Іван Плющ: Цей режим запам'ятався так, що народ не зможе його швидко забути

08.10.2004
Іван Плющ: Цей режим запам'ятався так, що народ не зможе його швидко забути

      Іван Плющ, легенда українського парламентаризму, єдиний народний депутат, якого обирали Головою Верховної Ради двічі, ніколи не соромився свого селянського походження. Він і сьогодні переконаний, що підйом сільського господарства має стати завданням № 1 для нової влади. Ми наперед домовилися, що наша розмова стосуватиметься шляхів подолання соціально-економічної кризи в аграрному секторі, проте оминути кількох політичних питань я не змогла. Адже, окрім усього, Іван Степанович входить до координаційного комітету коаліції «Сила народу», яка об'єднала структури «Нашої України» і БЮТ задля перемоги Віктора Ющенка.

 

«Влада покладала надії на те, що за два роки до виборів  вона «укатає» народ на «правильний» вибір»

      — Іване Степановичу, як ви пояснюєте, чому ви, на момент парламентських виборів член провладної Народно-демократичної партії, зараз підтримуєте опозиційного Віктора Ющенка?

      — Про це я неодноразово говорив. З досвіду як ближнього, так і дальнього зарубіжжя важко знайти приклад, щоб воля народу була згвалтована. У нас це відбулося після березня 2002 року, коли вперше в історії України виборець — український народ — віддав перевагу Блоку Віктора Ющенка «Наша Україна». Разом із блоком Юлії Тимошенко «Батьківщина» до Верховної Ради прийшли національно-патріотичні сили, які отримали третину голосів.  Якщо врахувати, що частину голосів украли, то майже половина населення — 40 відсотків виборців — симпатизували і віддали свої голоси силам, які зараз становлять коаліцію «Сила народу». Влада проігнорувала цю волю народу і запропонувала зовсім інші принципи побудови парламентської більшості, не притаманні демократичним суспільствам, європейським державам, принципам Ради Європи й інших міжнародних інституцій. Я не міг бути заодно з такою владою.

      Окрім того, я глибоко переконаний: наш виборець уже має свого кандидата, і таким кандидатом у нинішній кампанії є Віктор Ющенко. Якщо ми раніше чекали від президентських виборів конкуренції за ідеологічними принципами, якщо ми бачили різне сприйняття національної ідеї, боротьбу між консерваторами і реформаторами чи навпаки, то зараз специфіка в тому, що основна боротьба проходить між виборцем і владою.

      — Чому народ і влада опинилися по різні боки барикад?

      — Влада покладала великі надії, що за два з половиною роки вона «укатає» народ на «правильний» вибір до президентських виборів, для чого розробляла різні варіанти так званої «конституційної реформи». Її ось уже третій варіант, за який безуспiшно ще намагаються хапатися недавнi парламентськi «бiльшовики», мав би різко змінити повноваження Президента, парламенту й уряду.

      Якщо впродовж другого терміну Леоніда Кучми авторитаризм виявився відшліфованим і доведеним до абсурду і його центром стала президентська Адміністрація на Банковій, то суть реформи, за їхньою логікою, полягає в тому, щоб цей центр перенести у парламент. У ручному режимі всім управляти хочуть із Верховної Ради, мовляв, це буде не авторитаризм, а «демократія».

      Іншими словами, настане колективна безвідповідальність: якщо Кучма був єдиновладним диктатором, то той, хто керуватиме «реформованою» Верховною Радою, стане колективним.

        Як ви прокоментуєте те, що вже зникла парламентська більшість, створена не в останню чергу під конституційну реформу? Ту конструкцію вдасться «склеїти» наново?

      — Протягом двох з половиною років ми бачили, як сформували цю більшість, як створили ПУК — парламентсько-урядову коаліцію — і як з цього ПУКу вийшов пшик. Уже минув час для того, що вони хочуть «клеїти».

      — Багато говорять про силовий сценарій збереження влади. Наскільки він реальний?

      — Нині ходить багато політичних анекдотів, які є свідченням того, що насправді думає народ про нинішню владу. Але було б півбіди, якби народ мав на увазі тільки те, про що він говорить у анекдотах. Народ має добру і довгу пам'ять. Цей режим йому запам'ятався так добре, що народ не зможе його швидко забути. І це лякає режим. Вони «сильні як ніколи», але вони бояться, не знають, як їм бути з цим народом завтра, коли у них заберуть силові структури, можливостями яких сьогодні лякають народ.

      Тому щодо розмов про можливе силове втручання, як кажуть, диму без вогню не буває. Достатньо згадати «Мукачівський експеримент», який влада добросовісно відпрацювала. Той факт, що, згідно з чинним законодавством, усі елементи, м'яко кажучи, силового втручання у вибори міського голови Мукачева були задокументовані і передані до правоохоронних органів, але відповіді на поставлені запитання немає, свідчить про те, що сценарій може повторитися. Дехто готовий піти на все, аби тільки законсервувати перефарбовану, перелицьовану, переорієнтовану нинішню владу. Тобто зберегти олігархічну еліту, яка зрослася з регіональною бюрократією, зробивши її своїм партнером.

«Треба створити такі умови, щоб гени Терещенків «проросли» і дали нове покоління сільських господарів»

      — Ви майже півстоліття з різних посад спостерігаєте за тим, як розвивається українське село, знаєте його труднощі й біди. У команді Ющенка достатньо професіоналів, щоб подолати нинішню кризу в аграрному секторі?

        Віктор Андрійович сам виріс у селі. Протягом усього свого життя він, як і я, був безпосереднім свідком того, як те село нищили. За освітою він — аграрний економіст. Свій трудовий шлях починав у селі, тому він глибоко свідомий того, що, не відродивши вікові історичні традиції українського народу як сільського господаря, Україну на ноги не поставиш.

      Усім відомо, що до Першої світової війни Україна, яка входила тоді до складу Росії, годувала пів'Європи і була найбільшим експортером меду, цукру, зерна. Кращого хліба, ніж наша «Арнаутка», в Європі тоді не було. Ефективнішої системи господарювання, яку придумав Михайло Терещенко, який заклав агропромислову інтеграцію, тобто замкнув у єдиний ланцюжок вирощування, переробку і збут продукції, у світі не існує. Ющенко знає, як її відродити.

      — Хіба можна відродити систему Терещенка в Україні, якщо її знищили ще в 30-х роках колективізацією?

      — Якби нам можна було повернути знешкоджених господарів, яких видавили колективізмом, голодомором, винищили репресіями, добили війною й після війни, то вони без нас зробили б аграрну реформу і завалили б світ продукцією. Але їх немає. Немає навіть їхніх дітей, яких переслідували і знищували. Значить, їх треба відродити, бо гени залишилися. Треба створити такі умови, щоб ці гени «проросли» і дали нове покоління господарів.

      — Більшість селянських проблем впирається в одвічне питання: «Де взяти кошти?». Де Віктор Ющенко візьме гроші, щоб інвестувати в розвиток села?

      — Найперше — через систему довгострокового кредитування села. Після прийняття недолугого  нового Земельного кодексу у листопаді 2001 року потрібно було швидко прийняти ще з десяток законів, які дали б можливість надати землі властивість товару, створити земельний банк, запровадити систему іпотечного кредитування. Але за два з половиною роки парламент так і не зміг цього зробити.

      У результаті ми десять років говоримо про іпотеку землі, але далі балачок справа не йде. Що таке іпотека? Це можливість для селянина-господаря позичити кошти під заставу земельної ділянки.

      З іншого боку, відомо, що науково-технічний прогрес не під силу ні індивідуальному власникові, ні фермеру, ні колективному чи державному підприємству, оскільки це «задоволення» дуже дороге. Тому уряд повинен підтримувати розвиток наукомістких галузей: виробництво насіння, вирощування племінної худоби, розробку та впровадження нових зразків техніки. Уряд Ющенка започаткував цю роботу, але після нього потрібна справа не пішла. І питання, де взяти гроші, у нього не виникало — він їх «брав» у 1999—2000 роках, виводячи економіку з тіні.

      — Ви говорите про іпотеку, але «Наша Україна» ініціювала продовження на кiлька рокiв мораторію на продаж землі сільськогосподарського призначення. Хіба може бути іпотека разом із забороною на продаж земель?

      — Іпотека, ціна землі не мають прямого відношення до купівлі й продажу землі. Головна проблема нашого земельного ринку в тому, що він залишається непрозорим і законодавчо неврегульованим. Сьогодні у радіусі  60 кілометрів навколо Києва земля вже коштує так, як вона має коштувати. У Криму, в курортному Закарпатті і Прикарпатті  — та сама картина. А що ми маємо в більшості сіл Центральної, Східної і Південної України? Я не здивуюся, якщо скоро доведеться розробляти спеціальну програму на зразок підняття цілини, бо там наші розхвалені чорноземи роками не обробляють!

      — Ціни на землю навколо Києва високі, бо в Україні дозволено продавати ділянки в містах, де земельний ринок уже почав формуватися. Зараз навіть думають зняти обмеження на придбання несільськогосподарських земель для іноземців. «Наша Україна» підтримуватиме цю ідею?

      — Віктор Ющенко однозначно за те, що землю можна купувати тільки громадянам України. Іноземний капітал усе одно прийде, але партнером його буде український товаровиробник, український господар.

«Кожна країна у глибокому кризовому стані починала з будівництва доріг»

      — Віктор Ющенко пiсля перемоги на президентських виборах має намiр створити 5 мільйонів робочих місць. Ви не боїтеся, що поява роботи в містах призведе до того, що люди ще активніше тікатимуть із сіл туди, де краще платять?

      — Треба створити такі умови, щоб люди не тікали із села, щоб залишалися там жити, незалежно від того, де вони будуть працювати. Для цього нові робочі місця слід відкривати в селі. Навіщо все паяти і варити в Києві, щоб потім  розвозити товари зі столиці по всій Україні і по всьому світу? Адже можна це робити і в інших місцях. Якби сьогодні рівень розвитку продуктивних сил, соціального захисту і грошових доходів в Україні був таким, як у середньому по Києву, ми були б значно ближче до країн Євросоюзу. У столиці умови є. А народ обдурити не можна: риба шукає, де глибше, а людина — де краще.

      — Колгоспи розвалені, нові господарства ледве тримаються на ногах, про які робочі місця на селі можна говорити?

      — Якось я був у Канаді, яка в 15 разів більша за Україну за територією й удвічі менша за населенням. Питання робочих місць, як і в інших розвинених країнах, там врегульовують просто: якщо є населений пункт, де немає з чого сформувати бюджет, там через державну програму «прив'язують» якесь виробництво. Підприємцю, який будує завод у глухому селі, уряд гарантує великі податкові пільги. Наша держава може і повинна робити те саме.

      При цьому де б не жив канадець — на березі океану чи в столиці, він скрізь матиме однакові умови життя. Навіть телефонна книжка в них єдина, грубезна. Її достатньо погортати, щоб зі свого села зателефонувати у будь-який куточок Канади. А в нас із села легко зателефонувати? Ми 60 років говоримо про перемогу у війні, але досі не всім ветеранам Великої Вітчизняної війни телефони поставили!  Раніше українські села із зовнішнім світом хоч радіоточки зв'язували, а зараз і радіо не стало в деяких селах.

      Жоден канадець не уявляє, як це не мати електрики чи газу, щоб опалювати хату. А в нас? У столиці — вже світло кругом, а в селі, тільки-но сонце зайшло, хоч око виколи.

      А дороги! У Канаді вони скрізь однакові, тільки кількість дорожніх смуг змінюється...

      — Але ж відомо, що будівництво доріг нам не під силу ще з гоголівських часів...

      — Ви знаєте, що робила кожна країна у глибокому кризовому стані? Щоб зайняти людей, вона  будувала дороги. Адже дороги потребують цементу, щебеню, металу і багато робочих рук. А ми тільки на 13-му році незалежності зрозуміли, що нам треба побудувати бодай один автобан — із Києва до Одеси, який прокладають уже 20 років, ще з радянських часів!

      Якщо ми будуватимемо дороги такими темпами — за 20 років 450 кілометрів, то мого життя не вистачить, щоб Україна мала нормальні шляхи! Якщо ми розв'яжемо в українському селі проблему доріг, у села буде велике майбутнє.

«Ціна має відображати затрати, а уряд повинен дбати про купівельну спроможність населення»

      — Цінова політика нинішнього уряду призводить до багатьох перекосів. Чому, не залежно від того, який урожай отримали селяни, їм все одно не вистачає коштів, щоб закласти наступний урожай?

      — Ми багато років говоримо про паритет цін. Особисто я тридцять із гаком років про нього чую. Але ні зараз, ні в Радянському Союзі його не було. У старі часи хлібина коштувала 16-20 копійок, а цеглина — 50-60 копійок. Як можна було конкурувати, якщо на цеглину просто брали глину, а щоб спекти хлібину, доводилося пролити багато поту — виростити зерно, змолоти його на борошно, замісити тісто і його спекти?

      У цьому році селяни отримали непоганий урожай, але за останні роки ціни на мінеральні добрива, метал, пальне зросли майже вдвічі, а ціни на пшеницю, навпаки, проти минулого року знизилися. Як і в радянські часи, уряд іде найпростішим шляхом — через низькі закупівельні ціни на сільгосппродукцію забезпечують прожитковий мінімум для всього населення. Як наслідок, селяни знову не мають достатньо грошей, щоб закласти урожай 2005 року. Де ж тут місце регуляторної цінової політики Кабінету Міністрів?

      — За вашою логікою, щоб селяни отримали за вирощені зернові і  тварин реальну ціну і не дотували місто, треба дозволити пекарям підняти ціни на хліб, а м'ясокомбінатам — на ковбасу? Але м'ясо і так дорожчає...

      — У зростанні ціни на м'ясо та інші продукти харчування дещо інша природа. Селянам платили по 7,50 грн. за кіло живої ваги свині, а тепер платять 8,50. Хоча на ринку свинина зросла в ціні з 20 до 40 гривень за кілограм. Великою мірою на це вплинули додаткові виплати пенсіонерам і працівникам бюджетної сфери, які уряд навмисне відстрочив «під вибори» — люди отримали гроші і кинулися купувати м'ясо, а тваринницька галузь до такого підвищеного попиту не готова. Окрім того, ми спостерігаємо розгортання інфляційного процесу.

      На відміну від нинішніх керівників, Віктор Ющенко глибоко свідомий того, що найперше треба підняти купівельну спроможність населення. Але піднімати її треба тільки в комплексі з іншими заходами. Так, як це було в 1999—2001 роках, коли урядом керував Ющенко. Тоді він почав піднімати купівельну спроможність населення, через кредитування села підтримав виробництво, дбав про розвиток сільської інфраструктури, виплатив заборговані зарплати і почав їх підвищувати, чим не допустив «цінового вибуху» на продовольчому ринку.

      Зазначені в його передвиборчій програмі заходи — кредитування, розвиток сільської інфраструктури, підвищення зарплат у два-три рази й пенсій удвічі — мають іти паралельно. Тоді реальні ціни на продукти харчування не здаватимуться людям такими страшними, як сьогодні.

  • Повстанський поролон

    «У Оксани Караванської колекція була присвячена УПА?» — перепитала я після показу в перший день UFW в кількох людей. «Не знаю, а чому ти так вирішила?» — відповідав дехто. «Щоб не було зайвих запитань, я хочу чітко сказати: моя колекція присвячена Українській Повстанській армії, — це були перші слова Караванської на пресконференції після показу. — У моді стиль «мілітарі», а на якому ж іще матеріалі його можна зробити в Україні?» >>

  • Саша Ніколаєнко та Інна Цимбалюк: Ми узгодили жорсткий контракт — протягом року «Міс Всесвіт-Україна» не має права зустрічатися з хлопцями

    Приводом для нашого інтерв'ю стала розгромна стаття в «УМ» під назвою «О панно Інно, панно Інно», яка вийшла на початку травня і викривала всі недоліки національного відбору на конкурс «Міс Всесвіт». Проводили його канал «Інтер» і найвідоміша учасниця конкурсів краси від України Олександра Ніколаєнко, а переможницею стала 20-річна Інна Цимбалюк — тендітна модель, студентка Поплавського, скромна дівчина, дочка заможних батьків. Рецензію журналіста «УМ» на цей проект юристи каналу «Інтер» назвали «замовною статтею», яку підготували й оплатили конкуренти пані Ніколаєнко. До речi, батьки Сашi читають «УМ», а в Iнни за нашою газетою регулярно слiдкує бабуcя. Хоча в нашої газети й гадки не було, що матеріал можна сприймати в такому світлі. Погодившись подати думку «протилежної сторони» на життя-буття вітчизняних красунь, ми запросили Сашу та Інну в редакцію, де й поспілкувалися на різноманітні теми. Вийшло, здається, цікаво, місцями навіть гостро й ексклюзивно. Чи були дівчата цілковито щирими — судіть самі. І враховуйте при цьому, що в індустрії конкурсів краси та в модельному бізнесі — свої канони. І хай там як, а 23 липня ми всі вболіватимемо за скромну худорляву панну Інну, яку — вже натреновану й підготовлену — повезе на конкурс «Міс Всесвіт» у Лос-Анджелес її сувора «дуенья», ненабагато старша панна Олександра... >>

  • Василь Кощинець: Ми не перевиховуємо засуджених, а виправляємо

    Василь Кощинець став першим цивільним керівником загальноукраїнської «колючки» трохи менше року тому. Його досить важко застати в робочому кабінеті, адже весь час він або перевіряє виправні установи i спілкується із засудженими, або проводить численні наради, конференції, колегії. Він залюбки радиться з іноземними колегами, які після зміни керівництва країни відвідують Україну значно частіше. Особливо ту її частину, яку суспільство ніби й не помічає, бо вона знаходиться за високими парканами i бачить небо через клітину грат. А тим часом закриті установи якось непомітно стали відкритiшими, як для громадськості, так i для міжнародних експертів. Не робить таємниць з того, що відбувається на «зоні», i сам пан Кощинець. Тим більше, що лише за півроку йому вдалося дізнатися про справжній стан речей у кожній установі. Про всi ці «таємниці» він розповів у ексклюзивному інтерв'ю «Україні молодій». >>

  • Подяка від начальства

    «Ця виставка готувалася до Різдва вже не вперше, — розповідає Василь Васильович. — Через конкурсний відбір пройшли роботи майже двох тисяч засуджених. Тут ви бачите 260 унікальних робіт різного жанру — різьблення по дереву, чеканки, картини, ікони, які вже високо оцінили мистецтвознавці і представники церков. Деякі засуджені після звільнення навіть стали професійними іконописцями». >>

  • Ігор Ліховий: Ми вперше маємо культурного Президента

    Перше, що приємно вражає в Міністерство культури і туризму — вільний вхід, тепер в кабінети державних чиновників від культури можна потрапити без перепон — охоронець не заборонить вам переступити поріг Франка, 3. «Ще хочу встигнути зробити пандус для інвалідів», — каже нинішній міністр Ігор Ліховий. У «відкритості» міністерства є й одна приватна історія — навесні минулого року нинішнього міністра Ігоря Ліхового охорона не пропустила в установу, хоча він і домовлявся про зустріч із Оксаною Білозір. Пікет працівників цирків у той день завадив зустрічі з пані міністром і народній артистці України Раїсі Недашківській. «У нас навіть є така історична фотографія», — каже пан Ліховий. До речі, стосунки з цією установою у нинішнього міністра непрості — два роки тому культурне начальство звільнило його з посади генерального директора Нацiонального шевченкiвського заповiдника в Каневi, через суд він поновився, але осад і таке інше...
    «Що перевезли в новий кабінет?» — запитую для початку розмови у мiнiстра культури i туризму. «Ось фотографію син зробив цікаву — бюст Шевченка і поруч комп'ютер, і картини Івана Марчука. Але це не мої, він дав, щоб повисіли, прикрасили ці стіни». Поза диктофоном Ігор Дмитрович сказав ще таку фразу: для мене було дуже важливим, коли я погоджувався стати міністром, що ми «однієї крові», як у «Мауглі», з цими людьми: з Президентом, Прем'єр-міністром ми говоримо однією мовою. Цікаво й те, що «однієї крові» з міністром виявилися і його діти, донька — фахівець із музейної справи, син вчиться на спеціальності «економіка культурних установ» в Унiверситетi культури. >>

  • Юрій Луценко: Діячі, які здирали з народу три шкури, рано чи пізно самі пiдуть на барабан

    У статусі головного міліціонера України Юрій Луценко прийшов на зустріч із журналістами «УМ» уже вдруге. Але це інтерв'ю особливе одразу за кількома ознаками. По-перше, після набуття чинності політреформи урядовці набрали нової ваги. По-друге, на носі вибори, і керівникові МВС є що розповісти про їх обставини та цікавих «фігурантів». По-третє, на чолі Міністерства внутрішніх справ Луценко стоїть уже рівно рік, тож є привід підбити деякі підсумки. Двогодинна розмова, за словами самого міністра, пролетіла, мов одна мить. «Польовому командирові» Майдану, веселунові й баляндраснику Юрію Луценку здалося, що цього разу i він, i «УМівці» мало жартували. Висновок: пан Юрій за рік помітно змінився — він сам визнає, що вже майже став міліціонером. Тож і журналісти «допитують» його з «пристрастієм», як фахівця, а не як колишнього колегу. >>