Знаближенням дня 31 жовтня українська політична сцена набуває водночас рис хічкоківського фільму жахів та абсурдистської п'єси Беккета чи Йонеску: моторошні кадри Ющенка, який виступає з парламентської трибуни, подолавши смертельно небезпечне отруєння, змінюються не страшними, але й зовсім не смішними кадрами Януковича, зомлілого від вигляду розбитого на його широких грудях яйця. А затим — постійне нагнітання напруженості, постійне підштовхування людей до думки: ЩОСЬ повинно статися.
Зовні виборчу кампанію зосереджено на протистоянні між демократичною командою Ющенка та владним табором, що об'єднався навколо постаті чинного Прем'єра. Кампанія ведеться брудно — бо владний табір використовує весь наявний у нього арсенал засобів (Леонід Кучма ще рік тому передрікав брудний характер цих виборів — і він знав, про що говорить).
Проте уважний спостерігач із самого ходу подій може зробити припущення: кінцевою метою архітекторів цієї брудної кампанії може бути зовсім і не перемога Януковича (наділеного, до того ж, майже необмеженими кучмівськими повноваженнями). Кінцевою метою з тим же успіхом може стати зрив виборів (наприклад, через масові заворушення й неможливість організувати нормальне голосування на більшості дільниць). А відтак — пролонгація ще на якийсь час влади чинного Президента й можливість поставити на іншого, більш контрольованого «наступника».
Прем'єрство Януковича стало два роки тому ціною, яку СДПУ(о) заплатила за зрив вельми реальної тоді домовленості між Ющенком і «донецькими». Домовленості, в основі якої лежало спільне бажання встановити нормальні, відкриті правила гри на українському ринку (зорієнтовані на виробництво, «донецькі» так само гостро потребують цих правил). Натомість «об'єднані» до останнього боротимуться проти такої прозорості й передбачуваності — бо основа їхньої економічної могутності полягає якраз у можливості маніпулювати в «ручному режимі» бюджетними потоками.
Відтак Медведчук переконав Кучму: збереження позицій чинної влади можна досягнути через конституційну реформу. Такий крок досягав і важливої для влади тактичної мети — вирвати з єдиного опозиційного табору соціалістів з комуністами. І потрібну ідею перерозподілу владних повноважень було цілковито здискредитовано в очах вітчизняної й світової громадськості, бо ж надто далеко розбігалися справжні й декларовані наміри ініціаторів «реформи».
Але з реформою, здається, не вийшло. І було запущено інший сценарій — тотальної дестабілізації. Той, який було вперше апробовано торік у Донецьку.
Жоден із лідерів «донецьких» не мав тоді мудрості й мужності дистанціюватися від зрежисованого (на думку багатьох експертів, зовсім не на Донбасі, а безпосередньо на Банковій) дійства. Тож сьогоднішнє яйце, пожбурене хлопчаком-студентом у Івано-Франківську, є логічною відповіддю на ганебну торішню заяву Януковича про памперси, якими нібито слід запастися опозиції після зірваного з'їзду «Нашої України» в Донецьку.
Але, на жаль, цей інцидент (може, й цілком випадковий — на користь такої версії говорить безліч суперечливих заяв, виголошених того дня представниками влади) став черговою підставою для роздмухування вже цілком зрежисованої антиукраїнської істерії на Сході й Півдні (її було апробовано знов-таки рік тому, коли автори донецької провокації повною мірою проексплуатували створений ще радянською пропагандою архетип «бандерівця», яким лякали «східняків»). Студенти й робітники, лікарі й учителі, підприємці й рекетири в єдиному праведному гніві вимагають покарати зловорожих «націоналістів». Дарма що тим свідомо поглиблюється ще одна розколина в і так не надто монолітному українському суспільстві.
Слід пам'ятати: за українськими виборами стоїть іще один суперпотужний гравець — російська політична верхівка, яка вже домоглася максимальних дивідендів під час касетного скандалу. І нинішні українські вибори Кремль розглядає чи не винятково в контексті недопущення зближення України з Європою, недопущення перемоги в Україні нової демократичної команди. Адже демократична Україна — це, окрім усього, ще й потужний виклик путінському авторитаризмові, суттєвий поштовх для демократизації сусідньої Росії (й Білорусі).
І тому якщо для частини українських еліт (зорієнтованої на національне виробництво) силовий сценарій перемоги на виборах, або зриву виборів не прийнятний (бо тягне за собою закриття віз і банківських рахунків на Заході); то для іншої частини, зорієнтованої на обслуговування геополітичних стратегій Кремля, такий сценарій, навпаки, є бажаним. Бо саме він на тривалий час ставить крапку під євроінтеграційними спробами Києва і жорстко прив'язує нове українське керівництво до путінської Росії.
(Хочу ще раз підкреслити: така політика кремлівської верхівки згубна насамперед для російського капіталу, якому потрібна саме потужна європейська Україна, куди вигідно інвестувати).
І Віктор Федорович Янукович є, схоже, цілковитим заручником ситуації, в яку він необачно потрапив.
Здійснена без відома Прем'єра відставка міністра оборони (а Євген Марчук, попри його лояльність до Кучми, навряд чи погодився віддавати й виконувати антиконституційні накази) завершила безпосереднє підпорядкування усіх головних силових структур (Міноборони, МВС, СБУ, Генпрокуратури) безпосередньо Банковій. Тобто — Медведчукові. Тобто — Кремлю.
І сьогодні саме тамтешні аналітики, схоже, визначають, який сценарій на українських виборах обрати: чи то «силової» перемоги Януковича (яка ніколи не буде визнана світовим співтовариством і зробить «обраного» у такий спосіб Президента слухняним сателітом Москви). Чи то одночасної дискредитації і Ющенка, і Януковича, зриву виборів і виведення на арену «третьої сили» (вже зовсім не тієї, про яку говорить нині Анатолій Кінах).
Щоправда, тижнів зо два тому, разом із розпадом медведчуківської «більшості» в парламенті, з'явилися були сигнали: в Москві готові прийняти вибір українців і вибудовують парадигму співпраці з Президентом Ющенком — в обмін на певні умови й гарантії. Але, схоже, останніми днями гору знову взяли прихильники «жорсткої лінії».
І яйце, кинуте студентом в Івано-Франківську (точніше — абсолютно неадекватна реакція на нього всієї владної команди, від самого Прем'єра й до його новоспеченого консультанта Тараса Чорновола) ідеально вкладається саме в схему дискредитації Януковича. Адже інцидент могли б просто не помітити. Натомість його розтиражували — і в свідомості мільйонів в одну мить було зруйновано образ Прем'єра — міцного «мужика» (ну який «мужик» може зомліти від вигляду розбитого на своєму костюмі яйця?)
Відтак примара «третьої сили» за лаштунками української політичної сцени стає дедалі виразнішою. Сьогодні можемо констатувати: Кучма вже не керує Віктором Медведчуком (скоріше — навпаки). А Медведчук не хоче віддавати владу «донецьким». Він хоче правити сам, озираючись хіба що на кремлівських господарів. І останній місяць виборчої кампанії за своїм брудом цілком може затьмарити все, що було досі.
Зокрема, ходять вперті чутки про надзвичайно масштабне відзначення 60-х роковин визволення України від німецьких загарбників (дата важлива, але досі ніколи першорядною в пантеоні державних свят вона не була). У зв'язку з цим начебто готується дуже великий військовий парад 26 жовтня на Хрещатику (після якого війська можуть і не полишити Києва — чи не для цього була необхідна термінова зміна міністра оборони?) А ідеологи режиму вже готуються вилити чергові цебра помиїв на «посібників гітлерівців» — вояків героїчної й так і не реабілітованої офіційно УПА. Словом, можна буде влаштувати і «масові заворушення», і «відновлення порядку», на тлі якого народне виявлення відбуватиметься контрольовано.
Але — Україна таки справді не Росія. І, окрім перелічених вище, на сцені є ще один, найголовніший гравець — український народ, який і скаже своє вагоме слово 31 жовтня. А всі результати соціологічних досліджень дозволяють із певністю прогнозувати, яким саме буде це слово.
Ходять чутки про надзвичайно масштабне відзначення 60-х роковин визволення України від німецьких загарбників. У зв'язку з цим начебто готується дуже великий військовий парад 26 жовтня на Хрещатику (після якого війська можуть і не полишити Києва — чи не для цього була необхідна термінова зміна міністра оборони?). Надалі можна буде влаштувати і «масові заворушення», і «відновлення порядку», на тлі якого народне виявлення відбуватиметься контрольовано.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
