Зброя майстра боїться...

22.09.2004
Зброя майстра боїться...

Майстер за своєю улюбленою справою. (Фото автора.)

      Кілька років тому в Чернігові грабіжники вдерлися в одну заможну квартиру. Господарів зв'язали, речі забрали і, йдучи з квартири, замкнули важкі металеві двері, забравши з собою ключі. Люди опинилися бранцями у власній квартирі, двері зсередини не відмикались. Якимось чином їм вдалося розв'язатися і викликати міліцію. Однак опергрупа не могла потрапити у помешкання. Ключів нема, двері не виб'єш, у вікно на восьмий поверх не залізеш. Довелося викликати на допомогу майора Володимира Портянка. Йому знадобилося півгодини, щоб відкрити замок. Звільнений господар потім спересердя сказав: «І навіщо півтори тисячі доларів за ті двері віддав?»

      Подібних історій за майже тридцятирічну службу Володимира Івановича Портянка в органах внутрішніх справ багато. Вiн пройшов шлях від рядового до майора міліції, помічника заступника начальника міськвідділу внутрішніх справ. У яких тільки відділах не доводилось працювати: і патрульним на вулиці, і начальником дитячого приймальника-розподільника, і комендантом міськвідділу. Та все ж Володимир Портянко відомий своїм колегам як унікальний майстер: коли необхідно, підйомний кран відремонтує, пістолет, який завгодно замок відкриє.

         А найбільша пристрасть Володимира Івановича — це робота з механізмами та з залізом. Для Володимира Івановича замок — цікава задача. Головне не зламати його, а розібратися у ньому, а потім відкрити. Поки що, за словами майстра, не потрапляли до рук такі замки, яких би він не зумів відкрити...

       «Над деякими замками я можу сидіти й по 15 годин і не один раз «підходити». Але все-таки розберуся в них і відкрию. Найскладніше, що мені довелося відкривати, — це сейфи українського виробництва кінця XIX століття, які виробляли у Києві в майстерні при «Арсеналі», я їх відкривав за півгодини. Звісно, коли вже розібрався. Дуже надійні сейфи, я такий відкривав, наприклад, на об'єднанні Хімволокно, — згадує Володимир Іванович. — У мене є хобі: знімати зі старих сейфів пластини, на яких вибиті відзнаки та медалі виставок. Приємно дивитися, коли на такому українському сейфі вибиті медалі міжнародних виставок».

      Викликають відкривати замки Володимира Івановича часто — і не тільки в Чернігові та області, а й у Київ, навіть у Росію та Білорусь. Доводилось відкривати замки і бізнесменам, і в облвиконкомі, й навіть у Міністерстві легкої промисловості України.

      А все почалося з дитинства. Як згадує Володимир Портянко, коли йому виповнилося півроку, дід його, теж майстер на всі руки, став брати з собою у спеціальному кошику до кузні. А коли дитя трішки підросло і почало ходити, прилаштував колиску до міхів горна, щоб не даремно гойдалися. А перші замки Володимир Іванович почав відкривати, коли виповнилося років п'ять-шість.

      «Я родом із Сумської області, з села Чернеча Слобода. Дід мій, Петро Руденко, був козаком, з 15 років потрапив у військо, служив на Кавказі. Якось я знайшов його стару фотографію тих часів. Стоїть він з товаришами, молодий, кремезний, з шаблюкою наголо, у формі, а на грудях хрести. Не було такого діла, якого б він не вмів робити, він навіть одяг і чоботи сам собі шив. Не кажучи про ковальство. Може, від нього я так полюбив роботу з металом. Хто знає, — каже пан Володимир, — однак, на відміну він мене, він не любив вогнепальну зброю і захоплювався холодною. Пам'ятаю, що він вигрібав усі мої «стрілячки» і давав прочухана за них, але коли я ніж зроблю чи щось подібне, от тоді хвалив. Він так любив цю зброю, що навіть невеличкий кухонний ніж міг зробити як малесеньку шаблю».

      ...Наша розмова відбувалася у майстерні Володимира Івановича на Бобровиці. У дворі гостей зустрічають маленькі дворняги Бджола, Дінго і здоровезний вівчарка-напівкровка Пірат. Стіни — моноліт iз бетону — Володимир Іванович сам робив. На вікнах — грати, у кімнаті — сейф, тут усе-таки мають справу зі зброєю. На робочому столі та біля нього — інструменти, комп'ютер, мисливські рушниці та їх фрагменти. Серед них трапляються справжні антикварні речі, витвори зброярського мистецтва з чудовим гравіруванням та оздобленням. Усе це — робота майстра. Зараз у нього гаряча пора: наближається сезон полювання, і багато мисливців хочуть вийти на нього з відремонтованою зброєю. А привозять до майстра зброю не тільки з обласного центру та районів, а й iз Києва та інших міст України. Коли ми розмовляли, якраз приїхали клієнти з проханням довести до ладу рушницю, за яку вже брався один майстер. Однак клієнтам не пощастило — зброяр звільниться лише після початку сезону. Замовлень дуже багато, серед них — і на відновлення кремнієвої рушниці початку століття.

      «Це буде декоративна зброя, для килима, хоча при бажанні замовника можна відновити її так, що можна буде стріляти, якщо, звичайно, потім буде дозволено її використовувати», — анонсує Володимир Іванович своє «дітище».

      До речі, першу рушницю майстер зробив у... 11 років. «До того часу я вже робив самопали, «припалки», — розповідає пан Володимир, — а тут мені до рук потрапив рулів вал від «полуторки», не вал — а справжній ствол майже півтора метра довжиною. Непогана рушниця вийшла. Стріляла метрів на сто, я нею деяких наших мисливців перестрілював. Порох тоді дешевий був. Та й узагалі зброї було більше. А найбільшим шиком серед сільських парубків було зі справжнім пістолетом на танці ходити. Для самооборони тримали. Тоді не так суворо було з цим. Може, з того часу така любов у мене до неї. Я вже навіть не стільки люблю ходити на полювання та стріляти, скільки зі зброєю щось робити».

      Володимир Іванович показав нам свою улюблену рушницю — «Братіслава-Зулевські» 20-го калібру, випущену наприкінці XIX століття. Він її купив іржаву, в жахливому стані за сотню гривень. Але зумів відреставрувати так, що її просто приємно взяти у руки.

      Як кажуть на Кавказі, до речі, Володимир Іванович проходив військову службу в тих місцях, де і колись його дід, кожен справжній чоловік повинен побудувати дім, виростити сина і посадити сад. Дім він уже побудував, синів виростив — аж трьох, ще й доньку. Старший син і дочка пішли по батьковій стежці. Син — старший сержант, служить у судовій міліції, донька — старший лейтенант міліції, молодші хлопці ще підростають, але і в них батькові нахили — один цьогоріч вступив до технікуму радіоелектроніки, а наймолодший, школяр, готовий днями допомагати батьку в майстерні. Посаджено й сад з абрикосами, персиками, сливами, вишнями та аличею. А ще у цієї людини є улюблена справа і метал, який її слухається.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>