Місія Богдана

Батьки дізналися, що син на фронті, тільки після його поранення

У Богдана Гаркуші нинішнє поранення вже третє з того часу, як він на фронті. Перше дістав улітку торік, наступне — у грудні, а третє зовсім недавно.

Тричі поспіль він був на межі життя і смерті, але після проведеного лікування знову вперто рвався на передову, до своїх побратимів.

«Нині телефоную товаришам майже щодень, тож у курсі всіх справ», — говорить «Україні молодій» 33-річний воїн.

На війну Богдан пішов добровольцем. Каже, має свій бізнес, і в часи Майдану, на якому стояли три його рідні брати — Володимир, Григорій та Валентин — допомагав патріотам як міг. Зізнається, свято вірив, що після повалення режиму Януковича українці почнуть будувати заможну та щасливу державу, а життя кожного помітно змінюватиметься на краще.

Та на сході розпочалася війна. Стояти осторонь і не захищати Вітчизну від агресора — не в його характері. Тож спочатку він їздив в АТО як волонтер, доставляючи українським воякам необхідне спорядження, одяг, продукти та медикаменти.

«Добре запам’ятав випадок, коли привезли хлопцям зручне взуття. І вони з радістю знімали чоботи радянського зразка, від яких ноги були у мозолях», — пригадує недавнє минуле Богдан Гаркуша.

Після кількох таких поїздок на передову, у червні минулого року, він зібрав речі й пішов добровольцем захищати Україну. Тоді й узяв собі позивний «Дарій». Це ім’я, котре означає «дарувати добро, благо та допомогу», давно йому подобається. І якщо в нього буде син, то вже тепер знає, назве його Дарієм.

Про те, що Богдан на фронті, його батьки дізналися тільки тоді, коли той отримав перше поранення.

Свій патріотизм та небайдужість до долі країни він пояснює коренями свого роду, чоловіки якого з діда-прадіда були справжніми козаками. Їхня кров, наголошує Богдан, тече і в його жилах.

«Мій батько Валентин Володимирович родом із Дніпропетровської області. Його родина була працелюбною, мала свої землі, млини та цегельні. За таке «куркульство» прадіда і прабабусю більшовики закатували без суду та слідства, а дід, який мав вищу освіту і був справжнім господарем, відсидів 10 років у таборах», — переповідає історію родини Богдан.

Славною, наголошує він, є його рідня і по лінії мами — Галини Григорівни. Його дідусь — Григорій Шкатюк, познайомився з бабусею Надією на фронтах Другої світової війни.

«Бабуся була з роду Потьомкіних, і в нашій родині за радянських часів це приховували, аби вберегтися від неприємностей», — пояснює Богдан. Каже, дід Григорій був людиною небайдужою та активною, його називали керівником від Бога, свого часу він будував на Черкащині колгоспи та птахофабрики. А в останні роки свого життя очолював ветеранську організацію в Каневі і звів там Будинок ветеранів. У пам’ять про нього вдячні містяни присвоїли Григорію Шкатюку звання почесного громадянина Канева і назвали на його честь вулицю. Своїм дідом Богдан пишається, і йому приємно, коли люди кажуть, що він схожий на нього не лише високим зростом та чорнявим чубом, а й характером.

«У кожної людини свій генетичний код, і коли ти дорослішаєш, то в своєму житті реалізовуєш не лише те, чого тебе навчили в школі чи інституті, а й те, що одержав у спадок від дідів-прадідів», — переконаний Богдан Гаркуша.

«У Путіна язик довгий, бо він багато бреше!»

Коли мова заходить про АТО, Богдан каже, що на війні людину видно, як ніде і ніколи. Лінію оборони країни, наголошує, утримують справжні патріоти, якими Україна має гордитися. Більшість із цих людей були успішними в довоєнному житті, зуміли себе реалізувати, чогось досягти, але коли ворог підійшов до їхнього дому, вони стали на захист свого краю та своєї родини. Кожен із його побратимів, зазначає Богдан, здатний на самопожертву і прагне перемоги.

«Усіх нас удома чекають кохані, дружини, матері та діти, і ми не ховаємось за їхні спідниці і не чекаємо, поки ворог прийде під наші вікна, аби потім тікати десь в інші краї. Ми пішли на передову свідомо і свідомо готові боротися до кінця», — розмірковує Богдан.

Він пригадує свій перший бій і каже, що важливо не панікувати. Це — як екзамен, треба вміти зібратися та навчитися себе контролювати. І тоді розумієш, як потрібно діяти.

Але, зізнається, у першому бою справді було моторошно. Тому, вважає, якщо морально пережити його, у наступних мозок людини звикає до страшної реальності і все розставляє на свої місця.

Сам він до війни не служив у війську, не закінчував військове училище, але багато чого в цьому житті навчився від свого батька — Валентина Володимировича, який є мисливцем.

«Батько брав мене у ліс із п’яти років. І вчив орієнтування на місцевості, розповідав, як треба виживати в екстремальних умовах. Ліс — це як книга, яку треба вміти читати», — пригадує Богдан. Він каже, що засвоєні з дитинства навички, які він опанував під час походів у ліс із черкаськими мисливцями, згодилися йому на буремному сході. Бо захиснику України треба вміти не тільки зброю тримати, а ще й добре орієнтуватися на місцевості, вигідно використовувати рельєф, щоб правильно облаштувати табір, замаскувати спостережний пункт, навіть уміти знайти джерельну воду.

Але на війні, на переконання Богдана Гаркуші, для солдата багато значить ще й елементарне везіння. Бо якщо його немає, то куля дістане і через бронежилет.

І тут, може, у це не всі вірять, каже воїн, але ті малюнки, котрі на передову передають маленькі українці, стають для вояків справжнім оберегом. Богдан переконаний, що вони мають велику енергетичну силу. Бо дитина, коли малює, передає через папір свої мрії та думки, пересилаючи зi створеним сюжетом свою позитивну енергетику.

«На передовій передивляєшся їх, і душа радіє, коли бачиш старанно намальовану тополю, хату, ластівку або українську символіку. Мимоволі посміхнешся, забувши про втому та недосипання», — веде далі Богдан Гаркуша.

Він пригадує, як його товариш із позивним «Кузнєц» дорожив великим дитячим малюнком. Він його акуратно складав у хустину і постійно носив під бронежилетом.

«Там дитина намалювала українського воїна. А поруч — Путіна з довгим язиком, на якому сидять мухи. Ми дивилися на той малюнок та жартували, що язик такий довгий, бо він багато бреше», — сміється Богдан. І додає, що в бій навіть телефон не можна взяти, а малюнок завжди з тобою.

Якось, каже, волонтери привезли їм на блокпост дитячі обереги і вручили йому браслет, виготовлений маленькою дівчинкою. В той день, після їх від’їзду, розпочався масований обстріл позицій, які вони утримували неподалік міста Щастя. Міна пробила бліндаж і потрапила всередину, тоді Богдан дивом залишився живим — його поранило та контузило.

«Не будь байдужим, даруй душевну теплоту та добро іншим людям»

У годину того обстрілу, згадує Богдан Гаркуша, йому поталанило, що стояв під стіною й основна маса осколків пішла вбік, лише дрібненькі частинки запеклися у тканині браслета, який був на його руці.

«Я залишився живим і вважаю, що то був мій оберіг», — переконаний Богдан.

У такі обереги треба вірити, оскільки вони — наче молитва від дітей. Якщо дорослі моляться за бійців, то малеча через свої малюнки передає захисникам свої молитви з вірою у перемогу.

Богдан говорить, що на передовій у багатьох бійців мимоволі відбувається переоцінка цінностей. Саме там усвідомлюєш, чого тобі не вистачало в мирному житті, що не цінував і на які важливі речі не звертав уваги.

«Я — не виняток. Адже до АТО також мав трохи інші пріоритети. На війні вони суттєво змінилися», — зізнається Богдан.

Він каже, коли його з передової перший раз привезли в госпіталь, дізнався про хворих дітей, які лікуються в онкологічному та протитуберкульозному диспансерах. Ці діти, вважає він, так само борються за життя, як вояки за волю та незалежність України.

«Після поранення я зрозумів: якщо Бог урятував мене, зберіг мені життя, то це значить, що для якоїсь вищої мети. І хоча я не можу зцілити цих діток, але можу приділити їм свою увагу та свій час», — ділиться роздумами воїн. Він розповідає, що приходить до малюків з подарунками, а потім намагається допомогти зібрати гроші на їхнє лікування. Богдан не приховує, що в цій благородній справі йому бракує досвіду, але в міру своїх сил прагне допомогти, залучаючи до неї громадськість та журналістів.

«Не будь байдужим, даруй душевну теплоту та добро іншим людям. І воно тобі повернеться», — упевнений Богдан.

На його думку, у будь-якій ситуації ніколи не треба здаватися і відступати. І в ту мить, коли йде боротьба з хворобою, і в ту годину, коли треба відстоювати свою країну.

У важку хвилину, говорить Богдан, українці завжди гуртувалися. Так потрібно робити й тепер. Тільки об’єднавшись, можна змінити ситуацію і в своєму місті, і державі. І свій внесок може зробити кожен. «Не лежи на дивані, а вийди у двір і засади квітами грядку, змайструй лавку, організуй флешмоб і наведи лад на своїй вулиці», — закликає Богдан Гаркуша. Сам він після закінчення війни мріє стати архітектором і разом з іншими розбудовувати рідну країну, яку так любить.

Такі його плани на майбутнє. А поки що, каже він, треба захищати Богом дану нам землю, щоб зберегти її для наших дітей. З цією думкою, зізнається, і на фронт пішов, щоб Україна була єдина та неподільна.