ТАЛАНти й шанувальники

03.11.2015
ТАЛАНти й шанувальники

Нова книга Світлани Талан про війну «Оголений нерв» представляла Україну на найбільшому у світі книжковому ярмарку у Франкфурті-на-Майні. Авторка шести романів, кожен з яких став українським бестселером, переможниця міжнародного конкурсу «Коронація слова», розповіла «УМ» про страшні дні окупації, роман, який в Росії вважають фашистським, про зраду «своїх» людей і чому у дні окупації Сiверськодонецька найбільшою мрією було побачити український прапор. Сьогодні досить часто лунає питання: «А чи відбулася б на Донбасі війна, якби влада приділяла увагу і розвивала українську культуру в східному регіоні країни?». Питання неоднозначне, але ми вирішили поставити його письменниці і поговорити про те, чи хочуть зараз мешканці міст, які звільнили, читати українське.

«У нашому місті, навіть після окупації, не з’явилося жодної української книгарні»

— Ви з 19 років живете на Донбасі. Ваша творчість, життя, діяльність розвивалися саме там. Як ви вважаєте, якби держава займалася культурно-просвітницькою діяльністю на цих територіях з часів проголошення незалежності, ми б могли уникнути війни і ворожнечі?

— Держава мало приділяла уваги розвитку культури на території Донбасу, а з приходом до влади Партії регіонів узагалі знищувалися навіть поодинокі осередки української культури, а провладні сили цілеспрямовано нав’язували думку про те, що Донбас годує всю Україну, тому й живе у злиднях. Рідна мова настільки була занедбана, що багато хто її зовсім не знає і не вивчав у школі, народні традиції — то взагалі окрема тема, з ними більшість населення не знайома. Ще у 2009 році я задумалась про те, що у молоді зникає почуття власної гідності та почуття патріотизму. Щоб якось вплинути на ситуацію, написала роман «Мої любі зрадники», де зробила спробу ненав’язливо дати зрозуміти, що лише рідна земля дає людині життєві сили та наснагу. У той час якось сказала чоловіку: «Якби зараз була війна, то наша молодь не стала б на захист Батьківщини, бо нема патріотизму». Я помилилась, але частково мала рацію. Кращі сини країни пішли захищати її добровільно, але велика частина молоді Донбасу опинилася по інший бік.

— Чи відомо вам, яка зараз ситуація на окупованій території? На вашій сторінці у «Фейсбуці» я читала, що навіть у «ЛНР» є люди, які читають ваші твори і пишуть відгуки. Як думаєте, їх ставатиме більше? І чи відчувають зараз мешканці окупованих територій, що припустились помилки у виборі?

— На окупованій території також читають мої книги, але таких людей мало. Часом я спілкуюсь зі знайомими, які залишилися там і, на превеликий жаль, більшість із них і досі вірить у те, що у них буде процвітаючий край, вони не хочуть повернення в Україну. Люди не бачили нормального життя і створили собі таку уявну райську країну, де їм буде жити затишно та комфортно, і ця мрія про нове, поліпшене життя, у них залишилась. Впевнена, що мешканці «ЛНР-ДНР» захотіли б жити в єдиній країні, якщо б в Україні були помітні зміни на краще. Якби тут покращилось життя людей, зростав добробут, пенсіонери отримували достойну пенсію, були справедливі суди та надійні правоохоронні органи, хоча б зменшилася корупція, ось тоді люди шкодували б про свій вибір і робили все, щоб знову жити в єдності. Наразі можна почути лише таке: «У нас отримують по дві пенсії (мається на увазі українську та їхню), у дитсадках та школах з першого по дев’ятий клас у дітей безкоштовне харчування, хліб по 5 гривень, а малозабезпеченим — по 3.50. А що у вас?» Про приєднання до Росії вже ніхто не говорить, а ось у те, що треба перебути труднощі, щоб дочекатися кращого життя, свято вірять. Раз на два місяці мені телефонує письменник із Луганська. Людина похилого віку, хвора на цукровий діабет, яка провела зиму в неопалювальному приміщенні , не отримувала майже рік пенсію, втратила 18 кг ваги, але й досі він ладен терпіти всі негаразди заради вигаданої квітучої незалежної країни. На запитання, чому не переїхав на звільнену територію, не оформив українську пенсію, відповідає, що тут керують київська фашистська хунта та «Правий сектор», які розстрілюють автобуси з мирними жителями, тому сюди їхати — зась. Попри все, він звинувачує владу нашої країни у тому, що не забезпечує хворих «ЛНР» інсуліном.

— Отримували погрози за проукраїнську позицію? Адже ви підтримуєте Україну і допомагаєте українській армії. Не страшно цим займатися на території, яка за кілька кілометрів від окупованої? Окрім цього ваші твори — це також підтримка України.

— Пік погроз з окупованих територій був тоді, коли у березні, за три місяці до виходу книги «Оголений нерв», канал «Росія-24» зробив фейковий репортаж про цей роман, який нібито закликає до насилля, включений у шкільну програму і після його читання підлітки готові брати до рук зброю і вбивати. Ось тоді я на собі відчула, що таке інформаційна війна і щодня отримувала погрози у соціальних мережах. Здивувало інше: погрози почали надходити від моїх земляків, навіть моя знайома вказала точну адресу. Книга, яка почала писатися мною в окупації, під вибухи, мала нелегку долю. У звільненому українському Сiверськодонецьку місцева влада заборонила проводити її презентацію у Будинку культури. ГО «Відродження сходу» змогло домогтися знайомства читачів із романом, попри всі палиці, які влада встромляла їм у колеса. Нічого дивного, бо при владі й досі залишаються ті, хто з хлібом-сіллю зустрічав окупантів. Окрiм того, вони й далі пнуться до влади — йдуть на вибори. Іноді наше телебачення бере в мене інтерв’ю або робить репортаж, а потім чомусь не ставить в ефір. Можливо, тому, що хтось пізнав себе у романі «Оголений нерв»? Книга написана за реальними подіями, які відбувалися у нашому місті. Нещодавно «Оголений нерв» отримав премію Юхимовича, а це говорить про визнання твору.

— Зараз ви проживаєте у Сiверськодонецьку. Яка ситуація із наповненням книгарень українською сучасною літературою. Люди мають бажання читати сучасників? І чи мають вони доступ до цих книг? Здавалося б, після «ДНР» та «ЛНР» влада мала б зробити висновки і розставити акценти. Ви відчули зміни, що людям література стала доступнішою і відкритішою?

— Соромно зізнаватися, але у нашому місті нема й досі жодної книгарні, нема її й у сусідньому місті Рубіжне. Немає де купити українські газети та журнали. В одному з магазинів є куточок, де продають невелику кількість газет або книги російських письменників. Звичайно, що читаючі люди завжди знайдуть, де придбати книгу (в іншому місті, виписати через iнтернет), але купити книгу сучасних українських авторів й досі нема де, тому не можна сказати, що для містян література стала доступнішою.

«Хотілося б, щоб в інших країнах знали більше про Україну»

— Пані Світлано, яку книгу першою радили б прочитати людям, котрі не знайомі з вашою творчістю?

— Важко сказати, бо читацькі уподобання різні. Найбільші продажі роману «Коли ти поруч». Лише за перший рік видання було продано 80 тисяч примірників. На мій погляд, зважаючи на нинішню ситуацію в країні, варто почитати «Розколоте небо» (про Голодомор на Луганщині) та «Оголений нерв» — про те, що призвело до розколу країни (на прикладі нашого міста).

— Ви пишете романи у жанрі «реальні історії», які підказує саме життя. Яка історія вам найдорожча і найближча?

— Усі книги написані серцем, у них — мої емоції, хвилювання, надія, біль і радість. Найдорожчі дві. «Не вурдалаки» — роман, написаний після смерті батька за розповідями матері, та «Оголений нерв». Самій не віриться, що багато сторінок написані під вибухи, коли було дуже страшно, на плиті підскакували каструлі, а я тремтячими пальцями записувала те, що відчуваю. Коли вийшла книга, я її не читала — занадто боляче, ще живі спогади. Дехто з читачів на авторських зустрічах також говорив, що придбав книгу, але поки читати не може.

— Головна героїня ваших книжок — це завжди українка, сильна духом, зворушлива, ніжна, чуттєва, яка іноді помиляється, але її завжди веде за собою кохання: до чоловіка, до дітей, до Батьківщини. Зараз ця жінка ще й певним чином стала захисником рідної землі. Чи не важко пропускати крізь себе усі переживання та випробування, що випали на долю ваших героїв?

— Коли працюю над романом, не можу читати книжки інших авторів, на деякий час відсторонююсь від життя, бо моїм життям стає доля моїх героїнь. Повністю поринаю у написання, і мені починають снитися мої герої. Ніколи не починаю роботу над новим твором, поки не виношу образи у собі і ясно не побачу кожного героя, так, ніби він поруч. Іноді дуже важко вирватися з того, іншого, життя і повернутися до свого. Можу день обдумувати все до дрібниць, а потім працювати тиждень-два по 18 годин на добу, до повного виснаження. Не можу зрозуміти, як деякі письменники пишуть у перерві на роботі або коли поруч діти. Мені все заважає, відволікає від роботи, навіть гуркіт машин за вікном. У мене два життя: одне тут, інше — з героями книжок, з ними я радію, хвилююся і часто плачу.

— У 2011 році вийшов ваш дебютний роман «Коли ти поруч», який відразу став лауреатом «Коронації слова» та отримав відзнаку фонду Олени Пінчук «Анти-СНІД» «За найкращий роман на гостросоціальну тематику». Історія дівчини Дарини, яка хвора на СНІД, це реальна історія. Чому і як виникла ідея написати книгу, присвячену саме цій темі?

— Цю історію про медсестру, яка врятувала людей і сама заразилася й захворіла на важку недугу, я почула від матері героїні у потязі. Згодом випадково познайомилася з дівчиною, яка хотіла стати моделлю, але захворіла на СНІД. Її вже нема серед нас, бо дівчина прийняла рішення не лікуватися, а прожити стільки, скільки їй відведено Богом, проте й досі перед очима її неймовірна краса обличчя і жахливе тіло, спотворене хворобою. Коли я вирішила написати роман про хворих на СНІД, то прийшла до бібліотеки і попросила дати мені всю літературу про цю хворобу. Мені здалося, що я від сорому провалюся крізь землю, бо подумала, що бібліотекарі вирішили, що я ВІЛ-інфікована. І тоді я зрозуміла, що проблема таких хворих існує у нашому суспільстві і її треба піднімати. Пізніше мені один лікар розповів, що подібна історія трапилася у нашому місті. Також мене знайшла дівчина, яка розповіла про те, що в одному з сіл вона та її знайомі, хворі на СНІД, живуть общиною та найбільше бояться того, що мешканці села дізнаються про їхній діагноз і спалять хату.

— Чи були ідеї спробувати себе в іншому жанрі? Якщо так, то в якому саме?

— Є кілька казок для дітей, оповідання, кілька нарисів, які друкуються в різних журналах та газетах. В окупації писала публіцистичні статті, але підписувалася псевдонімом. Моїм основним жанром є і залишиться роман у жанрі реальних історій.

НАША ІСТОРІЯ

«Чи можна сказати матері загиблого героя про те, що про нього напишуть колись, не зараз?»

— Ваш новий роман «Оголений нерв» присвячений війні...

— Коли Донбас почав нагадувати розворушений вулик із бджолами, а це було перед «референдумом», мені телефонували знайомі з інших регіонів, писали, запитували, що у нас відбувається. Спочатку усім відповідала, цілими днями писала, а потім, коли місто ощетинилося блокпостами й опинилося в окупації, вирішила, що потрібно один раз написати для всіх. Я не знала, чи побачить колись мій роман світ, але була впевнена, що він має бути написаний, хоча б для моїх дітей та наступного покоління. Робоча назва була «Правда Донбасу», бо лише той, хто прожив тут багато років, може зрозуміти людей цього регіону. Хотілося донести до людей всю правду, без жодних прикрас, хоча правда — не завжди приємна річ, іноді навіть болюча. Вже тоді я знала, що якщо роман побачить світ, то в мене з’являться як нові друзі, так і вороги. Щодня я записувала свої відчуття, фіксувала усі події. Ще в окупації знала, що роман закінчиться звільненням міста, залишалося лише питання часу. То були найдовші три місяці у моєму житті, коли кожна хвилина — очікування і надія. Ніколи не забуду, як у день звільнення, коли ще йшла зачистка міста і повсюди гриміло і бахкало, ми з чоловіком побачили на вулиці наш БТР з українським прапором. Щоб упевнитися, що нас звільнили, ми, як одержимі, бігли через усе місто до Білого дому, щоб побачити там наш прапор. Як я тоді плакала на радощах! Це зможе зрозуміти лише той, хто чекав і дочекався. Тоді я сіла доводити до ладу роман, і знову довелося усе пережити заново. На його написання загалом пішло десять місяців.

— Зараз побутує думка, що література війни не на часі. Має пройти певний проміжок, і лиш потім варто писати про ці події. А чому ви вважаєте, що треба писати тут, зараз і негайно?

— Моя думка — писати потрібно саме зараз, а не потім. Історія повторюється. Багато років мовчали, не писали про Голодомор, а потім почали збирати свідчення по крихтах. Кожну подію сьогодення треба фіксувати, бо завтра — це вже наша історія. Мине трохи часу, і хтось із нової влади обов’язково намагатиметься викривити події, щоб поставити їх собі на службу. Кращі сини країни віддають свої життя за її незалежність. То чи можна сказати матері загиблого героя про те, що про нього напишуть колись, не зараз? Про тих хлопців, які покинули родини, дітей і захищають нас із вами, потрібно писати зараз, негайно і якнайбільше, бо вони вже герої, про них повинні знати всі.