Через сто днів подорожі, здолавши 2080 кілометрів, Іван Онисько та Юрій Регліс таки дісталися Харкова.
Як «УМ» уже повідомляла, родзинкою туру став той факт, що хлопці вирушили з Ужгорода у повну невідомість босоніж, прихопивши тільки зубну пасту з щітками та крем від грибка.
Додатковим одягом та харчами екстремали розживалися завдяки добрим людям, бо грошей у дорогу не брали.
«Я б це назвав не перевіркою, не випробуванням, а, швидше, знайомством із собою, — каже Іван. — Тільки, можливо, глибше, ніж там, в іншому форматі, можливо, з іншого боку, але це, в першу чергу, знайомство з собою».
Оскільки мандрівники активно вели в соціальних мережах свій блог PROSTOBOSO, про їхній прихід у те чи інше місто заздалегідь дізнавалися місцеві жителі. Вони нерідко пропонували їм свою допомогу і навіть приєднувалися тимчасово до босоногої ходи «за компанію».
На Харківщині першими запросили хлопців у свій дім Тетяна та Андрій Пушкарьови з селища Пісочин. «Ми одразу стали спілкуватися, без будь-яких умовностей, ніби ми знайомі давно, — розповіла жінка. — На перший погляд може здатися, що вони надто прості, бо просто вдягнуті й аналогічним чином себе поводять. Насправді ж хлопці досить розумні, освічені й дуже цікаві люди».
Андрій, у свою чергу, захопився концептуальними мандрами ще більше й кілька днів долав поруч битий шлях без кросівок. «Я проявив слобожанську солідарність, — сказав він. — Одного дня пройшли босоніж три кілометри. Тепер знаю, як це воно по бетону, по асфальту, по гравію, по піску, по листю. Це для мене новий цікавий досвід».
У Харкові «офіційний» прийом тернопільцям влаштували у Літературному музеї.
Якраз цього дня туди прибули регіональні земляки мандрівників Юрій Андрухович і Тарас Прохасько, але письменники не погодилися влаштувати для харків’ян спільну «галицьку» зустріч. Мовляв, ці двоє відчайдухів заслуговують окремих лаврів.
Метри мали рацію. «Поспілкуватися з нами прийшло багато кльових людей, — написав на сайті Іван. — Усі вже знали про нашу затію. То ж ми розповідали більше таких речей, про які не згадувалося в блозі. А ще показали вміст наших торб, обіймалися, фоткалися, пили чай».
На ночівлю їх запросила чергова харківська родина. Пригощали гостей смаженою картоплею і відваром імбиру. Найбільше хлопці боялися, що їхній компаньйон — собака Боса — не вживеться з котом господарів Матвієм. Проте котисько виявився настільки гігантським, що «гостя» визнала його перевагу ще з порогу.
У Харкові хлопці знайшли собі чимало «екскурсоводів», які залюбки показали їм місто. У результаті вони непомітно для самих себе «накрутили» незапланований 2001-й кілометр.
Утім особливе враження у них залишили, як завжди, ті місця, що емоційно можуть сприйматися лише людиною босою у широкому значенні цього слова.
«Єдине місце в Харкові, де ми бачили чергу, була монастирська випічка (біля Покровського монастиря. — Авт.), — написали вони у «Фейсбуцi». — Ми тут проходили вчора після пам’ятника Сковороді, й там було кілька десятків спокушених монастирськими ароматами харків’ян. Сьогодні в чергу потрапили і ми. Сергій захотів пригостити босих. Аромати булочок звабили і нашого чотирилапого мандрівника. Боса нічого не говорить. Вона, як і ми, жодного разу не казала: «Дайте мені їсти, будь ласка!». Та її очі роблять усю справу. Собака підходила то до одних людей, то до інших, зводила на них свій благальний погляд і раз по раз в її щелепи потрапляли шматочки дійсно смачних харківських кулінарних витворів. Дай боже здоров’ячка всім монашкам і монахам, які так смачно печуть. Швидше за все, вони це роблять iз молитвою в серці».
Добросердечність мандрівників підкуповувала людей скрізь, куди б вони не приходили. «У сотень людей у десяти областях з’являлося бажання нам допомогти і підтримати, — каже Іван. — Приємно, що це були саме українці. Мені від цього усвідомлення чомусь дуже приємно. Хоча й зовсім не дивно. Адже ми подорожуємо в Україні. Коли я подорожував в інших країнах, то знав, що там повно класних людей. А от щодо українців можна було тільки здогадуватися».
Послужний список цих двох мандрівників справді вражаючий.
Іван побував у 28 країнах на трьох континентах, дістався автостопом до Китаю без копійки в кишені.
А Юрко об’їхав Європу з п’ятнадцятьма євро, а під час наступної подорожі трохи менше, ніж за місяць добрався з Ужгорода до океану. Всеукраїнський «тур» хлопців теж завершився, але у мріях вони знову в дорозі.
Кажуть, що, потрапивши до парної лазні, довго розмірковували над своїми новими планами. На думку їм спали Китай або Південна Америка.
