Утворення конфесій в Українській православній київській церкві

02.08.2016
Утворення конфесій в Українській православній київській церкві

Гетьман Сагайдачний став причетним до непотрібної конфесійностi в Українській церкві.

У 1619 році з Москви після вибору і благословення московського патріарха Філарета до Києва приїхав єрусалимський патріарх Теофан з особливою місією — утворення антиунійної єрархії. Завдання непросте, небезпечне і ризиковане в унійній Україні на теренах Польсько-Литовської держави. 
 
Зустріч патріарха і його охорони під час перебування і діяльності його в Україні забезпечив гетьман Запорозького війська Петро-Конашевич Сагайдачний. Він був родом із Самбора Перемишльської єпархії, вихованець Острозької академії, видатний військовий діяч. Тим самим гетьман Сагайдачний став причетним до непотрібної конфесійностi в Українській церкві, яка принесла, приносить і буде приносити антиукраїнську шкоду. Великі люди, на жаль, іноді роблять великі помилки. Про це теж треба говорити, щоб не повторювати їх. 
 
На Київську митрополію і після унiї претендував Царгородський патріархат. За державними законами, згоду на визначення єпископа і вище давав король, а хто порушив цей закон, того виганяли і майно конфісковували. Патріарх пішов на порушення закону в чужій державі, тому що висвячував таємно, вночі, при закритих вікнах без гучних співів. У Києві він висвятив таємно на митрополита ігумена Михайлівського монастиря Йову (Івана Борецького родом з міста Бірчі Перемишльської єпархії), ігумена Київського братського монастиря Ісаакія (Ісаю) Косинського на Перемишльського єпископа, Малентія Смотрицького на єпископа Полоцького і ще трьох єпископів (Курцевича), Луцького (Борисовича) та Хомського (Іполитовича). 
 
Весною 1621 року Теофан повідомив московського патріарха Філарета, що благополучно виїхав з України. Усе таємне стало відомим, коли новообрані єпископи стали вимагати затвердження своїх прав від короля і Сойму. Король і сенат були обурені втручанням чужого патріарха у внутрішні справи держави, але ніяких санкцій до обраних не застосовували, оскільки їх підтримали козаки, з якими перед можливою війною з Туреччиною змушені були рахуватися. 
 
Таким чином, вперше Київська православна церква, як єдине духовно ціле тіло, була поділена організаційно, таємно зовнішніми антиунійними силами. Київ вперше за час існування християнства від 988 року має два православних митрополити Української унійної православної помісної незалежної канонічної церкви і неунійної, неканонічної Православної церкви.
 
Отже, 1620 рік можна вважати початком неофіційного («підпільного») утворення конфесій у Київській церкві. Мета антиунійних сил зовнішніх і внутрішніх була досягнута. Утворення конфесійностi призвело до антиунійного протистояння і навіть вбивства унійного єпископа Йосифа Концевича в місті Вітебську в 1623 році. 
 
У 1631 році помирає неунійний митрополит Борецький. Наступником його стає перемишльський єпископ Ісаакія (Ісаайя) Копилинський — ворог унiї. Він одним iз перших започаткував тісне зближення з Московським патріархатом, що не дуже радувало Вселенський патріархат у Туреччині і Польщу, потенційних і реальних конкурентів, які прагнули панування над Україною.

Одночасно польські державні діячі і костьол незадоволені національним напрямом Української унійної православної церкви (УУПЦ). Поляки розглядали унію не з релігійно-церковної точки зору, як вказував єпископ Андрій Сапеляк (Аргентина), а з політико-державницької, бо з’єднання з Римом ставило український народ та церкву у Польському королівстві на рівні з польським. Це суперечило інтересам Польщі, яка хотіла спольщити українців через перехід на латинський обряд. 
 
У 1632 році на престол Польщі вступив молодий польський король Владислав, який, на противагу УУПЦ, визнає Українську неунійну православну церкву (УНПЦ) і дає згоду на обрання для неї нового митрополита (не промосковського).

3  листопада 1632 року архімандрита Печерської лаври Петра Могилу, молдованина по батьківській та угорця по материнській лінії, колишнього офіцера польської армії, учасника битви проти турків під Хотином, де він познайомився з Сагайдачним і з його, мабуть, допомогою став ченцем у Печерському монастирі, запропонували кандидатом на митрополита замість Косинського. 10 листопада 1632 року король Владислав затверджує його кандидатуру на митрополита, а після коронації, на початку 1633 року, надає йому офіційно «привілеї на Київську митрополію». 3  квітня 1633 року царгородський (константинопольський) патріарх Кирило, щоб повернути свій вплив на Україну та зменшити вплив Московського патріархату, дає Петру Могилі патріарше благословення і «сакру». 
 
Вибір Петра Могили на митрополичий престол був офіційно увінчаний урочистим висвяченням одночасно на єпископа в Томину неділю 1633 року в Успенській церкві у Львові молдово-волоським митрополитом (з батьківщини Петра Могили) в присутності інших архієреїв і духовенства. Львівський єпископ не підписав Берестейської унiї (точніше, спочатку підписав, а потім відмовився). 
 
Після висвячення Могила їде до Києва, де вже є неунійний православний митрополит, призначений єрусалимським (не царгородським) патріархом Ісаакій (Ісайа) Косинський, який симпатизував московському патріархові.
 
Козаки, малоосвічені попи, чернь не розуміють складної політичної боротьби за вплив на Україну трьох могутніх держав: Польщі, Туреччини, з одного боку, та змужнілого Московського царства (Росії ще тоді не було) — з другого — і підтримують Косинського. Щоб вийти з цього становища, воєвода Києва, відомий діяч Адам Кисіль (якого Іван Франко називав «українським шляхтичем, якого кости обросли польським м’ясом» ), і інші поїхали до козаків і переконали їх, що їхнім духовним наставником повинен бути Петро Могила. Після цієї акції-допомоги Петро Могила займає престол митрополита УНПЦ та переходить під юрисдикцію царгородського патріарха. 
 
Із цього часу УНПЦ офіційно стає канонічною, яку визнає польський уряд та Вселенський патріарх. Усунений iз престолу Косинський звертається зі скаргами на Могилу в Москву і Варшаву, але безрезультатно. Петро Могила відбирає в Києві від УУПЦ (кардинала, митрополита Рутського) церкви Святої Софії, Св.Василія. Отже, 1633 рік можна вважати офіційним канонічним закріпленням конфесійності в Київській церкві з двома канонічними митрополитами — Рутським УУПЦ і Петром Могилою (УПЦ), хоч другий митрополит і його канонічність суперечать заповіту Христа: «Хай всі будуть єдино» (Ів.17,21) і «..на цьому камені збудую церкву мою» (МТ.16.18) — не церкви, а лиш одну церкву. 
 
Мета Варшави досягнута — послаблена єдність серед українських християн через штучне утворення конфесійності, яка є часто джерелом непорозуміння і взаємного поборювання самих себе. Петро Могила, освічена людина з європейською культурою, зрозумів наприкінці життя, що УУПЦ і УНПЦ повинні об’єднатися з єдиним Українським патріархатом у Києві, про що велись таємні переговори між ним і Рутським — високоосвіченою яскравою особистістю, але, на жаль, благородної мети до сьогодні не досягнуто.