Чи витримає кохання випробування долі? (Фото Валентини ШКОЛЬНОЇ.)
Поклявшись дружині в день весілля бути вірним їй до кінця своїх днів і проживши в щасливому шлюбі 54 роки, Костянтин Мухніков після її смерті створив у власній квартирі на її честь... музей кохання. А на гранітному пам'ятнику, встановленому на могилі Парасковії Семенівни, вдівець попросив вибити і свої ім'я та дату народження
Коли Парасковія Семенівна була вже зовсім нездорова й почала дарувати виплетені гачком мереживні серветки, вишиті гладдю й хрестиком рушники і картини, Костянтин Миколайович просив її: «Панюшо, не віддавай всього. Якщо з тобою щось трапиться, я розкладу ці речі в квартирі, буду дивитися на них — і мені буде легше».
Зараз його невелика однокімнатна квартира на вулиці Красіна в Кременчуці Полтавської області — справжній музей кохання, створений на честь світлої пам'яті жінки, котру він досі обожнює. Сімейні портрети в рамках на стіні; фотографії під склом, розкладені на письмовому столі; грамоти і нагороди покійної; їхні найперші листи, написані одне одному ще в 1946 році; розшиті її руками штори на вікні й наволочки на подушках, мереживні роботи; спиці, якими вона в'язала; її чашка... Для 85-річного чоловіка досі все це безкінечно дороге.
У такого чоловіка, як Костянтин Миколайович, закохуються з першого погляду. Високий, стрункий, підтягнутий, акуратний, галантний. Незважаючи на солідний вік, цікавий. І чимало бабусь понині виявляють до нього прихильність, добиваючись взаємності. Та все дарма. Його серце повністю належить одній. У вірності покійній дружині він поклявся ще в день весілля і береже її по цей день, хоча Парасковії Семенівни п'ятий рік уже нема.
— Наше кохання народилося, ніби як жарт, — світліють голубі очі мого співрозмовника. — В 1939 році я як пішов із дому на службу в армію, і лише через півроку після Перемоги довелося побувати вдома у відпустці. Був чотири рази поранений у боях, у тому числі й у голову, але, на щастя, вижив й інвалідом не став. Під час війни було не до пошуків нареченої, а коли вона скінчилася, мені було вже майже 26, і відчував себе я старим. І ось, під час відпустки поїхав відвідати свого дядька в Іванове (сам я родом з тих місць). Якось розговорилися з тіткою, і я, ніби напівжартома, попросив її підшукати мені наречену. «Є у мене одна дівчина на прикметі», — відповіла тітка. А через пару днів повела мене до своєї швачки і поділилася з нею «стратегічним» планом. Згідно з ним, та повинна була запросити до себе на примірювання одну з молодих сусідок. Так уперше я познайомився зі своєю майбутньою дружиною.
Звісно, примірювання сарафана не відбулося. Паша, симпатична невисока брюнетка, побачивши красивого молодого офіцера в квартирі швачки, засоромилася й втекла до себе додому. Костя, щоправда, встиг одержати згоду зайти до неї на чашечку чаю. А наступного вечора запросив її в кіно. Власне, ці два короткі побачення й вирішили їхню подальшу долю. На третій день знайомства Костя змушений був їхати на службу — його відпустка закінчилася. Прощаючись на вокзалі, дівчина сказала, що дуже чекатиме його листів. Костянтин Миколайович і зараз пам'ятає зміст свого найпершого листа до Парасковії. Тоді модно було освідчуватися в коханні віршами, і він відправив до Іванового такі нехитрі рядки невідомого автора:
Добрый день, как пишется повсюду,
Пишет вам, как близкий сердцу друг,
Хочу вам сообщить душой открытой,
А может быть, встревожить вашу грудь:
Друзей имею я немало,
Но близких нет таких, как вы,
И вспомнил я, как мы недавно
Делили общие мечты.
На кінець третього місяця активного листування хлопець і дівчина зрозуміли, що не можуть жити одне без одного. Відпросившись у командування на кілька днів, Костянтин приїхав до Іванового, щоб справити з Пашею весілля.
Він потім часто запитував її: «Панюшо, чи не шкодуєш ти, що вийшла за мене заміж?». Костянтину не давало спокою те, що він відбив дівчину в полковника, котрий їздив до неї на побачення машиною — небачена у ті часи розкіш. А у нього в самого не було, як кажуть, ні кола ні двора. Він навіть одружувався у простреленій гімнастерці.
— «Ну що ти, милий, — відповідала мені дружина. — Навіть якщо ти будеш жебраком, я піду за тобою й на край світу. Я за тобою — у вогонь й у воду», — на очі Костянтина Миколайовича навертаються сльози. — Ми багато з нею поїздили по світу. Жили і в напівпідвалах, і в телячих вагонах, і в збірних будиночках без даху, і в кімнатах на горищах, і в комуналках, але завжди були щасливі, тому що кохали. П'ятдесят чотири роки пролетіли, як один день.
Вони кохали і завжди жаліли одне одного. Через цю жалість старшого лейтенанта Мухнікова ледве не виключили з партії.
— Під час війни у Панюші було дуже важке життя, — продовжує Костянтин Миколайович. — Вона працювала на заводі з виготовлення парашутів. І як активній комсомолці, а потім комуністці, їй доручали найвідповідальніші ділянки роботи. Її відправляли то в колгоспи організовувати посівну і збирання врожаю, то на лісо- і торфозаготівлі. Бригаду з добування торфу для електростанцій Паша очолювала кілька років поспіль. Ось її фотографія того часу. Наче вона через концтабір пройшла. Адже їй цілими днями напівголодній доводилося по коліно стояти в холодній воді. Тоді й гастрит заробила. Одного разу так, було, знесиліла, що на ношах з болота виносили. Вона одна на свою маленьку зарплату годувала і раненого брата, який повернувся з фронту, і дружину другого брата, котрих прихистила у своїй крихітній напівпідвальній квартирці. Я також мало чим міг допомогти їй — у мене в селі залишалися мама і четверо молодших братів і сестер, яким я постійно відправляв більшу частину своєї зарплати. І так мені було шкода свою Панюшу, що я через півроку після весілля написав рапорт на звільнення — не хотів, щоб вона ще й кочувала за мною без житла.
Замполіта роти піхотинців, старшого лейтенанта Костянтина Мухнікова викликали для бесіди в головне політичне управління округу в Москву. «Як офіцер я підкорююсь наказу і поїду хоч у найвіддаленішу точку Радянського Союзу, але й звідти буду присилати вам рапорти про звільнення», — заявив він. «Тоді покладіть партійний квиток» — пригрозили йому. «Але служити я не буду!» — була твердою відповідь офіцера.
І все ж в армію Костянтину Миколайовичу довелося повернутися. Керівництво секретного об'єкта, куди він влаштувався працювати в охорону після приїзду з Москви, дуже не хотіло відпускати його, керівника художньої самодіяльності, хорошого баяніста й толкового політінформатора, на військову службу, навіть клопотання відправило в Генштаб. Але там на це не звернули уваги. «Американці шантажують Радянський Союз атомною бомбою, і нам треба зміцнювати армію кадровими офіцерами», — пояснили в Генштабі.
Після курсів перепідготовки в 1951 році Костянтин Мухніков потрапив на службу в батальйон залізничних військ. І вісімнадцять років, аж до відставки за вислугою років, їздив по округах, де тільки військові прокладали колії. Він забезпечував їх обмундируванням і харчуванням. Відрядження тривали по місяцю, часто доводилось працювати у дві зміни, до дружини повертався всього на кілька днів — стомлений, брудний — і знову збирався на службу.
— Жінка відмивала мене, обпирала, і ми раділи кожній хвилині, проведеній разом, — пригадує Костянтин Миколайович. — Вона не приховувала, що під час моєї відсутності до неї підбивають клинці інші офіцери. Від одного віником відбивалась, на другого вилила помийне відро... Але я був упевнений у своїй дружині, як у самому собі. Ніхто з нас за довге подружнє життя не порушив клятви, даної в день весілля.
— Що, не лаялись?
— По серйозному — ні. Коли служив і бачились рідко, було не до того. А коли вже переїхали після демобілізації в Кременчук (медики рекомендували мені у зв'язку iз загостренням радикуліту сухий теплий клімат), то іноді траплялося. Але ми з Панюшею завжди пам'ятали про іншу клятву, дану в день весілля — ніколи не доводити суперечки до серйозних конфліктів, і намагалися поступатися одне одному. Іноді, правда, дружина упиралася, і коли я відчував, що вона не права, то знаходив причину відлучитися на кілька хвилин — то погріб зачинити, то хліба купити. А повертався — пристрасті вже влягались.
Єдиним смутком Парасковії і Костянтина було те, що їхній дім не сповнювався дитячим сміхом. Мабуть, це тому, що Паша незабаром після весілля, не порадившись із чоловіком, перервала першу вагітність — боялася, що не зможуть у такий тяжкий час підняти дитину. Пізніше всі вагітності закінчувалися викиднями. Двічі жінка народжувала семимісячних дівчаток. На, жаль, у ті часи медики не змогли зберегти їм життя. Та ніколи дружина не чула докорів на свою адресу з боку чоловіка, а тільки слова підтримки. І коли стало зрозуміло, що дітей у них уже не буде, Костянтин сказав Паші: «Нам є для кого жити. Ти — для мене, а я — для тебе».
В останні двадцять років Парасковія Семенівна тяжко хворіла. На тлі цукрового діабету в неї сталося два інсульти. З першого вона вийшла добре, а ось після другого паралізувало руку і ногу. Костянтин Миколайович з усіх сил боровся за кохану: робив їй спеціальну гімнастику, піднімав з ліжка і, утримуючи під пахви, водив по квартирі. Через деякий час рука запрацювала, а потім почала діяти й нога. Жінка шкутильгала, але пересувалася самостійно! Це був їхній спільний успіх, вони раділи йому, як діти. Та тільки біда знову постукала в їхні двері — на здоровій нозі почалася гангрена і кінцівку довелося ампутувати. Більше Парасковія Семенівна не змогла піднятися — друга нога атрофувалася, і вона чотири роки була прикута до ліжка.
— Бувало, підніму Пашу, поношу на руках — їй легше стає, — знову плаче овдовілий мужчина. — Мені важко було дивитися на її муки, але падати духом я собі не дозволяв. Прав і виварював білизну, підтримував у квартирі чистоту, готував сам. Найскладніше було навчитися готувати. Панюша була дуже гарною господинею і до плити мене ніколи не підпускала. Тому довелося освоювати кулінарію за її підказками. Спершу варив що-небудь, і без кінця бігав до її ліжка з ложечкою: покуштуй, чого не вистачає, що треба додати... Навіть бригада медиків зі «швидкої», котра часто до нас приїжджала, захоплювалась: «Не всі дочки так доглядають за своїми матерями, як ви за дружиною». Їхній письмовий відгук я також зберігаю в своїх архівах.
Відчуваючи наближення смерті, Парасковія Семенівна попросила чоловіка обміняти двокімнатну квартиру на будь-яке житло в Івановому. Він цілий рік щодня ходив до міської дошки оголошень про обмін житла, але за той час не з'явилося жодної пропозиції. А потім лікарі заборонили турбувати хвору. Єдине, що зміг зробити люблячий чоловік для своєї дружини, — поховати її прах у рідному місті і встановити на могилі красивий гранітний пам'ятник. На ньому вже вибито і його ім'я з датою народження...
— Перед смертю Панєчка взяла з мене слово, що я віддам нашу двокімнатну квартиру сину її подруги, котра допомагала доглядати мені за нею, — говорить Костянтин Миколайович, — і перейду в його однокімнатну. Я так і зробив. Там, щоправда, під музей була відведена спальня, а тепер — тільки куточок. Багато експонатів забрали в місцевий краєзнавчий музей, багато чого при переїзді я роздав родичам. Та кохання, яке зберігається в серці, завжди зі мною...
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
