигадані.

Це життєві долі реальних людей, з якими авторка особисто знайома.

— Оксанко, у вашу книгу «Адамцьо» ввійшли три бувальшини. Де їх почули?
 
— Історії і справді не вигадані, і тому, напевне, беруть за живе. Працюючи журналістом, я поїхала на Богородчанщину взяти інтерв’ю. Жінка на ім’я Ганна і розповіла мені про свою нелегку долю, що й стала основою повісті «Там, де гори підпирають небо». За її згоди я не змінила навіть ім’я. А історію, що лягла в основу «Адамцьо» почула, коли лежала у лікарні.
 
На Калущині молода жіночка народила сліпеньких двійняток. І вся родина задумалась, за що така кара?.. І коли діткам було по три місяці, їхній прадідусь зізнався, що за радянських часів він зробив дуже великий гріх — вирізав очі статуї Ісуса Христа. Взята із життя і третя бувальщина «Скривджена любов».
 
— А чому вибрали для книги назву «Адамцьо»?
 
— Коли обдумувала, як назвати збірку, то зупинилася  на виборі імені голов­ного героя. Відповідь прийшла несподівано: у церкві почула, як священик на проповіді говорив, що Адам — вінець Божого творива, його вершина... А Адамцьо — щось таке пестливе, змаліле, те, яке змогло отак супроти Бога повстати.
 
— До героїв, навіть негативних, у вас відчувається симпатія.
 
— Людина зображена як Боже творіння, котре навіть після великої кількості скоєного зла, може повернутись до своїх витоків, до свого Творця.  Тому всі три твори пронизані глибокою вірою та любов’ю до Бога, до людини.
 
— На «Адамцьо» написана режисура, вистава йте в одному місцевому театрі. Як сприймають її глядачі?
 
— Вистава йде у Вигодському народному театрі, який у минулому році відсвяткував своє 40-річчя. Цей театр за виставу «Адамцьо» (режисер Богдан Мельник) на ХХІ Всеукраїнському фестивалі театрального мистецтва, що проходив в Очакові, здобув гран-прі. Квитки  розкуповують за десять днів до показу. Бачу, як люди після вистави дістають свої хустинки, щоб витерти сльозу...
 
— Недавно відбулась прем’єра ще однієї вистави — «Таїна». Також у цьому театрі?
 
— Так, у цьому ж театрі. Режисура також Богдана Мельника. Історію почула від своєї колежанки, буквально за чотири  хвилини розмови по телефону. Клавдія змушена поїхати на заробітки на позичені гроші. Залишається там без засобів існування і заробляє собі на життя сурогатним материнством. Але оповідати сюжет не буду. Завітайте у театр.
 
— Чи запрошуєте на презентації людей, з яких списали долю своїх героїнь?
 
— Неодноразово запрошувала пані Ганну. Але все ж таємницю, що саме ця жінка є протопитом новели, з етичних міркувань, не розголошувала.
 
— А самі вірите в долю?
 
— Вірю. Нічого в цьому світі немає випадкового.
 
— Як сприймаєте судження про те, що ваші бувальщини співзвучні з новелами Василя Стефаника, який, до речі, теж народився на Івано-Франківщині.
 
— Кажуть ще, що мої повісті схожі на кіноповісті Олександра Довженка, хтось порівнює з Марією Матіос, а я завжди кажу, що я — Оксана Кузів! Це моє відчуття, мій стиль, моє бачення світу.
 
— Василь Стефаник кожну трагедію, яку описував, переживав як свою власну: «І все, що я писав, мене боліло». Ви —  так само. І глядач це відчуває.
 
— Справді, долі персонажів я перепустила через серце, вони мені снилися і бентежили мою думку. Зрештою, коли писала, то чула їхні діалоги.
 
— Повернімося ще до «Адамцьо». Не лише зміст бувальщин соціально і драматично насичений. У першу чергу привертає увагу обкладинка книги. Хто автор?
 
— Автором обкладинки є мій чоловік — художник Богдан Кузів. На обкладинці ми бачимо танок, а вдалині — церкву, і переважають червоні кольори. Це невипадково. Гаївки — це наш гуцульський стрий, і танок та червоні кольори символізують рух.
 
— Квітнуче дерево на обкладинці також є символом життя?
 
— Так. Танок як коловорот життя. Безперервний рух життя.  А загалом люблю увесь квітучий світ! Сама вирощую лілії, піони, іриси. А мій чоловік Богдан та син Орест переносять цю красу на полотно.
 
— Шанувальники вашого таланту знають вас як і ліричну поетесу. І вже чекають автограф на новій збірці поезій. Які рядки першими спадають на думку?
 
— «Посидимо удвох.// Помовчимо.// Потримаємось поглядом й руками,// Розкажемо очима, що було, що є,// І що буде колись між нами...»
Нещодавно вийшла збірка «В закапелках душі», де кожен вірш, кожне слово має спонукати людину до роздумів.