«Це найменше, що ми можемо зробити для наших героїв»

21.07.2015
«Це найменше, що ми можемо зробити для наших героїв»

Руслан (крайній праворуч) із польськими волонтерами на сході.

Про лучанина Руслана Теліпського, який присвятив себе унікальній справі — документуванню світлин пам’ятників Тарасу Шевченку, встановлених в Україні та світі, «УМ» писала у квітні 2013 року в матеріалі «Сьогодні єдина постать, яка не роз’єднує націю, це Шевченко». Тоді ще ніщо не вказувало на те, що нашу країну чекає велика біда. Хоча вже тривала війна пам’ятників, плюндрувалися монументи Степана Бандери, готувалися показушні антифашистські мітинги по всій країні, на які, як бидло, чиновники банди Януковича зганяли бюджетників. Але ми, як завжди, не надавали цьому великого значення. Як виявилося — дарма...
Руслан видався мені тоді таким собі диваком з дипломами двох вишів, українського і польського, який подорожує країною і світом, фотографуючи монументи Кобзаря. У його колекції на той час було вже 500 власноруч зроблених світлин із меморіальним зображенням Шевченка в містах і містечках України та понад 20 — із країн Європи й Америки. Тепер уже понад 1200... Мандрівний дослідник-шевченкознавець мріяв відвідати всі місця на планеті, де стоїть Тарас, та створити електронний каталог, а ще видати ілюстровану книгу-довідник. Він подорожував автостопом, спілкувався з людьми, бачив наші містечка і села, в яких пошановували Шевченка. Від нього дізналася, що у Донецькій, Луганській областях та в Криму українського національного генія вшанували у бронзі навіть менше, ніж в одному Снятинському районі на Франківщині. Натомість ленінські боввани на сході країни ще донедавна стояли чи не в кожному місті й містечку. Навіть Полтавщина мала сотню Іллічів! І контрастом на цьому тлі був західноукраїнський регіон, де розпрощалися із головним символом комуністичного минулого ще в перші роки незалежності. Найбільше шанує Тараса Львівщина, де встановлено понад 230 його меморіальних творів. Тепер співставляю ці цифри й мимоволі накладаю їх на події сучасні. І геть не дивуюся, що серед загиблих на Майдані героїв Небесної сотні — найбільше мешканців Львівщини. Розпрощавшись із символами минулого, простіше йти в майбутнє. Спробуйте йти вперед із весь час повернутою назад головою...
Нещодавно знову зустрілася з Русланом Теліпським. Але тепер ми менше говорили про його захоплення, яке стало ще й темою його майбутньої кандидатської дисертації (Руслан вступив до аспірантури рідної альма-матер, тобто Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки). Ми говорили про війну і про волонтерство, що стало ще однією справою, без якої цей небайдужий хлопець не уявляє свого життя сьогодні.

«Наш волонтерський проект свідомо не хоче мати справу з грошима»

— Руслане, ви мріяли про нові виставки, нові подорожі, приурочені 200-річному ювілеєві Тараса Шевченка. Довелося відмовитися від задуманого?

— Війна справді внесла певні корективи. Не вийшла друком книга, немає коштів на цю справу і нині. Але я не нарікаю. Зі своїм проектом «Монументальна Шевченкіана» в ювілейному 2014 році вдалось побувати у 20 містах 11 країн світу. Цього не зміг би зробити, звісно, без підтримки Світового конгресу українців. Фотоекспозицію найкращих пам’ятників із-понад 1200 шевченківських меморіальних згадок, які мені вже вдалося дослідити і безпосередньо сфотографувати на чотирьох континентах, побачили у містах Латвії, Швеції, Угорщини, Бельгії, Нідерландів, Франції, Португалії, Італії, Парагваю, Аргентини та Бразилії. Приємно, що після ознайомлення з «Монументальною Шевченкіаною» в Аргентині тамтешня молодь, яка має українське коріння, попросила у своїх осередках розпочати інтенсивний курс вивчення української мови. А в Неаполі, до прикладу, загорілися бажанням теж пошанувати великого Кобзаря меморіальною дошкою. Невдовзі планую повезти «Монументальну Шевченкіану» до Австралії та США, де маю намір назбирати кошти на сучасний тепловізор, якого потребують та просять на передовій наші бійці.

— Ще до війни ви бували на Донеччині, Луганщині, інших регіонах сходу України. Чи відчували тоді, що там справді інша країна, ментально інша, ніж на заході, у центрі?

— Ментально, можливо, так. Але це моя країна. Скрізь, де був, розмовляв українською мовою, і до того нормально ставилися. Я не відчував ніякої меншовартості від того. Подорожую я зазвичай автостопом, щоб побачити села, міста, людей, поспілкуватися з місцевими патріотами, а також віддати належне громадам, що звели власноруч Кобзареві пам’ятники. Я зустрічав і на Донеччині розумних і дуже освічених людей. Випадково навіть познайомився з викладачкою, яка знала п’ять іноземних мов. Мешканці Донбасу прекрасно розмовляли українською мовою. Я був вражений, що до мене навіть тоді дуже привітно і неупереджено ставились, допомагали у мандрах, довідавшись про мою «Шевченкіану». Нещодавно я у складі міжнародної волонтерської групи побував знову на Луганщині та Донеччині. Зараз там біда, багато населених пунктів у руїнах, тому не можна просто підійти до людини й поговорити відверто на такі теми. Маю на увазі прифронтові території. Кожен намагається заявити про свою нейтральну позицію. І це можна зрозуміти. Люди бояться за своє життя. Треба розуміти, що на цій війні вони просто хочуть вижити. Щоб не сталося так, як у Дебальцевому, коли прийшли москалі й відразу розстріляли 100 людей, які підтримували українську армію. Їх поздавали сусіди й родичі. Там страшні речі відбуваються. Та й наші воїни не завжди ангели, на жаль. Багато хто кривди робив місцевим. Ставляться до тамтешніх людей по-різному, і не рідко — як до потенційних сепаратистів. А це неправильно.

— Окрім «Шевченкіани», ви ще й активно долучилися до волонтерського руху, є співкоординатором проекту «Меценати для солдата». Але ваша організація не є типовою волонтерською спільнотою, бо ви не збираєте грошей, а обрали безготівкову форму допомоги. Чому? Через те, що наші люди вже не мають можливості фінансово підтримувати бійців?

— Наші люди дійсно збідніли. Хоча те, що вони зробили і надалі роблять для армії, це громадянський подвиг. У Луцьку є багато інших волонтерських організацій, що збирають на схід кошти, і ми з ними в гарних відносинах та нерідко співпрацюємо. Але наш волонтерський проект свідомо не хоче мати справу з грошима, щоб не було ніяких можливих непорозумінь і звинувачень. Щоб зняти всі питання й показати, що не маємо тут ніякого власного інтересу, що не відмиваємо гроші. На кону — наша репутація. До цього я тривалий час просто збирав кошти, не афішуючи, як міг і що міг робив, щоб допомагати хлопцям. Збирав і в Польщі, і серед української діаспори в Канаді, Німеччині, Латвії і США, а також і на своїх фотовиставках та патріотичних проектах.

— Хто становить ударний кулак проекту «Меценати для солдата» («МдС»)?

— Люди різні, їх не дуже багато, трохи більше десяти волонтерів — це лікарі, психологи, священики, бізнесмени, громадські активісти, журналісти, студенти і навіть школярі. Хотілося б окремо виділити Неонілу Головатську, котра очолила цей волонтерський напрямок у Луцьку і долучила мене до команди однодумців, за що я їй щиро вдячний! Попри відносно невелику кількість активістів «МдС», нам вдалось за 5 місяців долучити вже близько 100 волинських меценатів до нашого проекту, гаслом якого є «Підстав плече герою, що йде за нас до бою!». Згадаймо, скільки воїнів-«афганців» було покинуто свого часу суспільством напризволяще і скільком так і не вдалося знайти себе у мирному житті. Тому треба допомогти нашим бійцям повернутися до мирного життя, щоб війна не відбивалася на їхніх родинах, на їхніх дітях. Не можна залишати їх наодинці з проблемами.

«Mене цікавить передусім, що я можу зробити для захисників, а не держава»

— Здебільшого ми апелюємо до держави, що вона, у першу чергу, має допомагати адаптовуватися у мирному житті своїм захисникам. Та й війна ця інша, ніж афганська...

— Я є теж певним уособленням держави, я є теж Україна. І мене цікавить передусім, що я можу зробити для захисників, а не держава. Не хочу нарікати на чиновницьку державу, тому говорити про неї не буду. Звичайно, це геть інша війна. Але посттравматичний синдром такий самий. Започатковуючи проект «Меценати для солдата», ми свідомо задіювали до волонтерської роботи той прошарок населення, який не є соціально активним. Щоб усі зрозуміли, що кожен з нас може щось зробити для нашої спільної перемоги. Ти можеш не дати гроші, але можеш надати послугу зі знижкою для бійця, який повернувся з фронту. Це може бути подарунковий сертифікат, знижка, картка постійного клієнта та будь-що інше, аби ця допомога була від щирого серця. Можеш допомогти і своїми знаннями, комунікаціями, здібностями. До прикладу, етноресторан «Панич» надав сертифікати по 300 гривень на дуже пристойну суму. Ті бійці, котрі ними вже скористались, згодом залишають на сторінці нашої спільноти на «Фейсбуці» дуже приємні та щирі відгуки. Боєць запросив дружину на обід у заклад наших партнерів, де ми впевнені, що їх там привітно зустрінуть та смачно нагодують. І таких партнерів-меценатів у нас із кожним тижнем стає все більше. Нещодавно організували свято для двох жінок-військовослужбовців колишньої 51-ї, а нині 14-ї мехбригади з Володимира-Волинського. Ці мужні панянки в погонах пройшли зі своїми бойовими побратимами всі гарячі точки, бачили все жахіття війни. Чи не заслужили вони на те, щоб їм подарувати квіти, відвезти у косметологічний центр, запропонувати гарний обід у ресторані чи зробити презент-подарунок, щоб вони відчули себе знову передусім жінками? Вони цього справді заслужили, і ми щиро тішимось, що нам вдалось подарували їм таку маленьку казку в Луцьку з допомогою наших меценатів, які долучилися до цієї акції. Це найменше, що ми можемо зробити для наших героїв.

— Дехто у волонтерстві бачить і подвійне дно. Мовляв, у такий спосіб суспільство намагається відкупитися, що не воно, а інші проливають кров на війні, поки тут, у тилу, решта гуляє...

— У нас один спільний фронт. Як же тоді волонтери, які самі воювали, або жінки, чиї сини і чоловіки воюють на сході? Їм від чого відкуплятися? Навпаки, то наш внесок у спільну перемогу. Я сам мотивований цим і мотивую так меценатів. Волонтерство — це поклик душі і добровільна справа кожного. Або ти співпереживаєш і підставляєш плече допомоги, або нічого не робиш. Підтримати тих, хто страждав, хто ризикував найдорожчим — своїм життям, а багато хто залишився калікою, — є наш обов’язок. Це обов’язок кожного християнина, хоча б молитвою підтримати, як мінімум, а максимум — щось зробити. Погодьтеся, боєць не піде до власника автосалону або магазину просити для себе знижку. Він може почуватися приниженим. Тому це робимо ми, щоб він, не дай Боже, не відчув себе меншовартісним у мирному соціумі, що віддалений від війни. Тим самим демонструємо, що це не ми йому робимо послугу, а він нам робить послугу тим, що погоджується прийняти нашу допомогу. У такий спосіб ми прагнемо сповістити, що можемо долучитися до нашої спільної боротьби, що можемо підтримати й підставити плече тим, хто був на передовій. Допомога може бути найрізноманітнішою. Завдяки нашим меценатам ми допомагаємо з перекладами на іноземні мови, квитками на концерти, заняттями у фітнесцентрах, надаємо нотаріально-юридичні послуги, ремонтуємо одяг, взуття, надаємо знижки на купівлю техніки, направляємо до стоматологів, медично-діагностичних центрів, перукарень, масажистів та психологів, даруємо сертифікати на піци та сорочки, невдовзі будемо роздавати безкоштовно для бійців хліб та поїздки у межах міста на таксі, закуповуватимемо за гуртовими цінами ліки та паливні картки за суттєво нижчими цінами, аніж на АЗС, і навіть виставляємо вакансії для бійців із працевлаштування! І це лише якась частина переліку послуг та можливостей, що ми змогли добитись для солдатів. Сподіватимемось, що невдовзі меценатів-однодумців стане ще більше!

ДОПОМОГА

— У квітні разом із групою польських побратимів з батальйону «Люблін» та відомою польською журналісткою Б’янкою Залевською ви їздили на передову. Завезли два автомобілі швидкої допомоги, а польські колеги провели ще й навчання з тактичної медицини у чотирьох військових підрозділах. Хто вони, ці польські волонтери?

— Вони знову збираються їхати. Сподіваюсь, що і я зможу знову поїхати з друзями на схід. Із керівником батальйону «Люблін» Дам’яном Дудою знаємося більше десяти років. Він викладач військової академії, професійний військовий рятівник-інструктор, а з недавнього часу очолює батальйон територіальної оборони у Любліні. Ми знайомі по молодіжній групі, що долучається до піших реколекційних паломництв, в основному з Любліна до Ченстохови. Минулого року ми перетнулися під час паломництва знову, коли я розповідав про війну на сході і збирав гроші на кевларові каски для наших бійців, зібрав понад тисячу євро. Він тоді приглядався, допитувався, потім захотів приїхати. Я організував йому поїздку в Маріуполь, до «Азову», а згодом і в батальйон «Кривбас» та ДУК ПС під Пісками. Тоді почали спільно збирати кошти на медикаменти і на дві карети швидкої, які відвезли у Станицю Луганську і Широкине. Саме там доставити каретки нам посприяла інша відома польська волонтерка — Б’янка Залевська, котра розповіла про конкретні потреби бійців, і ми з нею також щиро заприятелювали і розвиваємо співпрацю й надалі. Поляки були щиро вражені, побачивши наші військові аптечки, джгути 30-річної давності. Оце зараз збирають кошти на джгути-турнікети.

  • Загинув за Батьківщину? Доведи

    60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>

  • На чужині — не ті люди...

    Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>

  • «Русскій мір» у нашій церкві служити не буде»

    Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>

  • Батько солдата

    Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>

  • «Нашим хлопцямна війні Бог дає інші очі»

    Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>

  • Зона як заповідник

    Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>