Рана від втрат ще болить...

08.12.2015
Рана від втрат ще болить...

Світ визнав, що більшовицький Кремль у 1932—1933 роках вчинив пекельну розправу над українським народом і здійснив убивство голодом мільйонів невинних дітей, чоловіків і жінок. Вони вмирали у муках і бачили муки своїх умираючих дітей. Що може бути страшнішого? Радянська влада замовчувала цей злочин. А хто посмів говорити про нього, був відразу знищений. Не дивно, що при опитуванні свідків трагедії ще в 1990-х роках старенькі бабусі на запитання про прізвище та ім’я говорили: «Най я сина спитаю, а то ще прийдуть і уб’ють», або «А мене не потягнуть до суду?», «А чорний воронок не приїде за мною?». Страх, посіяний голодом і репресіями, засів у свідомості не лише в тих, хто пережив лихоліття, а генетично передався й наступному поколінню.

Ніхто не вів обліку померлих

На сьогодні зібрано мільйони свідчень про те, як вимирали цілі родини, часами й цілі села. Росіянка з 25-тисячників згадувала, що на Полтавщині, куди її було послано, вимерло все село, а тоді їх (помічників партії) забрала влада до міста. Опубліковано сотні документів, які свідчать про чітко сплановану акцію Кремля щодо виморювання голодом українських селян. Усім відомо, що померлих спочатку хоронили у спільних ямах, потім у буртах з-під картоплі, в ярах. Велика кількість померлих була біля залізниць, куди нещасні прагнули добратися, щоб врятуватися.

Ніхто не вів обліку померлих. Віднайдені документи свідчать, що безпритульних дітей, які тікали у великі міста, відловлювали і тисячами відстрілювали. Або ж частину поселяли у так звані карантини, де вони вмирали щодня десятками. У цій страшній історії ще багато буде з’ясовано фактів і проаналізовано поведінку людини у тих обставинах. Ще не до кінця розкрита роль зловісного озброєного і чужого уповноваженого, який очолював буксирні бригади для відбирання всього їстівного. Також варто показати велике милосердя і допомогу людей одне одному. Тож більш ніж дивними, а точніше, аморальними виглядають потуги ситих ревізіоністів серед молодих демографів та істориків: применшити кількість утрат від Голодомору 1932-1933 років. Вони начебто забули, що їхні колеги-демографи 1930-х були репресовані і в більшості розстріляні, бо знали про ці втрати, проводили дослідження у той час.

Сучасні горе-математики користуються даними переписів 1926 року для порівняння і переписами 1937-го та 1939 років, що, як усім відомо, тривалий час були засекречені або ж сфальсифіковані. Утім опубліковано таємні документи 1932—1933 років для керівників областей про необхідність применшувати кількість померлих. Немає сумніву, що дані переписів 1937-го та 1939 років не можуть бути відправною точкою для будь-якого підрахунку. Але тепер вони раптом стали «достовірними»... І наші демографи зазначають, що для корекції підсумків перепису 1937 року вони ще й скористалися даними російських учених. Тобто визнають, що при своїх обрахунках вони не спиралися на нові джерела, не відкрили нових архівних даних, не скористалися новими методиками.

Свідчення та свідки

На основі цих так званих досліджень і «нових оцінок» просто святотатством на всю Україну в новинах напередодні дати вшанування померлих прозвучали слова історика, що цифра сім мільйонів втрат українців була видумана на догоду Президентові (мався на увазі Віктор Ющенко). Це викликало загальне обурення в суспільстві. Бо так мине ще кілька років, і вже коли не залишиться живих свідків — пролунає заява про вигаданий голодомор? Адже ще задовго до народження Віктора Ющенка, очевидець тих часів у травні 1933 року італійський консул Граденіго в Харкові писав, що уряд свідомо спланував цей голод, щоб провчити селян і цілковито байдуже поставився до трагічних наслідків, бо «має на меті за кілька місяців ліквідувати українську проблему, пожертвувавши 10-ма чи 15 мільйонами душ. І ця цифра не повинна здаватись перебільшеною. Гадаю, що її вже, мабуть, досягнуто і буде перевершено» (Листи з Харкова. Голод в Україні та на Північному Кавказі в повідомленнях італійських дипломатів 1932—1933 роки. — Харків. 2007 с.159).

Італійський професор Андреа Граціозі, який віднайшов ці листи консула в італійських архівах та підготував їх до друку, в примітці до цих слів Сержіо Граденіго написав, що цифри, зроблені в розпал Голодомору, можуть бути неточними. Можна припустити, що побачені щодня жахіття від померлих на вулицях людей, особливо дітей, у Харкові, могли викликати емоції, але маловірогідно, що досвідчений дипломат міг давати неправдиві донесення уряду в Італії. Він не писав про це у приватних листах своїй родині, а це інформація для уряду, яка завжди перевіряється, тож немає особливих підстав цим даним не довіряти. Деякі німецькі джерела свідчать про 6 мільйонів, Роберт Конквест у 1980-х роках говорив про 7 мільйонів і 5 iз них — в Україні та на Північному Кавказі. А де втрати українців (понад мільйон) на Кубані? Сам професор Андреа Граціозі наприкінці цієї примітки назвав 7 мільйонів, як найбільш розсудливими даними та зазначив, «хоч нині дуже важко точно підрахувати число жертв Голодомору. Зрештою, у плані загальної оцінки цих подій цифра в п’ять чи в сім мільйонів померлих навряд чи зробить якусь різницю». Українці в Канаді, очевидці Голодомору 1932—1933 років в Україні, вшановуючи пам’ять своїх родин на 50-ту річницю трагедії (1983 р.), на символічній труні і плакатах написали цифру 7 мільйонів. Вони також знали більше про голод, бо були його свідками.

А тепер звернімося до хронології «підрахунків втрат» у СРСР та в інститутах Академії наук України. Від другої половини 1980-х років, коли тема дослідження Голодомору набула більшої відкритості й розголосу у світі, активізувалися й ситі «математики», що підраховували втрати нещасних селян в Україні. І цікаво, що, починаючи з 1986 року (збіглося з катастрофою на ЧАЕС), цифра в дослідженнях «ситих» усе зменшувалася. У 1986 році було 5 мільйонів, у 1989-му — вже 3,5 мільйона, в інших авторів — у 1990 р. — 3,8 мільйона, у 1998 — 4 мільйони, у 2001 р — 3-3,5 мільйона, у 2002-му — 2,6 мільйона, у 2010-му — 3,7, у 2015 — 3,9...

Переписали... не всіх?

Повз увагу «ситих» пройшов факт, що в переписі 1926 року, який сучасниками взятий для порівняння, не зазначалася кількість дітей від 0 до 4 років. Відомо також, що, за переписом 1897 року, середня кількість членів селянських сімей становила 7 осіб. За етнографічними даними, на початку ХХ століття інформатори дуже часто згадують про багатодітність їхніх сімей, тут налічувалося від 7 до 15-16 дітей.

Слід нагадати науковцям, що з метою приховання кількості жертв Голодомору були повсюдно у селах знищені господарські книги тих років, які відображали дійсний кількісний склад сімей. Тому дослідження сучасних демографів з істориками і їхні «середньостатистичні» дані, які «свідчать» про 3,9 мільйона втрат українців від Голодомору, не просто неправильні. Вони мають пропагандистський характер і мету, бо ж поспішили не тільки опублікувати свою «арифметику», а й оголосити про неї по телебаченню на всю Україну. Сама мета таких досліджень аморальна за своєю суттю і є знущанням над памят’ю загиблих від голоду. Бо якусь точну цифру втрат уже ніколи не вдасться встановити.

Ще раз звернімося до свідка тих часів Сержіо Граденіго, який у своїх листах писав, що у селі Гракове, за 50 км від Харкова, з 1300 мешканців залишилося нині близько 200. Наші сучасні демографи кажуть, що загинули лише 13 відсотків населення. Історичні дані свідчать про інше. І висновок італійського консула такий: «Теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже, не буде й української проблеми, оскільки Україна фактично стане частиною Росії». Як тепер не згадати ці слова, коли йде війна?

Більшість свідків і дослідників вважають прямі і непрямі (зменшення народжуваності) втрати сільського населення в Україні під час Голодомору 1932—1933 років від 7 до 10 мільйонів населення. У південно-східних районах, де особливо були великі втрати (села занесені на чорну дошку), перестали функціонувати дитячі будинки (зокрема м. Старобільськ на Луганщині), бо вимерли у квітні 1933 року усі дітлахи від 1 до 12 років. А таких даних тепер віднайдено в архівах багатьох міст і селищ. Їх немає у жодних переписах.

В опустілі села завозили росіян та білорусів. Кількість завезених також різниться за різними даними, але коли розпитуєш про весільні обряди на Луганщині, то бабусі кажуть, що обряди змінилися, як сюди «населили руських iз Росії» у 1933 році. А хіба сьогодні протистояння і розмитість ідентичності у населення на сході не є наслідком Голодомору 1932—1933 років?

Тож сьогодні варто помолитися за невинно убієнних від голоду українців і не ображати своїми безглуздими підрахунками пам’ять про них та не ображати почуття їхніх родичів, бо рана від втрат іще болить.

Валентина БОРИСЕНКО,
провідний науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики
та етнології ім. М.Рильського НАН України.

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>