Талановитий письменник і вірний друг: яким сучасники запам'ятали розстріляного НКВС Майка Йогансена

01.11.2016
Талановитий письменник і вірний друг: яким сучасники запам'ятали розстріляного НКВС Майка Йогансена

Майк Йогансен.

За народними повір’ями, коли людина помирає упритул до дати народження, то означає, що вона виконала своє призначення на землі, завершила цикл перетворень, саморозвитку й накопичення потрібного досвіду.

Однак навряд чи подібні уявлення стосуються тих, кого безжально вирвала з цього світу не хвороба чи нещасний випадок, а зла воля більшовицької влади. Несправедливо, ба, більше — злочинно, що талановитий письменник, перекладач, сценарист, лінгвіст Майк (Михайло) Йогансен у 41-річному віці мусив підсумовувати прожите й зроблене.

Проте маємо символічний збіг дат — 28 жовтня він відзначав би день народження, а 27 жовтня 1937 року його розстріляли у Києві за вироком виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР.

Лише на кілька днів Михайло Гервасійович пережив своїх літературних побратимів — Михайла Семенка, Андрія Михайлюка, Миколу Скубу, розстріляних 24 жовтня, Анатолія Патяка, знищеного 25 жовтня…

Ліміти на розстріли постійно збільшувалися

У криваві 1937-38 роки органи НКВС забрали життя десятків тисяч українських громадян, виконуючи встановлені у Москві так звані ліміти за І категорією.

За цим формулюванням приховувалось більшовицьке «нововведення» — якщо раніше плани й цифри застосовувались у народному господарстві, то тепер виписувались чіткі ліміти на розстріл, якi, до того ж, постійно збільшувались.

Масштабна спецоперація із «репресування колишніх куркулів, кримінальних злочинців та інших антирадянських елементів», започаткована наказом НКВС № 00447, зачепила всі верстви населення — від селян і робітників до представників еліти.

Покоління митців, яке яскраво виявило себе у 1920-1930-х роках, а згодом було знищене сталінським режимом, увійшло в історію української культури під назвою «Розстріляне відродження».

І можна хіба уявляти, якою б стала сучасна українська література, аби не обірвався ґвалтовно цей ланцюжок поколінь, аби Майк Йогансен та його колеги по перу встигли опрацювати теми, заявлені у творах, продовжити свої творчі експерименти, розвинути започатковані літературні жанри й напрями.

Останній шлях Майка Йогансена був дорогою у прямому сенсі цього слова. Заарештований 18 серпня 1937 року Харківським обласним управлінням НКВС, згодом перевезений до Києва, утримувався у Лук’янівській в’язниці.

А після страти його тіло, як і тіла багатьох розстріляниху Києві у часи сталінського терору, уночі привезено до таємної спецділянки НКВС УРСР у Биківнянському лісі, де й поховано в одній із братських могил.

«…Розмальовані синяками й кривавими плямами…»

Між арештом і протоколом першого допиту, принаймні того, що зберігається у ГДА СБУ в архівно-кримінальній справі письменника, минуло майже два місяці.

Можна лише здогадуватись, під яким психологічним і фізичним тиском перебував Майк Йогансен, адже катування, побиття, шантаж стали у той період традиційною практикою для співробітників радянських репресивних органів.

Крім того, вище партійне керівництво СРСР дозволило застосовувати методи фізичного впливу проти так званих «ворогів народу».

Що коїлось у Лук’янівській в’язниці, можемо прочитати у книжці її уцілілого арештанта М. Приходька «На роздоріжжях смерти»: 

«Інакше в’язниця жила ночами. Починаючи від 11-ї ночі й до 2-ї за північ, брали людей на допити або кудись — безповоротно.

Катівня працювала повною парою. Дуже рідко обходилося без викликів.

На світанку чи вже тоді, як зовсім розвиднилося, повертались люди з допитів, і часто ми не впізнавали їх — так вони були розмальовані синцями й кривавими плямами.

Часто бувало, що людину після допиту «штурпаки» волочили за руки чи ноги по коридору і, як пакунок, кидали до камери.

Бувало й так, що людину викликали на допити без перерви протягом кільканадцяти днів. 

Від побиття й без сну людина приходила до стану отупілого божевілля. І зрештою, зломившись, підписувала будь-які легенди слідчого».

Відтак не дивно, що протокол допиту від 16 жовтня 1937 року виглядає як наперед узгоджений текст, як текст, що містить потрібні слідчому зізнання Майка Йогансена у тому, що він є активним учасником контрреволюційної організації.

Проте високий інтелект письменника дозволив навіть у безнадійній ситуації залишати свідчення, важливі для нашого розуміння тогочасного літературного життя.

Хоч, очевидно, для слідчих це було додатковим доказом його «націоналістичних поглядів». 

Зокрема, Майк Йогансен свідчить, що «при радянській владі тому, хто пише правдиво, не дозволяють друкуватися, а створюють сприятливі умови для бездарів, що пишуть під диктовку», що, на його переконання, «українська культура пригнічується, а українцям не дають розвивати українську культуру».

І дійсно, на зміну бурхливим і яскравим 1920 рокам, коли митці могли писати про все, що хотіли, коли українське письменство ви бухнуло безліччю талантів, книжок, журналів, об’єднань, дискусій,прийшли похмурі 1930-ті.

Партійні та репресивні органи беруть письменників під жорсткий контроль — посилюється цензура, заохочується написання наклепів та розгромних критичних статей.

У 1932-му з’являється постанова ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій», після якої майже всі літературні угруповання припиняють своє існування.

З метою контролю за діями і словами митців, їх компактно поселяють (у Харкові — у будинок «Слово», у Києві — «Роліт»), а в літературне середовище впро-ваджують секретних співробітників НКВС та платних провокаторів.

Намагався убезпечити друзів

 

Читати протоколи допитів розстріляних письменників важко, бо розумієш, що більшість із них, навіть найстійкіших, слідчі НКВС ламали, змушували до лжесвідчень, самообмовляння, називання потрібних прізвищ, бо таким чином справа з одиничного випадку розросталась до міфічних терористичних, націоналістичних, контрреволюційних організацій.

Але й за таких обставин Майк Йогансен намагався, наскільки можливо, убезпечити ближнє коло друзів.

Бо серед тих, хто ніби підживлював його «націоналістичні погляди», згадував письменників, яким уже не міг зашкодити —  Миколу Хвильового, що вчинив самогубство у 1933-му, Олеся Досвітнього, розстріляного у 1934-му, Михайла Ялового, Олексу Слісаренка, Остапа Вишню, Григорія Епіка, що відбували покарання у таборах системи ГУЛАГ.

Водночас він стверджував на допиті, що «посадили невинних людей, що Остап Вишня взагалі не терорист», що «арешти українських письменників — Пилипенка, Остапа Вишні та ін. — є результатом розгубленості й безсилля керівництва партії й Радянської влади».

Майк Йогансен, за спогадами сучасників, мав блискуче почуття гумору. Великий жартівник, вiн притягував до себе молодь, містифікував автобіографічні відомості, любив й умів цікаво розповідати про найрізноманітніші речі.

Легендою уже став його виграш на більярді у Володимира Маяковського. Складається враження, що гумор і тонка іронія не полишали письменника й у в’язниці.

Бо як інакше пояснити таке його свідчення: «Виконуючи намічені шляхи контрреволюційної діяльності, я у своїх літературних працях протаскував контрреволюційні концепції, а саме: в моїй книзі «Як будується оповідання», у вступній статті до цієї книги написав, що мистецтво для пролетаріату не потрібне. Воно необхідне лише для відмираючих класів, а пролетаріат цього не потребує. Далі в тій же книзі трактується пропагандистська робота в робітничому класі».

І це автор говорить про книгу, що стала бестселером, що написана як суцільний гумористичний текст, як дотепна усмішка над графоманами!

Захоплення Майка Йогансена мисливством також стало приводом для звинувачень.

Попри те, що він мав дозвіл на проведення полювання, факт наявності у квартирі зброї дозволив чекістам зробити з інтелектуала, знавця десятка іноземних мов — «терориста», який мав виконати «терористичний акт проти партії та уряду».

Ще один допит 17 жовтня 1937, який відбувався із «продовженням», очна ставка — і співробітники НКВС підготували обвинувачувальний висновок.

Вочевидь, зізнання самого Майка Йогансена було замало для суворого покарання, тому до справи доєднали витяги зi свідчень та допитів Сергія Єфремова аж за 1929 рік, Миколи Сулими за 1931 рік із фразою «мені не прийшлось впливати на Йогансена» та Григорія Епіка за 1935 рік.

Жодних інших доказів у справі щодо інкримінованих абсурдних звинувачень за статтями «54-8 — за вчинення терористичних актів» та «54-11 — за участь у контрреволюційній організації» немає.

Що, зрештою, теж відповідає загальній картині сталінського беззаконня та нехтування положеннями радянського законодавства.

Судове засідання у справі письменника, що затвердило розстрільний вирок, відбулось у закритому форматі, без залучення сторони захисту чи сторони обвинувачення, без виклику свідків.

Луна пострілу, що вкоротив віку Майку Йогансену, філософу, любителю подорожей і життя, долинула до Сандармоху (Карелія), де з 27 жовтня 1937 року розпочались масові розстріли так званого «Соловецького етапу», в’язнів Соловецької тюрми особливого призначення, з яких 290 — українці. 

 

*При підготовці публікації

було використано матеріали

галузевого державного архіву

СБУ.