Пам’ятник Тарасу Шевченку в Києвi. (з архiву автора.)
Голова Київського мiськвиконкому Іван Савич Шевцов щойно закiнчив прийом громадян. Вiн викликав службовий автомобiль, аби поїхати додому. Раптом дверi кабiнету вiдчинилися i секретарка мовила розгубленим голосом: «До вас письменники...»
Вiн стрiмко вийшов до приймальної, i... знiтився: його оточили корифеї української лiтератури. Звичайно, вiн одразу впiзнав кожного з них, та чи була в Українi людина, яка б не знала Максима Рильського, Павла Тичину, Миколу Бажана, Олександра Корнiйчука, Володимира Сосюру, Андрiя Малишка?..
Шевцов потиснув кожному руку, широко розчинив дверi свого кабiнету i з неприхованою цiкавiстю запитав:
— Що привело вас до мене?
— Шановний Іване Савичу, — розпочав розмову голова правлiння Спiлки письменникiв України Максим Рильський. — Наступного року весь свiт вiдзначатиме 125-лiтнiй ювiлей Тараса Григоровича Шевченка. А в нашому, столичному мiстi нема жодного пам’яника Кобзаревi. Хiба можна уявити...
— Стривайте, — не втримався Шевцов. — У провулку Шевченка зберiгся будинок, де у 1846 роцi вiн жив, на Поштовiй площi справляє службу церква, де пiсля смертi його вiдспiвували...
— Це не вирiшує проблеми, — зауважили письменники. — Мова йде про монументальний витвiр свiтового рiвня зі значною прилеглою площею, здатною прийняти тисячi людей...
Шевцов витримав коротку паузу, i запитав:
— Сподiваюся, у вас уже є пропозицiя щодо розташування пам’ятника...
— Звичайно. Мiж бульваром Тараса Шевченка й унiверситетом є невеличкий сквер. Якщо його розчистити й розширити, утвориться iдеальне мiсце...
Шевцов знову замислився.
— На найближчiй сесiї мiськради ми обговоримо вашу пропозицiю, — мовив вiн. — Але заявляю з усiєю рiшучiстю: у моїй особi ви маєте палкого прихильника цiєї чудової iдеї, яка для мене особисто стане справою всього життя.
Коли лiтератори пiшли, Шевцов подумав: «Письменники — люди творчi, вони живуть своїм свiтом, i часто-густо вiдiрванi вiд реалiй життя. Справдi нiхто й слова не вимовив про джерела фiнансування монумента, тут же кошти потрiбнi, i не малi. А де їх узяти, коли країна шаленими темпами просуває iндустрiалiзацiю, цi темпи виснажили i державний, i мiський бюджети. З iншого боку, влада не має права зводити монумент за спинами пересiчних киян, люди не повиннi стоятi осторонь. Ось про що я говоритиму на сесiї...»
Чергова сесiя Київради мала розглянути низку насущних питань, серед яких найголовнiше — суттєве вiдставання околиць мiста вiд центральної частини. Вiн наголосив, що Київрада знаходиться у вирi господарських питань, випустила з поля зору питання духовнi. І сповiстив приголомшливу новину: у Києвi буде споруджено пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку. І не чиновникам вiн, Іван Шевцов, вiдводить тут чiльне мiсце, а пересiчним киянам — робiтникам, вчителям, медикам, молодi — усiм. Нехай всюди у Києвi утворяться вiдповiднi фонди, аби кожен киянин згодом пишався, що й вiн внiс на пам’ятник Кобзаревi чесно заробленi грошi.
У кулуарах сесiї Шевцов пiдкликав начальника Головного архiтектурно-планувального управлiння Києва: «Покладiть менi на стiл довiдку про сквер бiля унiверситету, i разом iз «Київзеленбудом» розробiть план упорядкування цього скверу».
Людина енергiйна, дiяльна, голова мiськвиконкому був готовий до того, щоб уже зараз пiдписати вiдповiдне розпорядження Київради, i дуже скоро у скверi розпочалися б опоряджувальнi роботи, та раптом замислився: при всiй важливостi скверу, у меморiальному комплексi вiн вiдiграватиме допомiжну, прикладну роль, головну ж — саме пам’ятник Кобзаревi. Вiн пригадав, як справи привели його до Харкова, тодішньої столицi України, i там, у центральнiй частинi мiста вiн побачив чудовий пам’ятник Шевченку. «От би i нам такий», — промайнула думка, але тодi вiн не мав тих повноважень, якi має зараз. А оскiльки зводили пам’ятник кiлька рокiв тому, посадовцi з Харкiвської мiськради, яким вiн зателефонував, назвали йому iм’я скульптора. Ним виявився ленiнградський монументалiст Матвiй Манiзер. Шевцов тут же зателефонував i йому, i ця людина, яка здалася йому привiтною й лагiдною, на всi поставленi запитання вiдповiла сухо й лаконiчно: «Я по телефону нiяких справ не вирiшую, якщо вам треба щось, — приїздiть».
І Шевцов приїхав. Матвiй Генрiхович водив його своєю студiєю, бiльше схожою на виробничий цех, а згодом поклав перед ним безлiч ескiзiв i мiнiскульптур Шевченка. З усього вiдчувалося, що Манiзер усе ще перебуває «у матерiалi», i Шевцов зрозумiв, що не помилився адресою. Іван Савич повiдомив скульптору, що вiн — найвища посадова особа у Києвi, офiцiйно робить йому, скульптору Матвiю Манiзеру, замовлення на виготовлення для столицi України пам’ятника Тарасу Григоровичу Шевченку. Усi необхiднi папери й формальностi вже готує юридичний вiддiл Київської мiськради.
Щойно Шевцов повернувся до Києва i переступив порiг кабiнету, як пролунав телефонний дзвiнок, i чоловiчий голос мовив тоном наказу: «З вами розмовлятиме товариш Хрущов».
Перший секретар українського ЦК повiдомив, що днями вийде постанова уряду про утворення оргкомiтету з пiдготовки шевченкiвських урочистостей. Головою оргкомiтету призначено його, Микиту Хрущова, заступниками Максима Рильського (вiд письменникiв) i Івана Шевцова (вiд київської громади). Що ж до пам’ятника, то цiєю ж постановою уряду Шевцову доручається загальне керiвництво об’єктом, надається уся повнота повноважень, «як, до речi, i вiдповiдальностi», — пiдкреслив Хрущов.
Директор Київського обласного архiву Володимир Печерога розшукав стенограму перших (установчих) зборiв Шевченкiвського оргкомiтету, яку подаю з несуттєвими скороченнями:
«Виступали:
тов. Шевцов: «Домiнуючою на об’єктi буде постать поета заввишки 6 метрiв 45 сантиметрiв, яку буде встановлено на постаментi заввишки 7 метрiв 30 сантиметрiв, облицьованому червоним гранiтом. Нижче будуть поданi дати народження й смертi поета, а також уривок iз «Заповiту».
тов. Рильський: «Є щось глибоко символiчне у тому, що пам’ятник створюється у Ленiнградi: Шевченко любив Петербург, жив там, навчався в Академiї художеств, мав багато щирих друзiв, якi й викупили його з крiпацтва. У пiзнiшi роки товаришував iз Чернишевським i Добролюбовим, дiлився з ними тугами й болями за Україну. Там же, в Петербурзi, i помер».
тов. Жебеленко: «У київськiй фiлiї «Укржитлосоцбанку» ми вiдкрили поточний рахунок, на якому акумулюються кошти на спорудження пам’ятника. Кошти перераховують як трудовi колективи, так i окремi громадяни. Динамiка надходження коштiв дуже висока».
тов. Хрущов: «Я бачив харкiвський пам’ятник, i скажу з усiєю прямотою: особисто менi вiн не подобається. Чому? Пам’ятник перевантажений багатьма другорядними фiгурами, ми бачимо тут крiпакiв, козакiв, а також бандуру i кобзу. Вони вiдволiкають увагу вiд постатi Тараса Шевченка, а самi по собi не мають нiякої художньої цiнностi. Нам бажано, щоб у Києвi усе другорядне було вiдсутнє, нехай би Шевченко стояв один. До речi, нам тут не повiдомили, з якого каменю буде пам’ятник — мармуру, гранiту?..»
тов. Шевцов: «Київ перебуває в зонi континентального клiмату, у нас морозна зима i спекотне лiто. Кам’яна статуя на такi перепади реагуватиме, i рокiв за тридцять-сорок може дати трiщину. Тому прийнято рiшеня використати вiчний матерiал — бронзу».
...Пiсля першотравневих свят Іван Савич пiдписав розпорядження Київради про докорiнну реконструкцiю скверу бiля унiверситету. Київськi зодчi доповiли йому, що новий сквер буде учетверо бiльший за iснуючий, вiн займе територiю по периметру: вулиця Володимирська — вулиця Рєпiна, бульвар Тараса Шевченка — вулиця Льва Толстого, вiдтак ця територiя матиме статус не скверу, а парку. Усi алеї буде заасфальтовано, на них встановлено лавочки, висаджено живi квiти...
На спецiальнiй апаратнiй нарадi Іван Савич ознайомив із планом реконструкцiї безпосереднiх виконавцiв — землеупорядникiв, зеленобудiвцiв, шляховикiв, благословив їх напутнiм словом: «Починайте!»
І тут трапилося непередбачуване: студенти розташованого поруч унiверситету весь комплекс робiт зi встановлення пам’ятника оголосили унiверситетською пiдшефною будовою. Щодня тисячi юнакiв i дiвчат з’являлися у скверi, вимагаючи роботи. Будь-якої, бажано найважчої.
Шевцову радили поставити паркан, виставити охорону, та Іван Савич приймає неочiкуване рiшення: додатково завезти велику кiлькiсть лопат, ношiв, рукавиць для студентiв, водночас скоротивши кiлькiсть найнятих працiвникiв.
Уже за мiсяць сквер не можна було впiзнати, i всi заговорили про п’єдестал. Вiдтак робочий день Івана Савича зазнав iстотних змiн: розумiючи, що на пам’ятник чекає вся Україна, що вiн зiгрiває душу кожного українця, Шевцов щоранку (у буднi й вихiднi) розпочинав день зi спорудження пам’ятника. Залучив квалiфiкованих каменярiв, мулярiв, i робота, нехай i не стрiмко, та все ж пiшла: спочатку вирили котлован, на бетоннiй подушцi уклали монолiти з Коростишiвського кар’єру, скрiпленi вертикальними сталевими стояками, облицювали споруду червоним гранiтом марки «гарбо» того ж таки Коростишiвського кар’єру...
У сiчнi 1939 року до Ленiнграда прибула досить представницька делегацiя українських дiячiв культури. Скульптор Матвiй Манiзер i директор Ленiнградського заводу художнього лиття Іннокентiй Гончаров скинули чохли, i всi побачили... бронзового семиметрового Кобзаря. Запала тиша. А потiм, мало не пошепки, усi вiдзначили схожiсть скульптури з рисами обличчя Тараса Шевченка, а вся його постать добре вiдповiдала його ж безсмертним рядкам «Думи мої, думи мої...»
...6 березня 1939 року на площi бiля унiверситету зiбралася вся Україна, учасники Шевченкiвського пленуму Спiлки письменникiв СРСР у повному складi, гостi з республiк СРСР i з-за кордону. Голова Київського мiськвиконкому Іван Шевцов зачитав рiшення уряду про присвоєння Київському унiверситету й оперному театру iменi Тараса Шевченка, сповiстив також, що вiднинi, згiдно з пiдписаною ним постановою мiськради ця територiя називатиметься «Парк Тараса Шевченка». І центральним у парку буде пам’ятник Великому Кобзарю. Спадає бiле полотно, i бронзовий Тарас Шевченко з’являється народу...
На американськiй землi iм’я Тараса Шевченка вперше згадується у далекому, майже мiфiчному 1865 роцi. Саме тодi священик Андрiй Гончаренко, який емiгрував до Америки з Київщини, а до того брав участь у похованнi Тараса Шевченка у Каневi, заснував газету «Аляска геральд» i мало не в кожному номерi друкував щось iз Шевченка або дослiдження творчостi Шевченка, назвавши його «символом українства».
Кiлькiсть українцiв, якi на той час приїздили до Америки, шукаючи захисту вiд рiзних гнобителiв, невпинно збiльшувалася, i, з огляду на це, Гончаренко першим висунув iдею спорудження в Америцi пам’ятника Кобзаревi.
Логiчним продовженням справи Гончаренка стало створення у сiчнi 1898 року першого на американськiй землi Товариства iм. Шевченка зi штаб-квартирою у мiстi Олiфант, штат Пенсильванiя. Головною метою товариства було спорудження пам’ятника «найбiльшому сину України-Руси».
І в iнших мiсцях компактного проживання українцiв виникали подiбнi iдеї. Україно-американський iсторик Антон Драган засвiдчує, що справа з пам’ятником увiйшла у практичне рiчище i рушила з мiсця сто рокiв тому, коли у США виникли такi впливовi органiзацiї, як Український конгресовий комiтет Америки та Американська Українська народна спiлка, а з двох цих структур видiлився Комiтет пам’ятника Шевченку. Цей комiтет оголошував із прив’язкою до Шевченкiвських дат «Шевченкiвськi роки», суть яких полягала у збираннi коштiв для проекту, а згодом i пам’ятника Кобзаревi на американськiй землi.
Інший iсторик — Теодор Царик засвiдчує одностайнiсть українцiв, що опинилися у США: «Хто дав 5 доларiв, хто — 30, а хтось i 100. Усього ж українцi Америки пожертвували нечувану на тi часи суму — 300 тисяч доларiв. За такi грошi можна було купити цiлий квартал у Маямi».
А далi — Друга свiтова вiйна. Америка вiдбиває шаленi атаки японцiв на базу Перл-Харбор, вiдкриває другий фронт у Європi, веде непопулярнi вiйни у Кореї та В’єтнамi. Та вже у п’ятдесятих роках емiгрантська газета «Свобода» друкує резонансну статтю професора Юрiя Старосольського iз промовистим заголовком: «Чи дочекається Вашингтон Шевченка?» Професор пише: «Кiлька днiв тому я побував у одному з паркiв Вашингтона, у якому стоять пам’ятники Жаннi д’Арк, Данте. На пам’ятнику Данте зазначено, що його подарували iталiйцi. Коли я побачив цi величнi монументи, у мене промайнула думка: чому тут або в iншому парку Вашингтона немає пам’ятника українському Данте — Тарасу Шевченку? Українцi своїм генiєм могли б прикрасити столицю вiльної землi».
І дуже скоро — у вереснi 1960 року у США вiдтворюється Комiтет пам’ятника Шевченку на чолi з вiдомим шевченкознавцем доктором Романом Смаль-Стоцьким. І раптом — «холодна вiйна» мiж СРСР i США, жертвою якої стає... Тарас Шевченко. Столична газета «Вашингтон Пост» вмiщує серiю провокативних матерiалiв, якi переконують американцiв у тому, що творчiсть Шевченка спрямована проти католикiв i православних, проти росiян, євреїв i полякiв, i загалом — проти демократiї, а сам Шевченко нiщо iнше, як предтеча бiльшовикiв, i уся ця метушня з його пам’ятником — забаганки iдейних ворогiв США.
Поки прогресивна Америка влаштовувала протеснi акцiї i виставляла пiкети бiля газети «Вашингтон пост», доктор Смаль-Стоцький звернувся безпосередньо до президента США Гаррi Трумена. І вцiлив у точку: президент погодився не лише стати почесним головою Комiтету пам’ятника Шевченку, а й залучив до його складу 85 членiв Конгресу США i понад сто видатних громадян країни: губернаторiв штатiв, визначних дiячiв науки i культури.
Іще далi пiшов наступний президент — Дуайт Ейзенхауер, скрiпивши власним пiдписом схвалену Конгресом резолюцiю сенатора Джекоба Джавiтса та конгресмена Елвiна Бентлi (у подальшому — публiчний закон №86-749), якою дозволялося спорудити пам’ятник Шевченку в американськiй столицi.
Долучився до вшанування Шевченка i наймолодший з президентiв — Джон Кеннедi: 21 вересня 1963 року був особисто присутнiй на освяченнi площi, вiдведенiй пiд спорудження пам’ятника, у зв’язку з чим надiслав вiтального листа українськiй громадi. А у виступi на площi пам’ятник Шевченку назвав не iнакше, як «новою Статуєю Свободи».
І вiн прийшов, цей пам’ятний день — 27 червня 1964 року: у Вашингтонi, з нагоди 150-рiччя вiд дня народження невмирущого символу України Тараса Григоровича Шевченка вiдбулися нечуванi за розмахом урочистостi з нагоди вiдкриття пам’ятника «Кобзарю України i борцю за свободу», як писала американська преса. Безпосереднiй учасник тих подiй уже згадуваний Теодор Царик зазначає: «Тут було бiля ста тисяч народу — зi Сполучених Штатiв, Канади, Австралiї, Європи, i навiть з Африки. Усi були в одностайному захватi, i це пiдсилювало почуття бути українцем у вiльнiй країнi — Америцi».
Екс-президент США Дуайт Ейзенхауер у вступному словi зазначив, що йому «випало велике щастя вiдкрити пам’ятник Тарасу Шевченку, який дає моральну силу у боротьбi з тиранiєю». Далi наголосив, що сам факт наявностi у США такого пам’ятника «запалюватиме новий рух свiту за незалежнiсть i свободу всiх пригноблених нацiй».
На тоді чинний президент Лiндон Джонсон зазначив: «Шевченко був бiльше, нiж українцем — вiн є державним мужем i громадянином свiту, а також, вiн був бiльше, нiж поетом — вiн сприймається свiтом як безстрашний борець за права i волю людей».
А далi, у стилi «вiдкритого мiкрофона» виходив будь-хто з бажаючих. Називав себе, i освiдчувався у любовi й повазi Українському Кобзаревi...
І нiхто у вирi урочистостей не звернув увагу на двох скромних чоловiкiв, якi стояли на газонi неподалiк пам’ятника. А це були тi, хто створив цей величний монумент: вiдомий канадський скульптор, член Королiвської академiї мистецтв, уродженець мiстечка Полонне, що на Хмельниччинi, Леонiд Молодожанин, бiльше вiдомий як Лео Мол, та архiтектор Радослав Жук. Пiзнiше однiй з американських газет вони зiзналися, що були того дня дуже щасливi, мовляв, до чого тут вони, коли йшлося про великого й безсмертного Тараса Григоровича Шевченка...
Восени 1959 року радянський лiдер Микита Хрущов здiйснив iсторичний (за тодiшнiми оцiнками) вiзит до Сполучених Штатiв Америки. На одному з прийомiв у Бiлому домi президент Ейзенхауер повiдомив Хрущова, що у США набирає обертiв кампанiя зi встановлення на американськiй землi пам’ятника великому українцю Тарасу Шевченку.
Хрущов, зi свого боку, повiдомив, що двадцять рокiв тому вiн, будучи одним з керiвникiв України, долучився до спорудження пам’ятника Шевченку в Києвi.
Перед вiд’їздом зi США Хрущов запросив до себе постiйного представника України при ООН Леонiда Кизю i наказав йому уважно вiдстежувати хiд будiвництва пам’ятника Шевченку у США i по дипломатичних каналах час вiд часу iнформувати особисто його, Микиту Хрущова.
Повернувшись до Москви, Хрущов зателефонував секретарю ЦК КПРС Леонiду Ільїчову i зажадав вiд нього доповiдну записку про наявнiсть пам’ятника або меморiального знаку Тарасу Шевченку у двох росiйських столицях — Москвi i Ленiнградi.
Із завданням Іллiчов впорався швидко i досить грунтовно: щодо Ленiнграда, зазначав вiн, то ще в буремному 1918 роцi у мiстi на Невi було встановлено бюсти свiтовим революцiонерам — Гарибальдi, примiром, i письменникам-демократам Добролюбову, Герцену, Чернишевському. Тодi ж на однiй з центральних вулиць Петрограда — Красних зорь було встановлено й бюст українському Кобзарю Тарасу Шевченку роботи Я. Тiльбергса.
А в першу рiчницю революцiї — 3 листопада 1918 року у Москвi, на Трубнiй площi при величезному скупченнi «усiєї трудової Москви», як зазначали газети, бюст поетовi було встановлено на дерев’яному постаментi, проте автор бюста скульптор Сергiй Волнухiн присягнув привселюдно, що у майбутньому i пам’ятник поетовi i постамент зробить з гранiту. Але у 1921 роцi Волнухiн помер, i про його обiцянку було забуто.
Але все це було далекого 1918 року, i з доповiдної записки було видно, що на даний момент анi пам’ятника, анi бюста, анi меморiального знаку жодна з росiйських столиць не має.
Хрущов, який поставив амбiтну мету — наздогнати i перегнати Сполученi Штати Америки, аж нiяк не мiг змиритися з тим, що в американськiй столицi пам’ятник Шевченку буде, а у радянськiй — нi. Тому першим зiнiцiйованим ним заходом стало створення Всесоюзного оргкомiтету з вiдзначення 150-рiччя з дня народження Шевченка, а другим — проведення Всесоюзного ж конкурсу на кращий проект пам’ятника Кобзаревi. По якомусь часi сувора й авторитетна комiсiя переможцями конкурсу визнала скульпторiв Михайла Грицюка, Анатолiя Фуженка, Юлiя Сiнькевича. Останнiй пiзнiше згадував: «Ми тодi iще не розумiли, якi випробування чекають на нас — ми пройшли тринадцять художнiх рад. Три-над-цять! Ми викликали ревнощi у визнаних країною скульпторiв, якi прагнули пам’ятником Кобзаревi уславити не так Шевченка, як себе. Й лише пiсля того, як на наш бiк став авторитетний український митець Іван Кавалерiдзе, нас залишили у спокої».
Чим же привабили молодi скульптори Івана Кавалерiдзе, а згодом i керiвникiв Всесоюзного конкурсу? Тим, насамперед, що на постаментi стоятиме молодий Шевченко в образi «окриленого поета». Адже Шевченко був академiком i мав право носити так звану «крилатку» — спецiальну накладну шинелину.
«До нас, — зауважує Юлiй Сiнькевич, — його так не надягали, а от пiсля — мало не всi скульптори почали одягати Шевченка у «крилатку».
Далi надаю слово канадсько-українському публiцисту Петровi Кравчуку: «10 червня 1964 року нам усiм здавалося, нiби Москва перетворилася на столицю України: приїхали люди з усiх областей України, а також багато росiян i москвичiв, що мали українське корiння. А до готелю «Україна», бiля якого мали вiдкрити пам’ятник Шевченку, важко було навiть наблизитися».
Та даремно чекав велелюдний натовп: головний фiгурант урочистостей — керiвник СРСР Микита Хрущов несподiвано затримувався у Ленiнградi — там перебував з офiцiйним вiзитом керiвник Югославiї Йосип Броз Тiто.
Що ж робити? Керiвники оргкомiтету мерщiй розселили в готелi «Україна» зарубiжнi делегацiї, решту — по студентських гуртожитках. Лише через три днi (!) на червонiй дорiжцi, що вела до пам’ятника Шевченку, з’явилися обидва лiдери — Союзу РСР Микита Хрущов, Української РСР Петро Шелест. Обидва в українських вишиванках, вони були бiльше схожi на заможних українських селян, нiж на найвищих посадових осiб.
Петро Юхимович Шелест у своїй промовi вiдзначив «мудру нацiонально-культурну полiтику партiї», яка виявилася у тому, що нещодавно в Києвi, на Брест-Литовському проспектi було вiдкрито пам’ятник росiйському генiю Олександру Сергiйовичу Пушкiну, а сьогоднi у Москвi вiдкривається пам’ятник українському генiю Тарасу Григоровичу Шевченку.
Микита Сергiйович Хрущов висловився значно простiше: «Пушкiн — це добре, але вiн помiщик, а Шевченко — це селянин, крiпак, вiн наш».
А коли злетiла полотняна завiса i всi побачили Тараса — молодого, в академiчнiй «крилатцi», на площi виникла нестримна овацiя, яка змiнилася безсмертною пiснею:
«Реве та стогне Днiпр широкий
Сердитий вiтер завива...»
Враження було таке, нiби спiває не лише площа перед «Україною», а й уся Москва, увесь свiт...»
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
