Екс-голова Петриківської райдержадміністрації Петро Лісний: «Я служив Батьківщині, вони служать мамоні»

Про цю кримінальну справу (чи справи?) наша газета постійно писала протягом довгих 12 років. Бо надто вражаючим був її початок. У 2005 році, коли Україна жила в очікуванні кардинальних змін після перемоги Помаранчевої революції й обрання Президентом України Віктора Ющенка, у відомій в усьому світі неповторними народними промислами Петриківці гучно-показово було затримано і взято під варту голову місцевої райдержадміністрації Петра Лісного, стосовно якого було відкрито загалом відразу 5 кримінальних справ. 

 

Як на ті часи це було справжнім шоком. Хто-хто, а Петро Лісний аж ніяк не вписувався до когорти корупціонерів, «вчорашніх», проти яких тоді повстав український народ. Уродженець Петриківки закінчив льотний центр у Підмосков’ї, потім — знамените Качинське вище льотне училище та Військово-повітряну академію імені Гагаріна. Коли Україна стала незалежною, без найменших вагань прийняв присягу на вірність своїй державі. Отож біографію мав, як кажуть, комар носа не підточить. Вийшовши на пенсію, повернувся з родиною на батьківщину, поселившись у старенькій батьківській хаті. 

 

У рідних краях Петро Гнатович склавши руки сидіти не став, — відразу заявив про свою активність у громадській діяльності та аграрному бізнесі, невдовзі очолив районну асоціацію фермерів. Отож швидко став досить помітною людиною не тільки на Петриківщині. Чого виявилося достатнім для того, щоб новообраний Президент України призначив Лісного головою Петриківської райдержадміністрації.

 

Призначив на тлі того, що у більшості випадків на Дніпропетровщині такі посади отримали люди, яких «помаранчевими» важко було назвати. Тоді ж як Лісний на всі 100 відсотків сприймався як очільник району справді нової формації, який на той час і найменшого чиновницького досвіду не мав. І тут — відразу 5 кримінальних справ ... 

 

Найголовнішим і найпоказовішим на цьому тлі було звинувачення Лісному в намаганні отримати хабара у сумі 400 тисяч доларів — як для невеличкого за масштабами Петриківського району — справді астрономічній.  Абсурдність такої фантазії прокурорських кидалася у вічі від самого початку. Адже ці кошти Лісний начебто мав отримати за виділення земельної ділянки в оренду одній  комерційній структурі. При цьому жодних повноважень і можливостей на вирішення такого питання самостійно він не мав, адже воно було прерогативою сесії районної ради, на відповідному документі якої голова райдержадміністрації тільки ставив свій підпис. 

 

Ще характерніше — цих грошей Лісний ніколи в очі не бачив. Вони немовби були в іншому автомобілі, який стояв метрів за 50 від того місця, де зупинився Петро Гнатович. Отож, за версією прокурорських, ці гроші мали передати саме Лісному. Але, що цікаво, спіймані на гарячому 400 тисяч доларів мали б бути, згідно з українським законодавством, передані у дохід держави, але вони...  зникли у невідомому напрямку. 

 

А потім і взагалі з’ясується, що в прокуратурі Дніпропетровської області було створено слідчо-оперативну групу, що стала ламати голови над тим, який би злочин для Лісного можна «придумати». Це щось більше, аніж абсурд. Адже слідчо-оперативна група створюється тільки після того, як злочин скоєно, а не до того, коли ним і не пахне. 

 

Проте прокурорські над цим задумувалися найменше. І дійшли думки, що найкращим виходом буде «інкримінувати» Лісному саме хабар. Проте перша спроба видалася навдивовижу неоковирною. Один місцевий підприємець, який немовби зустрів перепони для того, щоб сплатити внесок до Пенсійного фонду, спересердя влетів до кабінету Лісного і жбурнув йому на стіл 2000 гривень при тому, що голова райдержадміністрації на своєму робочому місці перебував не один. Без жодних задніх думок Петро Гнатович попрохав присутнього при цьому свого юриста допомогти чоловікові розібратися з цими грошима.

 

Але ні з того ні з сього до кабінету Лісного влетіли браві правоохоронці й надягли йому на зап’ястя наручники. Мовляв, знай наших. Проте навіть тоді такий «хабар» на очах інших співробітників райдержадміністрації здавався чимось більшим, аніж притягнутим за вуха. І все ж Лісний мусив зо два тижні провести у камері СІЗО, де буквально кишіло клопами, від яких рятувався, намазуючи обличчя зубною пастою. 

 

Проте явно невдала «репетиція» хабара прокурорських ніскільки не збентежила. Тому їхня наступна спроба була вже не дріб’язковою — відразу 400 тисяч доларів. Так Лісний став «найбільшим хабарником України» (це висловлювання свого часу загуляло з легкої руки деяких ЗМІ). 

І коли 29 липня у Царичанському районному суді Дніпропетровської області Петро Гнатович виступав зі своїм останнім словом, від сказаного ним присутні в залі судового засідання буквально заціпеніли. Заціпеніли від жорстокої правди, яку сипав підполковник авіації Лісний. Очевидці і взагалі стверджують, що такі блискучі промови — обвинувачення каральній системі, яка захищає не закон, а певні інтереси, знищуючи  тим саму сутність держави, можна було почути хіба що в процесах над дисидентами-шістдесятниками. 

 

— Я знаю, що обвинувальний вирок мені було винесено обласним прокурором В. Шубою (загинув у жовтні 2008 року, за найпоширенішою версією, внаслідок необережного поводження зі зброєю, але дотепер багато хто у цьому сумнівається. — Авт.) ще задовго до порушення стосовно мене цієї кримінальної справи, — нагадав про передісторію всього, що з ним відбулося, Петро Гнатович. — Це сталося тоді, коли я відмовився платити йому данину в розмірі 300 тисяч доларів  щорічно, будучи діючим головою Петриківської районної державної адміністрації. ВСІ в області платили, а прокурорські працівники, як опричники, об’їжджали райони, збирали данину і вручали Шубі. А я відмовився, і це стало відомо всім не тільки в районі (лише за один рік «непокірного» головування Лісного надходження до місцевого бюджету зросли втричі. — Авт.). І Шуба вирішив мене публічно поставити на місце, покарати мене, норовливого, щоб іншим неповадно було, прибрати мене шляхом дискредитації не тільки з посади, а й із життя — свідка створеної ним корупційної імперії під дахом державного органу — обласної прокуратури. 

 

Отож було поставлено завдання будь-якими методами знешкодити непокірного «льотчика», який «дуже високо злетів». Як повідомив Лісний, у потягу, коли він повертався з Києва, навіть було здійснено спробу його вбивства, але життя йому врятували чесні й порядні співробітники СБУ. 

 

У своєму останньому слові Петро Лісний відповів і на логічне запитання про те, що Шуби вже давно немає, то до чого ж тут він: 

«Його опричники і свідки — майстри з «пошиття» справ — досі сидять на своїх місцях і не люстровані, а страх відповідальності за здійснені ними злочини — незаконні порушення кримінальних справ, переслідування невинних громадян — штовхає їх на продовження злочинів, зневажаючи закон і права людини!».

 

Тричі Петрові Лісному та Ростиславу Грекову, який немовби мав йому передати того самого хабара, виносився обвинувальний вирок, який суд апеляційної інстанції кожного разу скасовував. Але в обласній прокуратурі з цим категорично не погоджувалися. При цьому головний обвинувачений 15 місяців провів у СІЗО. 

 

«Тут і зараз вирішується доля кожного громадянина нашого району, області, країни. Тих, хто на вулицях Царичанки, Петриківки, Дніпра, Києва, інших міст і селищ України розраховує не стати жертвою прокурорського і міліцейського беззаконня, хто має свій бізнес, свій дім, домігся успіху і хоче, щоб це дісталося його дітям, а не рейдерам у погонах, нарешті, тих, хто хоче чесно виконувати свій обов’язок за справедливу зарплату, не чекаючи що­хвилини, що буде під будь-яким приводом звільнений корумпованим начальством», — заявив Петро Гнатович. 

 

Як наголосив Лісний, на вівтар верховенства права, законності, моралі і справедливості в Україні він поклав свою свободу, своє здоров’я, кар’єру і сімейне благополуччя: 

 

«Але я не вважаю себе жертвою! Я зробив свідомий вибір і буду слідувати йому, хоч чого б мені це коштувало, тому що честь, чесне ім’я і гідність — найдорожче!.. Я це говорю не для того, щоб отримати якусь поблажливість суду, а для того, щоб прокурори, які всі 12 років слідства намагалися з мене зробити рвача, корупціонера, людину без моралі і честі, нарешті зрозуміли, що не все міряється в житті грошима, до чого вони звикли. Я служив Батьківщині, вони служать мамоні!».

 

І це зовсім не красиві слова хоча б тому, що «найбільший хабарник України» дотепер живе з родиною у старенькій батьківській хаті і перебивається на скромну офіцерську пенсію. 

 

Після такого останнього слова вирок судді Царичанського районного суду Юрієві Бойку дався непросто. Відразу шість (!) разів він переносив його проголошення, створюючи тим самим ґрунт для різних чуток і домислів, головний зміст яких зводився до того, що на служителя Феміди чиниться неймовірний тиск, а в нього іншого законного виходу, як виправдати обвинувачених, просто не існує. Саме та ситуація, коли «засудити не можна виправдати».

 

Але сталося справді навіть для нашого часу «очевидне — неймовірне». Дві з половиною години у пришвидшеному темпі Юрій Бойко проголошував свій вирок. Присутні в залі судового засідання, затамувавши подих, терпляче очікували, коли ж прозвучать вирішальні слова. І вони таки прозвучали: виправдати за всіма статтями обвинувачення. Виправдати однозначно і безповоротно.

Але про остаточну перемогу Лісного говорити рано, незважаючи, начебто, на очевидність всього, що відбувалося довкола нього протягом довгих 12 років, коли після Помаранчевої революції Україну сколихнули ще і Євромайдан, російська агресія, але чи стала іншою країна насамперед з огляду на зміни в органах прокуратури і судовій системі?

 

Сторона обвинувачення має право цей виправдальний вирок оскаржити в апеляційному порядку. А тут, з огляду на існуючу статистику у Дніпровській області, ґрунту для ілюзій майже не існує. Бо виправдальні вироки після набуття чинності у 2012 році новим Кримінально-процесуальним кодексом тут стали виносити лише інколи, вони сприймаються за виняток з правила.

 

Як, наприклад, розповів авторові цих рядків голова Самарського районного суду в обласному центрі Андрій Сухоруков, за час дії нового КПК України у них було проголошено лише 10 виправдальних вироків, але 8 з них були скасовані судом апеляційної інстанції. 

 

У вимірі всеукраїнському статистика теж не краща. Судячи з відкритих джерел, виправдальних вироків в Україні сьогодні проголошується всього-на-всього  0,26 % випадків. Тоді як у царській Росії у різні періоди її історії ця цифра складала від 20 до 40 відсотків, у нинішній Європі — до 20, як, до речі, і в фашистській Німеччині. А ось у так званих корупційних справах виправдальних вироків виносять 9(!) %. Отож оці 0,26 відсотка цілком можна співвідносити і з рівнем довіри до української судової системи взагалі. 

 

Тим часом суддя з Царичанки Юрій Бойко своїм виправдальним вироком здійснив такий собі маленький подвиг. Але чи впишеться він у реалії сучасного українського життя-буття, стане відомо вже невдовзі. Проте, хоч як би там було, справа «найбільшого хабарника України» Петра Лісного вже стала вельми яскравою ілюстрацією того, що наразі відбувається з нашою прокурорсько-суддівською системою.