Класно в сімнадцять. Ти ще можеш стати, ким захочеш — спелеологом, косметологом, педіатром, кондитером, актрисою, телеведучою, хоч бухгалтером. Головне вибрати. А поки є час вибирати, можна кожен день передумувати: побув тиждень археологом — не сподобалося, подався думками в космонавти. Немає нічого неможливого. У тридцять два я знаю точно: мені вже ніколи не стати вчителькою української мови і літератури, про що я так мріяла все дитинство. Я хотіла стати хорошим педагогом, «серце віддати дітям», і родичі не переставали дивуватись, чому дитина, приїхавши в місто на літні канікули, не купує свої улюблені платівки, фотографії артистів, не вибирає заколки і помади, а навіщось скупила багатотомник Сухомлинського. І головне, зачинившись літом у задушливій міській квартирі, перечитує його і занотовує сторінками. Ще пам'ятаю, довгі осінньо-зимові вечори я тратила на переписування книжки з літературними завданнями і ребусами. У 8 класі я переписала її від першої до останньої сторінки, бо де я ще таку рідкісну книжку відкопаю, коли працюватиму? І жодної хвилини я не пожаліла себе — навпаки, була щасливою, «охота пуще неволи» якраз про це. Я не просто читала книжки, я натоптувала себе літературною інформацією, щоб потім це цікаво донести моїм майбутнім учням. Продавці книжкових магазинів дивувалися, навіщо учениці середніх класів літературні біографії і «цеглини» з літературознавства, Лотман, наприклад. А «розробки» і сценарії шкільних вечорів — на стоси списаних ними зошитів я й досі натикаюсь у маминій комірчині. В усьому іншому я була нормальною «дєвушкою» — рвалася на вечірні сеанси в кіно, готова була поклястись подружці, що до смерті буду вірно любити В., який працював на нашому цукрозаводі, випрошувалась у батька посидіти «ще півгодини» під двором, коли збиралася велика велосипедно-мотоциклетна тусовка старших хлопців.
А укрмову і укрліт я вибрала тому, що полюбила Раєчку. Раїса Іванівна була «сильним мовником», здається це так називається, вона була вимогливою і насмішкуватою, а коли говорила про літературу, очі її ставали сумними, і здавалося, вона кудись випаровується з класу і спілкується з Письменниками на тонких рівнях, як зараз люблять говорити. Вона казала, що соромно, повертаючись із міста, «штокать» і «какать». Вона найдужче любила Михайла Стельмаха, і в мене досі до нього ірраціональний сантимент. Вона була слухачем усіх моїх прочитаних книжок і перших самостійних висновків. Я не хотіла «5/5» за твір, я хотіла в ньому відкрити душу і привести до ладу кашу в своїй голові. Я ось тільки зараз зрозуміла, що очікування морального імперативу від будь-якої книжки — це з наших уроків української літератури. На останній дзвоник у восьмирічці Раїса Іванівна подарувала мені 5-томник Шевченка, надписала, а в мене не вкладалося в голові: як я буду без неї?! Це потім часто повторювалося у житті — жах обставинних неможливостей якоїсь людини поруч, аж поки таких людей залишилося мало-мало. І жах уже не такий тваринний, швидше екзистенційний — дається взнаки досвід розлук. Ми вже вчилися в іншій школі, середній, і, здається, на День учителя, а може, на день народження, я зрізала три квітки кали зі шкільного підвіконня — всі, що розцвіли, і віднесла Раїсі Іванівні. Інших квітів у той час у Парафіївці просто не було. Наш класний керівник сприйняв цю історію філософськи — він теж був Учитель, і Чоловік. Мені взагалі везло на вчителів — Ілона, Володимир Борисович, Людмила Федорівна, Котляр, директор школи Ніна Олексіївна.
...Потім ми доростаємо до своїх учителів — такий закон життя, нам необхідно до них дорости, потім нам здається, що ми їх переростаємо, і День учителя стає просто першою суботою жовтня, яку не гріх і пропустити. Я забуваю привітати Раїсу Іванівну Наконечну з Днем учителя, а вона мною пишається. Ми зустрічаємося щоразу, як я приїжджаю додому, і обговорюємо життєві проблеми — діти, чоловіки, робота, гроші, здоров'я, і мені досі дуже важливо, щоб вона мене любила.
А чому я не стала вчителькою української мови? На зло собі і своєму коханню до загадкового брюнета-Риби, який був старший за мене на 10 років. Але якщо чесно, сьогодні я не шкодую ні про педагогіку — дуже важке покликання, ні про брюнета — що не робиться, все на краще.
Усім моїм учителям — найщиріші вітання і подяка.
У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>
Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>
Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>
Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>
Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>
Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>
