У селі Залізниця, де народився Герой України, легендарний спецпризначенець і захисник Савур-Могили Ігор Гордійчук, є місце, дорога до якого не заростала ніколи, починаючи ще з 1944 року. На підвищенні над самісінькою дорогою, що веде від Залізниці до сусіднього Харалуга, видніється пам’ятник, на якому два написи.
Перший датований 1989 роком «Синам України жертвам війни 1944 від жителів села». Другий разом із тризубом та Божою Матінкою вибиті вже в часи незалежності «Героям України полеглим 9 квітня 1944 року за наше з вами щастя та волю».
І більше нічого, крім вишитого рушника і скромних квітів. Жодного прізвища чи імені, хоча в селі всі знають, хто лежить під бетонним хрестом на «горбах». Те, що ця могила збереглася до наших днів, великою мірою треба завдячувати мужнім мешканцям Залізниці та... Ігорю Гордійчуку.
«Не дамо там копати! Ляжемо під екскаватор»
Його мама Софія Родіонівна була сільською головихою і носила майбутнього Героя України ще під серцем, коли через їхнє село прокладали дорогу. Навмисне чи ні, але згідно з проектом асфальтівка мала проходити краєм лісу якраз там, де за часів війни були поховані 32 українські повстанці.
Про це місце знали старші люди, які були свідками тих подій. І саме вони стали на захист останнього пристанища безіменних українських героїв. Було це у 1972 році, коли навіть за слова «УПА» чи «повстанець» можна було загриміти до білих ведмедів. Однак залізницькі селяни нічого не побоялися...
— Бабусі, старші жіночки прийшли в сільраду і сказали: «Не дамо там копати! Ляжемо під екскаватор, що хочте робіте!» Я поїхала в район. У райвиконкомі розказала, як люди налаштовані. Кажу, невже не можна ту дорогу пустити трохи вбік? — розповідала не без хвилювання про ті події 44-річної давнини Софія Гордійчук. — Мене заспокоїли, пообіцяли питання вирішити, вам, мовляв, відмовляти не можна.
Як не дивно, але будівельники таки відступили трохи вбік і могилу не зачепили. А могли б закатати в асфальт і сліду не залишилося б. А згодом у пані Софії народився син Ігорчик, якому через сорок два роки судилося теж помирати за Україну на рідній українській землі...
— Ви не думаєте, що ваш син, може, тому і вижив у пеклі страшного 2014-го, що колись ви з односельцями не дозволили здійснити наругу над могилами тих тридцяти двох невідомих хлопців, які життя віддали за Україну, як віддають сьогодні на Донбасі наші хлопці?
— Думала і не раз. Як то страшно... Я не місцева, а люди розповідали про тих побитих хлопчиків. Вони ніби з Тернопільщини були. Матері деяких iз них у радянські часи таємно приїздили до нас у село, щоб піти на ту могилку, якусь квіточку посадити. Селилися на квартиру в когось із самотніх жіночок, щоб ніхто нічого не взнав. Повмирали вже ті люди... Хрест там хтось весь час ставив, а його зрізали. Вночі поставлять — вранці зріжуть. А потім наші люди наполягли, що на тій могилі має пам’ятник бути.
Знов ми їдемо в район, а там кажуть: «Проводьте в селі опитування. Якщо більшість проголосує за пам’ятник — тоді поставите, а ні — значить ні». То вже були часи горбачовської відлиги, хоч радянська влада ще була. І ми провели місцевий референдум, голосували. Більшість виявилася «за».
Випадок справді унікальний. Гроші на пам’ятник повстанцям вираховували із зарплати колгоспників. Найбільше переймався голова колгоспу, який весь час повторював: «Добре подумайте, кому пам’ятник будете ставити». Та залізничан уже було не спинити. Їздив у Новоград-Волинський його замовляти Георгій Іванович Седляр, бухгалтер колгоспу, у якого двоюрідний брат теж був в УПА. І в 1989 році на могилі виріс бетонний надгробок. Зрозуміло, написати правду, хто ж лежить у цій могилі, тоді не могли. Вже в часи незалежності з’явився новий напис і тризуб.
Матері їздили викуповувати тіла своїх дітей...
Про той бій 9 квітня 1944 року ще пам’ятає кілька найстарших мешканців Залізниці. Любов Степанівна Яремчук на власні очі бачила, як усе було:
— То була сотня на рейді. Ніби з Тернопільщини йшла. Вони три дні не спали, не їли і в нашому селі мали перепочити. Заходять, а тут уже большевики квартируються. Стрілянина зчинилася страшна. Ми в льосі спочатку ховалися, потім вилізли. А їх по селу лежить... побитих... Сотенного куля дістала через хату від нас. Лежав біля колодязя поранений, геть молодий хлопчина. Сусідка ще напувала його, бо все пити просив. Сумка коло нього була і рушник вишитий, що дівчина в дорогу дала.
Большевичка-жінка до нього підійшла: «Вставай, бандит!». Він ще припіднявся трохи, а вона йому в спину вистрелила. Боже, такі всі хлопці молоді, красиві... І чого вони такі гарні були? Може, тому, що з Гуцульщини, в нас таких не було. Ще до бою чула, як тітка одна бідкалася: «Ой діточки, що ви собі думаєте? Переб’ють вас усіх. Народ наш такий зрадливий, продадуть вас...»
Один iз них каже: «Тьотю, не кажіть так. Народ у нас хороший, тільки поневолений весь час. Ми вийдемо ще на свою дорогу». Частині сотні вдалося вирватися з села, пішли на Харалуг. Але там їх теж ждали большевики і добили. Ще сміття сипали на тому місці, де їх поховали. Не дали на кладовищі похоронити. У нас люди назбирали тридцять два вбитих. Хоронити теж не дозволяли. Три дні чекали дозволу, вже тіла стали розкладатися. Врешті дозволили поховати у лісі на горбах, як казали у нас, там ями і горби, де колись руду добували.
Ще одна старожилка Ольга Степанівна Якобчук розповідала, як вони, дітлахи, бігали дивитися на «горби», коли повстанців ховали. І досі у неї перед очима той день, сонячний, тихий:
— Дуби стояли такі високі. І вони лежать, молодюсінькі. Один чорнявенький, вітер чуба розвіває. Господи, цвіт нації, убитий, понищений...
— Люди позносили з дому хто рядна, хто сіна, дощок. Викопали здоровенну яму, дошками застелили. Дівчина наша Ліля Гаврилюк, вона санітаркою в УПА була, тих хлопчиків обмивала сльозами, наряджала, кров з лиця змивала. Дівчата позносили рушники, очі ними накривали. Клали по вісім чоловік у чотири рядочки, і так, щоб верхні голови нижніх не заступали. А впоперек у ногах поклали ще й червоноармійця. Чогось большевики його не забрали. Так що їх там не 32, а 33 лежить...— доповнює нелегкі спогади Любов Яремчук.
А ще у баби Люби на сільському кладовищі лежить її брат Григорій. Йому теж було лише 22, і він застрелився, щоб не потрапити в руки НКВС, коли криївку викрили. Трохи не добіг до рятівного лісу. Якби не мати — не було б і могилки братової, щоб поплакати. Мама разом із ще кількома матерями загиблих місцевих хлопців поїхали кіньми у Межиріччі викрадати чи викуповувати тіла своїх дітей. Там було НКВС, куди звозили всіх убитих, щоб потім зарити десь, як собак. Коли приїхали в Межиріччі, то синів своїх не знайшли — хлопці з Харалуга вже їх викрали і поховали в своєму селі.
— Хлопці казали: хай лежать тут, ми їх поховали, як годиться. Ні, захотіли забрати додому. Розкопали могилу, поклали на підводу і повезли. А їхати треба тільки коли темно, бо на світанку облави починаються. Поїхали в об’їзд за багато кілометрів, щоб нікому на очі не потрапити. Проїжджають якесь село — а тут облава. Вони заїжджають у перший-ліпший двір, а там купа гною лежить.
Накидали той гній на підводу з тілами і так цілий день простояли, поки не смеркнеться. Вночі приїхали в село і поклали брата в клуні мєстного активіста, бо в нього ніхто шукати не додумається. А донести не сміє, бо наших хлопців боїться.
Зібрали бігом родину, помили, нарядили Гришу. Ще й сорочку в поспіху навиворіт оділи. Його друзі-повстанці прийшли попрощатися. І поки не світало, відвезли на кладовище, поховали. Так і лежить наш Гриць у себе вдома, а не десь у рівчаку, — вицвілі очі баби Люби, які вже нічого не бачать, але які стільки всього бачили на своєму віку, стають вологими від важких споминів.
Не лише світла пам’ять цієї немолодої жінки вражає, а здатність мислити. Баба Люба добре знає історію України та історію Другої світової війни. Перечитала масу книг свого часу, поки очі бачили.
Знає навіть, як підступно Каганович виманив Михайла Грушевського і в «психічну больницю» його відправив», про іншу більшовицьку трутизну. Вона не може зрозуміти, чому наш народ такий «затовчений»? Їй болить, що її братика і таких, як він, хлопців-патріотів дехто й досі називає бандитами. Вони що, на Москву йшли, на Польщу чи на Берлін? Ні, на своїй землі були, тут і померли. Не може вона неправди терпіти...
P.S. Прочитавши цей матеріал, може, відгукнеться хтось, хто бодай щось знає про вояків УПА, похованих у братській могилі села Залізниця Корецького району Рівненщини.
