Батюшки і прапор

09.07.2015
Батюшки і прапор

Прапор для бійця — не лише символ держави, а й своєрідний оберіг. Тому капелани завжди беруть із собою на передову їх декілька.

Війна, що триває на сході, змушує бійців шукати захисту не лише для тіла, а й для душі. Бо важко знайти відповіді на питання про сенс буття і всесвітню справедливість, коли на твоїх очах гинуть побратими. Таку нелегку місію беруть на себе капелани.
Саме війна змусила двох священиків УПЦ КП о. Олександра та Юрія, разом з їхнім другом — волонтером Андрієм Мезаном, створити капелансько-волонтерську групу «Батюшки і прапор», яка з літа минулого року стала добре відомою на передовій. Про нелегку місію капеланів, про що найбільше запитують солдати, про добро і зло, людську гідність і ницість, про воїнів світла та зла, про людську байдужість і самопожертву ми і розговорилися з настоятелем храму Святих мучениць Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії у Кривому Розі, протоієреєм Олександром Агарковим.

«Війна, окрім страху і сліз, людям нічого не додає»

— Отче Олександре, як виникла ваша група?

— Кожен iз нас виконував свою роботу. Отець Юрій Ільків ще з березня минулого року допомагав, чим міг, 17-й танковій бригаді. Я йому допомагав ще з Майдану. Потім я вперше поїхав сам у зону АТО. Наш побратим, Андрій Мезан, iз травня 2014 року займався волонтерством. Якось я вийшов на Андрія, щоб закупити речі за волонтерськими цінами для нашої 17-ї бригади. Тоді ж вирішив iз ним поїхати разом до хлопців на передову, запросили о. Юрія. Ось так iз кінця серпня 2014 року і понині ми разом і їздимо.

— А звідки така незвична назва?

— У Андрія в поїздках завжди iз собою в сумці три-чотири прапори. Бувало, приїжджаємо на базу. Запитують: «Хто такі?» — Відповідаємо: «Батюшки». А Андрій ще додає: «І прапор». Ось так і склалося! Тепер, куди не приїжджаємо, всі вже знають: приїхали «Батюшки і прапор».

— Які ваші функції на передовій?

— Різні. Часто доводиться вирішувати конфліктні ситуації. Іноді виступаємо посередниками між командуванням і бійцями, якщо у них виникає якесь непорозуміння. Наприклад, з тією ж формою: солдати не можуть отримати повної інформації або не хочуть питати, або запитують, а хтось не хоче відповідати. Тоді сідаємо ми, ведемо перемовини, доходимо істини. Допомагаємо навіть таким великим вiйськовим підрозділам, як наша 17-та танкова бригада. Намагаємося вирішувати питання навіть на рівні Генштабу.

— Що зараз найнеобхідніше бійцям?

— Треба зрозуміти, що 24 роки армію розвалювали, нищили. Чимало ще залишилося на керівних посадах тих, які шукають, де поживитися, набити собі кишеню. Але є й патріоти, які чітко працюють над створенням нової армії.

Потреби є різні. Ось зараз мінометникам треба машини. Машини є. Їх треба відремонтувати. Якщо в наших силах, ми ремонтуємо. А ні — кидаємо клич і люди допомагають.

Однак найперша потреба — в людській любові і людському розумінні. Ми повинні чітко усвідомлювати, що наше тихе життя тут — це результат діяльності наших воїнів і загибелі їх там, на передовій. І якщо вони перестануть за нас боротися, наше тихе життя закінчиться.

— Там справді так страшно? Чи можна до цього звикнути?

— Так, там справді страшно. Там iде війна. Страшно дивитися на покалічені долі та покинутих людей. Війна, окрім страху і сліз, людям нічого не додає. Радощів там дуже мало.

«Дехто й досі намагається використовувати політичні амбіції
та волонтерство для реклами»

— Чому все це сталося? Там же жили такі ж люди. Не дурніші від нас?

— Питання у їхньому внутрішньому світі. У таких містах, як Стаханов, Первомайськ, Горлівка, де добувається вугілля, іншої роботи немає. Це фактично штучно створені міста. Населення туди звозилося штучно. Там iще чимало живе дітей тих переселенців, заражених комунізмом. Це не їхнє бажання — це бажання системи. І рано чи пізно це мало статися. На жаль! Але не весь Донбас проти України.

— І цей нарив прорвало?

— Я думаю, що нарив iще не прорвало. Він iще навіть не визрів. Навіть якщо війна явна і завершиться, то буде продовжуватися невидима війна, яка забере ще не одне життя і зламає не одну долю. На жаль! Але нам треба просто вистояти! Видужати, перетерпіти. Лікувати цей нарив усілякими засобами. Але в жодному разі не байдужістю.

— Ми можемо стати надією для інших?

— Так, надією для тих людей, які хочуть нас почути, але не тих, хто нам нав’язує свою думку. Щоб ми випромінювали, попри всі негаразди, любов і вселяли в людських серцях надію. Не агресію! Агресії на війні й так вистачає.

— У стосунках iз тими ж переселенцями?

— Так, iз тими ж переселенцями, які не сприймають нашої сьогоднішньої влади, але які сприймають нашу Україну. Є й такі. Бо наша влада зараз не є еталоном велелюбності і вболівання за народ. Часом слабка, нерішуча, байдужа до людей. Складається таке враження, що наші можновладцi піклуються про свій капітал, а не про людей.

— Хто вам допомагає?

— Різні люди. Чим більше людина пережила прикрощів та образ людських, тим вона більш милосердна, щедра. А дехто й досі намагається використовували політичні амбіції та волонтерство для реклами. Приходять, жертвують, але ставлять умови, щоб ми їх похвалили чи ставали на їхній бік. Так що ми ще й не від усіх допомогу беремо.

Зрозуміло, що прості люди можуть надати небагато матеріальної допомоги, але Господь і нам, і їм надає можливості здобути те, що нам необхідно. Не більше і не менше. З такими людьми завжди співпрацюємо. А інші пропозиції: відмовитися від назви нашої групи, виступати від імені якогось «совєта», або від імені одного з найбагатших людей України, і буде в нас стільки грошей, стільки треба, все це від лукавого, то спокуса. Людина добро повинна робити заради добра, заради Божого імені і Божої любові до людей.

«Сам наш приїзд уже понижує стрес, понижує градус страждання».

— Як складається ваше сьогодення?

— Працюємо, наскільки Бог дає сили. Всіляко буває. Були вже під обстрілами, траплялося, що скасовували поїздки. А потім усе-таки їдемо. Так треба.

— У чому вбачаєте свою місію?

— Місія священика бути з народом, там, де найгарячіше. По-перше, люди там себе відчувають ізольованими від громадянського суспільства, вони перебувають постійно в зоні конфлікту, в зоні суперечок, в атмосфері жорстокості... Одне з найпоширеніших прохань бійців — про молитву: за родину, за них самих.

Нас зустрічають не за гроші, не за ту поміч, яку ми веземо. А за те, що ми поруч iз ними. Бо їм потрібен друг, наставник, просто людина, яка б їх почула і вислухала. Сам наш приїзд уже понижує стрес, понижує градус страждання.

— Про що найчастіше запитують?

— Найчастіше запитують: чому так сталося? Чому Господь допустив, що ми опинилися в таких нелюдських умовах? Невже ті, хто нам заподіяв зло, не розуміють, що зло повертається?

— Що відповідаєте?

— Кожен грішник знає міру своєї відповідальності. Але кожен смертний думає: я сьогодні ще проживу, насолоджуючись. Це як потопельник, який не кликатиме на допомогу, не шукатиме спасіння, а думатиме: «Я ще раз випірну, ковтну повітря, насолоджуся, а далі, що буде, те буде...». І вони не розуміють, що роблять зло не тільки собі, а й своїм близьким, на багато поколінь перекреслюють життя своїм дітям, правнукам. Це результат служіння Мамоні. На жаль, це «ізбиток проізводства» багатих людей: служити не собі, не народу, не Богу, не любові. Служити грошам та владі. Вони все це чудово розуміють!

— Виходить, це постійний процес боротьби добра зі злом?

— Так, з того часу, коли впали в гріх Адам і Єва, зло намагається нас побороти. А людина намагається відмежуватися, захиститися від зла. Побороти зло — це, мабуть, не людська проблема, не людська робота, а вже встояти — це людська сила.

— Чим же воно має закінчитися?

— Наші думки нічого не варті. Все в руках Божих. Не в думках наших, а в наших діях. Головне — не бути байдужим. Байдужість убиває...

  • Загинув за Батьківщину? Доведи

    60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>

  • На чужині — не ті люди...

    Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>

  • «Русскій мір» у нашій церкві служити не буде»

    Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>

  • Батько солдата

    Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>

  • «Нашим хлопцямна війні Бог дає інші очі»

    Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>

  • Зона як заповідник

    Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>