Ідеться про будівлі земських шкіл, які архітектор спроектував у 1913—1916 роках. У полтавських селах, де волонтери проекту віднайшли такі будівлі, громадськість проводить толоки: територія шкіл розчищається від сміття й зарослів, сільради отримують відповідні охоронні документи, а громади — пам’ятку архітектури, яка не поступається своєю цінністю відповідним європейським зразкам. І це все — без жодної державної копійки, завдяки громадській ініціативі.
Закоханий в орнаменти
Опанас Сластіон умудрявся бути українцем навіть у російській столиці: навчаючись у Петербурзькій академії мистецтв, він очолював тамтешній Український клуб. Він був українцем і добираючи собі друзів, а тому спілкувався з Дмитром Яворницьким, Михайлом Драгомановим, родиною Косачів. Він був українцем, коли займався дослідницькою і творчою діяльністю: зачарований українським народним прикладним мистецтвом, фольклором, Сластіон видавав художні альбоми — про українську вишивку, різьбу, орнаменти.
— В орнаментах він кохався особливо, — говорить мистецтвознавець, багаторічний дослідник творчості Сластіона, член міжнародної організації Арт-критиків при ЮНЕСКО Віталій Ханко. — Він намагався використати українські орнаменти в архітектурі. Так, щоб прості українці дивилися на будівлю і бачили, що орнамент на школах — такий самий, як на їхніх сорочках, рушниках, предметах вжитку. І для оздоблення своїх шкіл Сластіон використав орнаменти, які були зібрані в альбомі Олени Пчілки. Мама Лесі Українки якраз і порадила це зробити.
Завдяки орнаменту будівлі Сластіона дуже нагадують українські вишиванки — такі ж святкові й вицяцькувані. Цікаво, що європейські модерністи любили застосовувати в архітектурі елементи орнаменту, зазвичай рослинного. А в Опанаса Георгійовича він наш, автентичний. Ексклюзивний. Наші в нього й дахи — із заломами, такі, як у добу гетьманщини. А ще він полюбляв прикрашати свої школи високими вежами, схожими на козацькі сторожові. Робив у будівлі величезні шестикутні вікна, замість міжкімнатних дверей використовував дерев’яні ширми (кожна складалася із 14 секцій!), розсовували ширми — і кілька класів об’єднувалися в один спільний простір(!) Його модерні будівлі нехтують симетрією, вони — ніби суцільна імпровізація.
— Проекти Сластіона — абсолютний ексклюзив, — зазначає Віталій Ханко. — І при цьому вони абсолютно вписуються в контекст загальносвітової модернової тенденції початку XX століття.
Продертися до людей
Полтавські земства не побоялися будувати свої школи у відверто українському стилі. Навіть трохи пізніше, у часи так званої українізації (від закінчення громадянської війни до Голодомору 1932-33 років) сластіонівські ідеї використовували під час будівництва шкіл в інших регіонах України, навіть на Кубані. Ну а згодом чиновники від культури воліли і самі не знати про український модерн, і не давали можливості дослідникам розповісти про нього. Бо кому, мовляв, потрібна та старовина...
Та й небагато було тих дослідників. (Віталій Ханко, наприклад, говорить, що знає таких трьох — себе самого, журналіста Георгія Шебанова й архітектора Віктора Чепелика.) А їхні роботи відверто ігнорували. Наприклад, у 60-ті роки минулого століття навіть вилучали тиражі журналу, в якому майбутній академік Віктор Чепелик написав про архітектурний модерн. Його монографія на цю тему була видана тільки в 2000 році. Стаття Віталія Ханка про Сластіона лежала у видавництві 12 років.
За радянський час багато будівель Сластіона перетворилося на руїни. На багатьох були знищені ознаки отого дражливого для радянської влади українського модернізму. До того ж, за встановленою практикою, держава брала під охорону лише ті об’єкти, вік яких переважав сто років.
...Новітня історія боротьби за Сластіона і український модернізм почалася зовсім недавно. Так сталося, що через вдову Віктора Чепелика про Сластіона дізналася Ольга Герасим’юк — нині телеведуча, член Нацради України з питань телебачення і радіомовлення, а тоді народний депутат України. Водночас на очі Герасим’юк потрапила стаття полтавського краєзнавця й публіциста Георгія Шебанова про жалюгідний стан земських шкіл краю. Ольга Володимирівна родом із полтавського Пирятина, отже зацікавилася інформацією, почала вивчати проблему, з’ясовувати у знаних архітекторів і мистецтвознавців, чи справді оті будівлі мають культурну цінність.
З’ясувалося, що справді мають. У 2009 році вона з однодумцями дійшла до тодішнього Прем’єр-міністра Миколи Азарова, щоб визнати будівлі шкіл пам’ятками архітектури. Не вийшло: на замовлення Януковича вже готувався якийсь художній альбом про Полтавщину. Морочитися ще з якимись пам’ятками архітектури (де й взялися!) влада не захотіла. У країні повинно було статися багато змін, щоб громадськість змогла повернутися до цього питання.
«Нещодавно я подумала: ситуація змінилася, — розповідає Ольга Герасим’юк. — Зараз такий час у країні, що ця тема буде цікава, про це будуть інакше думати, ніж тоді, за Януковича. І все закрутилося. Я запропонувала партнерство Тарасові Кутовому, він теж був народним депутатом, тепер міністр АПК — у нього ж полтавське коріння. У «Фейсбуці» з’явилася сторінка нашого проекту, почали гуртуватися ентузіасти. Не повірите, але ще в квітні про школи Сластіона взагалі ніхто на Полтавщині не знав. Коли ми приїжджали в села, нам казали: ви дачу хочете купити? І от буквально за 4-5 місяців ми об’їздили кілька районів області, виявили 52 будівлі Сластіона. Знайшли архітекторів для виготовлення облікової документації. (Зауважимо, що документацію готували аж у Києві, у проектно- реставраційній конторі Івана Бикова на волонтерських засадах, а навіть за приблизною оцінкою фахівців, кожен пакет документів міг би обійтися щонайменше в 15 тисяч гривень. — Авт.) У Полтавській облдержадміністрації захистили охоронні документи по перших об’єктах, тобто вони отримали охоронний статус. Маємо підтримку ЗМІ. Села, де збереглися школи Сластіона, вже включені в туристичні маршрути, особливо ними зацікавилися велосипедисти. Це все волонтерська робота. Громадська ініціатива, яка обходиться без бюджетних коштів. Найголовніше, що ми зараз маємо, — люди зрозуміли, що в них у селі є багатство, яким треба пишатися, яке треба берегти».
За словами Ольги Герасим’юк, ніхто не зможе зараз відповісти на питання, як складеться подальша доля архітектурних пам’яток. У планах активістів проекту — залучити інвесторів, щоб відремонтувати кожну школу. А потім — як вирішить громада. Он у селі Христанівка хочуть організувати в будівлі Народний дім, уже зараз там почав діяти сільський театр тіней. У Кислівці мріють про музей земської освіти, ще десь планують обладнати приміщення для проведення навчальних семінарів для фермерів.
«Тепер ми будемо залучати людей, які вийшли з цього краю, мають якісь кошти і зможуть нам допомогти дати раду всім цим будівлям. Ясно, що миттєво цього не буде», — говорить Ольга Герасим’юк.
Ще одна толока
...Остання толока в рамках проекту відбулася нещодавно в селі Харсіки Чорнухінського району Полтавщини. У Харсіках трохи більше 800 мешканців. Старші люди вчилися у школі Сластіона, пам’ятають її «смак» і затишок. Скільки їх прийшло на толоку? Вірте слову: чималенько. Хтось просто заглядав по закутках, хтось розводив теревені, але більшість таки працювала.
— Ми вийшли не тому, що з Києва люди і з Полтави приїхали до нас на толоку, — сказав мені середнього віку чоловік, який («та нащо вам моє ім’я!») ну дуже не хотів називати себе. — З Києва як приїхали, так і поїдуть. Просто, чого не зробить, як хороше діло? Гірше ж не буде, а може, буде навіть і краще.
А його односелець Юрій сказав навіть, що погодився б платити якийсь невеличкий місцевий податок, аби зібрати гроші на облаштування і школи, і всього села. Коли ми розмовляли, не було біля нас ніякого начальства, і могли чоловіки відмовчатися або віджартуватися, а вони таки розмірковували «на диктофон». Може, таки й справді небайдужі. На імпровізованому мітингу, коли вішали на стіну будівлі охоронну дошку, виступаючі дещо пафосно говорили, що от, мовляв, зараз у селі усі гуртом поновлюють загублену сторінку нашої історії , відтворюють те, про що навіть і не в кожному підручнику прочитаєш. Ну а якщо без пафосу — вийшли люди повернути своє собі і своїм дітям.
«Ця толока, взагалі всі події, пов’язані зі старою школою, дуже здружили громаду, — говорить голова сільради Анатолій Цілик. — Будівля стоїть пусткою з 1997 року. Нею ніхто не цікавився зі сторонніх людей чи інвесторів, а в села не було грошей навіть на професійну експертизу. Поки що конкретних планів не складали, що далі робити з приміщенням. Головне — треба зберегти те, що залишилося. Бо охороняють не документи і не табличка. Охороняє людська свідомість. А завдяки таким толокам вона обов’язково буде змінюватися».
...У найбільшому залі сластіонівської школи у Харсіках, посеред обдертих стін і підлоги, зібралася сільська громада. На одне з вибитих вікон начепили біле простирадло: театр тіней з Христанівки, де нещодавно теж відбулася толока, показує свою виставу. Його актори — сільські діти — ніколи не були в професійних театрах. Та вони щирі у своїх інтонаціях і дуже стараються. П’єса про дівчинку, яка вирішила врятувати від руйнування свою стару школу. Глядачі, як у епічні часи, дивляться виставу стоячи. Це вистава про них. І їхні коментарі й вигуки — немов партії давньогрецького хору. Історія починається спочатку.
ОХОРОННИЙ СТАТУС
Валентина Вождаєнко,
заступник начальника управління культури Полтавської ОДА:
— Я привезла сільському голові Харсіків науково-проектну документацію на будівлю, наказ обласного управління культури, повідомлення про те, що є така пам’ятка на території сільради. Виготовлена документація буде підґрунтям для будь-яких реставраційних робіт нехай навіть і через 10 років. Охоронний статус означає, що саме приміщення і ділянка належать державі і ніхто не може ними гендлювати. Навіть сільрада, для того щоб продати чи приватизувати їх, повинна узгодити із владою відповідні документи.
