Китайський провал Путіна: G20 закінчилася гучною поразкою Кремля

Пропагандистські версії висвітлення зустрічі Обами та Путіна на саміті в Китаї дуже смішно змінювали одна одну. Спочатку Путін та Обама начебто зіткнулися ніс у ніс у коридорі, потім нібито Обама перший підійшов до нього, третя версія — він усюди шукав Путіна, а в Кисельова вже всі світові лідери «вишикувалися в чергу в передбаннику» пахана земної кулі.

 

Це ще раз показує всю нікчемність нашої зовнішньої політики. Вона повністю зайшла в глухий кут. Ми живемо одним піаром, надуваючи щоки.

 

По суті ж зустріч для Путіна на G20 закінчилася гучною поразкою Кремля. Задумки були наполеонівські. Почалося все з «Гляйвіца»: істерика про українських терористів у Криму, вбивство російського військовослужбовця, «не забудемо, не пробачимо», «ми виходимо з Мінських домовленостей», «нема про що розмов­ляти», «поговоримо з Олландом і Меркель без усілякого Порошенка» — якого заодно записали в «хунту», чого раніше не траплялося, а також назвали його «алкоголіком» та «олігархом». Одразу ж після цього — найбільші після Другої світової війни військові маневри.

 

Масштаби аналогічні тим, що були перед вторгненням до Чехословаччини в 1968 році, а раптової перевірки цивільних міністерств в умовах воєнного часу не проводили з 1945 року. Словом, Путін рвав на собі весь одяг: «тримайте мене семеро, кинуся на Україну». Цю жалюгідну комедію розігрували впродовж трьох тижнів, що передували саміту.

Проте сам «Гляйвіц» було проведено надзвичайно халтурно.

 

Звичайно, як злодій, Путін не поступається ні Сталіну, ні Гітлеру і готовий на будь-який злочин. Однак і він сам, і очолювана ним система за силою та організованістю не може зрівнятися з тими злочинними аналогами, до яких він разом зі своїм «конем-Ріббентропом» намагається дотягнутися. У результаті Захід зайняв жорстку позицію: Путіну прямо сказали, що не вірять у його кримські казки, та ще й значно посилили санкції, вперше торкнувшись особистого гаманця Путіна — «Газпрому». Головне, що було прямо зазначено причину нових санкцій: провокація, організована Москвою в анексованому Криму. Відповідно, Путін під’їхав на саміт G20, повністю «провалившись».

 

Моє особисте враження: з огляду на його загальну поведінку на госпактиві, дійшов висновку, що не ризикне цей чоловічок почати масштабну війну. Він лише прикидається недоумком для того, щоб вибити для себе можливість зберегти бандитську Лугандонію і заштовхнути в політичне тіло України. Але Україна ніколи на це не піде. Ніякої гри в Україні в нього немає.

 

Як я вже неодноразово говорив, Сирію було вигадано здебільшого для того, щоб відвернути увагу від українського глухого кута. В принципі не зрозуміло, що там узагалі треба Росії з точки зору національних інтересів. Особисто Путіну це криваве місиво потрібне для того, щоб стирчати в телевізорі як «світовий рішала». Його цинічну фразу ще згадають на процесі військових злочинців:

«Ми там досить довго можемо тренуватися без істотного збитку для бюджету».

 

Від російських бомбардувань там загинули сотні мирних жителів. Використовують усі види забороненої зброї, включаючи хімічну, — привіт «фейку» про хімічне роззброєння, цього дешевого трюку, за допомогою якого «розвели» американців.

 

Утім ті й самі раді були обманюватися, не бажаючи приводити до виконання «червону лінію». Нікуди хімічну зброю не поділи: вона є і в Асада, і в «Ісламської держави», з якою Асад підтримує вельми ділові відносини. З найсвіжішого: міністр закордонних справ Сирії заявив, що боротьба з ІДІЛ аж ніяк не є пріоритетом Дамаска.

 

Що ж стосується позиції США, то ми неодноразово говорили про те, що американська поведінка в цій ситуації вкрай принизлива: Керрі бігає по всьо­му світу за своїм другом «Сєргєєм», увесь час захоплюючись якимись «конструктивними» результатами.

 

Цілий рік на очах в американців російські війська знищують їхніх союзників. Давно зрозуміло, що мета Москви в Сирії — це фізично знищити не-ІДІЛiвську опозицію і поставити світ перед фактом: Асад та ІДІЛ. Будь ласка, вибирайте, хто вам миліший.

 

При цьому Обама та Керрі поводяться так зовсім не тому, що люблять Путіна. Вони жертви власної концепції невтручання і миротворчості. Москва цинічно їх використовує, подаючи їм хибні надії, а насправді переслідує свій порядок денний: убиває повстанців і допомагає Асаду взяти Алеппо, попутно здійснюючи купу військових злочинів. Сподіваюся, що американці зможуть принаймні уникнути остан­ньої ганьби і не погодяться на запрошення Кремля для спільного бомбардування Алеппо.

 

Тим самим Путін звільнить себе від відповідальності в міжнародному трибуналі: «Ну як же, ми ж бомбили разом з американцями!»

 

Здається, що Обама та Керрі в останній момент усе ж відсахнулися від цієї конструктивної ідеї шибеника Ріббентропа.

 

Путін уперше був абсолютно відверто посланий Заходом у певне місце. У посиленні американської позиції безумовно зіграла свою роль безпардонна спроба втручання у виборчу кампанію у США. Я маю на увазі використання кремлівськими агентами безграмотного Трампа, повне самовикриття Ассанжа, кібератаки на штаб демократів і, нарешті, «коментар» Путіна на тему розкриття чужих серверів.

 

Турецька операція «Щит Євфрату» відбувається ніби в паралельному світі. Сирійська катастрофа дуже багатовимірна. Там розігрується кілька різних сценаріїв, які якось перетинаються. Все, що стосується турецького втручання, — це насамперед турецько-курдська історія.

 

Анкара відчайдушно боїться посилення сирійських курдів, тому що це стало б стимулом для зміцнення позицій курдів у самій Туреччині. Зараз фактично йде розділ Сирії, та Ердоган у цьому смачному процесі отримує можливість контролювати частину її території, різко обмеживши курдський анклав, якому перерізують доступ до турецького кордону.

 

Водночас території, які захоплюють повстанці за допомогою сухопутних військ Туреччини, розташовані в безпосередній близькості до Алеппо. Побічно «Щит Євфрату» допоможе обложеним бійцям, бо повстанці за допомогою турків підсилюють свої позиції.

 

Також пропаганда втрималася від критики Ердогана. В іншому випадку пропагандистська машина остаточно збожеволіла б від протилежних векторів: то любимо Ердогана і цілуємо його взасос, то знову ненавидимо, потім — знову кращий друг, який вирішує питання щодо «Турецького потоку». Занадто різка серія когнітивних дисонансів. Дах може знести в телепузиків.

 

Важливо, однак, інше. Для Путіна це боротьба за владу. Розуміючи, що його клептономіка на межі краху, він хотів би занурити проблему в пожежу війни. Однак останні соціологічні опитування показують, що військовий порядок денний набрид російському населенню і не задовольняє публіку.

 

Набагато більше його хвилюють безпосередні умови життя і побуту. Таким чином, ми маємо справу з багатоплановим провалом військового авантюризму останніх двох із половиною років.