Дара Корній: Вітчизняне фентезі видавці не дуже шанують

18.09.2015
Дара Корній: Вітчизняне фентезі видавці не дуже шанують

з власного архіву.

Мирослава Іванівна Замойська — так називають Дару Корній хіба вдома або ж у Львівській академії мистецтв, де вона викладає. Робота зі студентами надихає і допомагає шукати нові ідеї для творів, зазначає авторка восьми романів. Незважаючи на справжнє ім’я, для своїх читачів пані Мирослава — Дара Корній або ж Мавка, як її прозвали після написання роману «Щоденник Мавки». Вона — одна з небагатьох авторів українського фентезі. Переконана, що у перспективі наші читачі матимуть змогу вибирати і серед якісного вітчизняного фентезі, яке буде нарівні зі світовим. До речі, премія «Коронація слова» з цього року започаткувала нову номінацію «Сучасне українське фентезі» саме завдяки Дарі Корній.

Донька — перший читач і критик

— Пані Даро, поштовхом до написання першого роману «Гонихмарник» у 2009 році стала ваша донька. Як саме Дарина стала вашою творчою музою? Вона уже перечитала усі мамині книги? Критикує?

— Шість років тому все починалося як звичайне бажання люблячої матусі допомогти своїй дитині, дати лад певним підлітковим проблемам та бідам. Довелося «вигадати» цілу історію, де головні персонажі — молоді люди-студенти, так схожі на однокласників та друзів моєї Даринки, а події відбуваються у реальному місті Львові. Та найголовніше завдання звучало так: «Щоби було не гірше, аніж у Стефані Майєр, і без вампірів».

Даринці історія сподобалася. І моя дитина вперто почала радити відіслати рукопис в якесь українське видавництво. Але хто я така? Так, у школі писала файні твори, але це геть не привід вважати себе письменником. Моя дитина з моєю колежанкою все ж таки вмовили мене подати написане на конкурс «Коронація слова».

Моя донька й досі — мій перший читач та критик. Радить, заперечує, погоджується, ніколи не сварить. Інколи доводиться змінювати і характери, і життя героїв. Бо коли тобі авторитетно заявляють, що «сучасна молодь так не розмовляє і геть по-іншому поводиться в певних життєвих ситуаціях», доводиться погоджуватися. «Гонихмарник» отримав післямову завдяки Даринці. Історія закінчувалася красиво, але печально. Даринка мені сказала: «Навіть у найпохмуріший день за хмарами є сонце. А ви його взагалі з неба забрали». Довелося на небо сонце повертати.

— Ви вже звикли бути письменницею?

— Дуже довго звикала до такого «крилатого висловлювання»: письменниця Дара Корній. Перші два роки мені все здавалося, що це не про мене говорять чи пишуть, що я геть випадково потрапила в цікавий та захоплюючий світ письменства. Навіть на презентаціях чи прес-конференціях, коли ставили таблички з прізвищами письменника, їх перевертала та сполохано перечитувала. Одну навіть на пам’ять «поцупила». Але, мушу зізнатися, до доброго дуже швидко звикається. І тепер без читачів, без нових історій, без оцього прекрасного та дивовижного, майже не вигаданого, світу письменництва я життя свого не уявляю. І дякую долі, випадку, моїм дітям, котрі мене надихають.

— У світовій літературі містичне фентезі — досить популярний напрям. Серед українських авторів — не дуже. Чому?

— Одні кажуть, що «Гонихмарник» — це містичне фентезі, інші говорять, що це магічний реалізм, дехто називає його міським фентезі. Як би там не було, на сьогодні цей жанр найпопулярніший у світі. А що в Україні? З’являється багато молодих, перспективних авторів, З’являються люди, котрі якщо самі не пишуть, то є фанатами цього жанру, вони об’єднуються і роблять фестивалі, організовують різні форуми. Це все тримається на ентузіазмі. У червні була на одному з таких фестивалів — «Коміккон» у Києві пройшов з шаленим успіхом, організатори обіцяють зробити його щорічним. У жовтні збираюся на ще один київський фест — «ЛіТерра».

На жаль, видавці в Україні не поспішають видавати власного українського фентезійного автора, віддаючи перевагу вже розкрученим світовим письменникам. Цьогоріч до мене звернулися організатори «Коронації слова» з пропозицією започаткування нової номінації — «Сучасне українське фентезі». Я погодилася, залучивши до суддівства свого співавтора Талу Владмирову, молоду талановиту запорізьку письменницю. Із 34 найкращих фентезійних романів, які потрапили у фінал, ми вибрали двох переможців, хоча мали обрати лишень одного. Але дві історії настільки вразили, що ми просто не могли визначити між ними кращого.

У цьому конкретному випадку довелося трохи побігати між видавцями, просити, переконувати, вмовляти. «Це ж не жіночий роман і не детектив, — відказували нам. — Тут є великі ризики! Вітчизняне фентезі погано продається». Та ми впоралися з цим завданням на «відмінно» і видавця знайшли.

— Щоб потрапити на полиці українських книгарень, потрібен талант чи хороший піар-менеджмент?

— Одне іншому геть не шкодить. Я маю на увазі і талант, і хороший піар-менеджмент. Однак якщо є тільки друге, то з першою книгою автору може й пощастити, книга продасться, а от як бути далі? Читача не так легко ошукати, як то здається. Вдруге навряд чи вдасться.

Четверта книга саги дописана

— Ви — лауреат премії «Коронація слова — 2010», чим для вас став цей конкурс?

— Для мене «Коронація слова» — це стартовий майданчик, початок усієї моєї письменницької праці. Щиро дякую подружжю Логушів за любов до рідного слова. Цей конкурс відкрив Україні багато нових цікавих імен. І продовжує успішно це робити.

— Хто для вас є літературним гуру?

— Леся Українка — беззаперечно.

— Видавництво, яке видало ваш перший роман, назвало вас українською Стефані Майєр. Як ставитесь до такого порівняння?

— Спочатку обурювалася. А тепер мені байдуже. Почитали, розібралися і вже майже не називають. Правда, називають Мавкою, після «Щоденника Мавки», але це, швидше, тішить і геть не обурює.

— З якого б роману радили починати читачам знайомитись із вашою творчістю? Який ваш улюблений?

— Завжди раджу починати з початку, тобто з «Гонихмарника». Якщо він вам пасуватиме, то інші історії теж сподобаються. А стосовно власних уподобань... Коли маєте вісім дітей і вас просять сказати, яку дитину найдужче любите, що ви відповідаєте? Так. Усіх люблю однаково.

— Коли зможемо почитати ваш новий роман?

— Мені здається, що я постійно щось пишу. Якщо не на папері, то в голові точно. Це вже така звичка чи залежність від письменництва. Щодня життя підкидає якісь нові історії, приводить до мене нових людей, майбутніх персонажів книг. Навіть коли я поки цього не розумію, але про всяк випадок те записую або запам’ятовую. Наразі закінчила роботу над сагою «Зворотний бік». Четверта книга саги дописана, і попереду ще тривала робота над нею — редагування, вичитка, правка, шліфовка. Дуже сподіваюся, що до кінця року встигнемо.

— Письменництво — це хобі, стиль життя чи все-таки професія, яка може забезпечити фінансово?

— Зараз для мене воно є усім цим відразу.

— Як вдається поєднувати викладацьку діяльність із письменницькою? Студенти надихають на нові ідеї, героїв?

— Я працюю у Львівській національній академії мистецтв. Завідую Музеєм дипломних робіт студентів. Звісно, робота надихає. Із творчими людьми завжди цікаво, а з молодими творчими людьми — надцікавенно. «Гонихмарник» та «Щоденник Мавки» написані під впливом саме студентів.

— Один із найуспішніших романів — «Зірка для тебе» про життя дітей у дитячому будинку. Чому ви обрали саме цю тематику?

— Більшість моїх персонажів узяті з реального життя. Маю дуже гарних знайомих, навіть друзів, благодійну організацію «Приятелі дітей», яка опікується вже років двадцять дітьми-сиротами. Організація тримає під своєю опікою цих діток і тоді, коли вони вже закінчують середню школу та вступають у так зване самостійне доросле життя, не відмовляється від них. Тоді, очевидно, для таких особливих дітей усі труднощі адаптації до суспільства тільки починаються. Це довго розповідати, про це багато є в «Зірці…», про це ми, ті, хто має повні родини, здогадуємося та вдаємо здебільшого, що цього нема. На щастя, є люди, які не просто бачать ці проблеми, які їх вирішують.

— У романі використовуєте вірші Люби Долик. Чому з нею вирішили співпрацювати?

— Мушу чесно зізнатися, що Люба врятувала роман «Зірка для тебе». У мене в романі головна героїня — поетка. Вона пише вірші. Це зумисно мною було зроблено, щоб через прозу показати читачу проблему з читанням поетичного слова в Україні. У нас якщо поезія і видається, то лишень коштом самого автора або меценатів, яких той автор і знаходить. Мені здавалося, що таким чином я заохочу моїх читачів до читання сучасної української поезії. Але, на жаль, людина — дуже талановита та потужна поетеса-початківець, яку я спочатку запросила до співпраці, — відмовилася в останній момент. У мене була паніка — що робити, як виплутатися з цієї ситуації? Роман, тобто прозова його частина, вже відредаговано, і видавець чекає на вірші, щоб зверстати книгу. На щастя, у мене є чудова подруга і дуже талановита поетеса Люба Долик. Вона сама запропонувала допомогу. І сталося диво, бо роман від цього тільки виграв. Поезія Любові Долик — потужна, справжня, жіноча — стала перлинкою, прикрасою, поетичною оздобою звичайного прозового тексту.

Про поганство і міфологію

— Ви захоплюєтесь українською етнікою, відповідно одягаєтесь. Це усвідомлення своєї етнічності і національності?

— Я почуваюся в етнічному одязі вільною, повноцінною. Це наче моя правдива шкіра. І це геть не надумана дія. Я такою завжди була, у мене на підсвідомому рівні душа тягнулася до справжнього. Це ж не просто одежина, це оберіг, захований у мелодику орнаменту, знаків, символів. Це ціла філософія, це Космос. І моє захоплення цією філософією теж не випадкове, як і не випадкове теперішнє зацікавлення українців собою. Важко рухатися вперед, маючи на руках кайданки. Зараз Україна скидає з себе пута, повертає собі і голос, і крила, і усвідомлення своєї значущості. Нехай до всіх це приходить не через знання, а через «масовість», але воно приходить.

— Ви цікавитесь дохристиянською міфологією. У навчальних закладах України більше вивчають грецьку та римську. Як вважаєте, чому так трапилось і як можна виправити цю ситуацію?

— На превеликий жаль, у боротьбі з так званим «поганством», а згодом з усім українським, були знищені безцінні пам’ятки мистецтва стародавнього язичницького світу. Більшість письмових джерел, якими доводиться користуватися дослідникам царини української міфології, написані духовними особами, котрі в цій справі не могли бути об’єктивними. Й уривки давніх міфів, що збереглися, рясно приправлені християнськими нашаруваннями, які нелегко розпізнати, щоб зібрати й вибудувати струнку систему українського міфу. Саме тому українські народні казки, притчі, легенди, перекази, народні звичаї, ритуали, замовляння, заклинання, пісні, ігри становлять великий інтерес для дослідників. Адже там розкривається історія справжнього життя нашого народу. Глибоке вивчення віри наших предків, пізнання її через міф сприяє пробудженню і в молоді історичної пам’яті та формуванню національної гідності й самосвідомості.

Сьогодні ми маємо незалежну Україну. Однак стан справ із вивчення давньої міфології України залишається незадовільним. У шкільних програмах вивчається латинська міфологія, грецька, індійська, єврейська. Складається враження, наче хтось дуже боїться, що молодь України врешті почне вчити, любити та шанувати своє. Та, на щастя, все змінюється. Підростає нове покоління, яке народилося в незалежній Україні та попри все має потребу й бажання пізнавати, досліджувати власну культуру. Думаю, з часом у нас усе буде гаразд. Багато цікавих, художніх передовсім, книг, фільмів, мультиків створимо на цю тему — і наша освіта, точніше, ті, хто кермує у ній, урешті звернуть увагу на феномен існування власної багатої міфології. На щастя, ми з вами можемо прискорити прихід цих змін. Кожен на своєму місці. Як? Діяти. Письменники — пишуть, учителі — навчають.