«Мудрий блазень» із хитрими «чортиками» в очах

«У мене є мiй дiм — Театр на Лiвому березi Днiпра»

— Віталію, це було твоє рішення переїхати до дружини?

— Анна хотіла переїхати до Києва, але це було моїм рішенням: одна справа чоловікові-актору починати життя і творчість в якомусь іншому місті, інша — жінці-актрисі. Тим більше дружина в мене з відомої акторської сім’ї Ареф’євих, у себе в місті вона дуже знана актриса, зайнята у репертуарі багатьох театрів, на неї велика затребуваність у кіно. А ще, за сімейними обставинами, мені потрібні були гроші, а так як основний мій заробіток — це зйомки, то пропозиція з Росії поставила останню крапку в моєму виборі. Зараз я живу на два міста, і якщо все буде гаразд і керівництво мого театру буде й надалі йти мені назустріч, щоб я грав поки тільки вистави, не беручи участі в репетиціях нових постановок, то буду й надалі продовжувати так жити.

— А якщо запросять в якийсь інший театр або ж на зйомки хорошого фільму?

— Що стосується театру, то поки мене жоден театр як такий не цікавить. У мене є мій дім — Театр на Лівому березі Дніпра, і я отримую від нього все, чого бажаю як актор. Інша рiч — певні разові роботи, які не залежать від країни, що запрошує, це все можна поєднати з роботою у Києві. Те ж саме стосується й кіно. Вважаю, що у будь-якій ситуації можна знайти компроміс. І навіть якщо це будуть зйомки повноцінного повнометражного фільму, завжди можна виділити 4-5 днів на місяць, щоб я відіграв вистави у театрі. З іншого боку, я ж не можу взяти і одного дня покинути театр. Я зайнятий у багатьох виставах і не можу підвести колектив — я людина відповідальна у цьому відношенні.

«Свiт, у якому я живу, просто став ширшим»

— Чи змінилося ставлення колег до тебе у театрі і як до тебе ставляться за кордоном?

— Ситуація в нашій державі зараз дуже напружена, тому, звичайно, були й ті, що з осудом до мене поставилися. Була навіть така неприємна ситуація, коли непорядні люди запустили в інтернет інформацію, що я начебто стріляв із російським актором Пореченковим у донецькому аеропорту по українських вiйськових, хоча я з Михайлом навіть особисто не знайомий. Після цього невідомі хлопці неодноразово телефонували і погрожували чекати на мене біля дому. Дякую Богу, що в мене є знайомі у «Правому секторі», котрі змогли вирішити цю ситуацію у бік правди. Суспільство по-різному сприймає таку інформацію. Я вдячний керівництву театру, яке пішло мені назустріч і всі вистави, в яких я задіяний, ставить поруч. Тож я відіграю підряд 4-5 вистав, а потім назад лечу до Санкт-Петербурга. Розумію, що колективу досить складно підлаштовуватися під мене одного, але поки мене терплять. Не хочеться, щоб через мене з репертуару зникли хороші вистави.

У Санкт-Петербурзі серед акторів і режисерів є чимало адекватних і розумних людей, котрі підтримують Україну. Хоча є й такі, що мають відверто антиукраїнську позицію. Аби розiбратися у нинішніх подіях, росіянам потрібно перевіряти отриману інформацію, особливо ту, яку їм показують з екранів російського ТБ. Поки зі мною не виникало конфліктів через політичну ситуацію між нашими двома країнами, хоча у Санкт-Петербурзі я свою позицію щодо анексії Криму Росією і війну на Сході, що спровокована і підтримується Кремлем, не приховую. Через інформаційну війну і дезінформування, що ведеться через телебачення та ЗМІ, більшість росіян не можуть адекватно оцінювати ситуацію в Україні і, на превеликий жаль, нечасто намагаються в ній розібратися, замінюючи власну думку на «зручну», щось на кшталт «всі навколо фашисти і варвари», «українці зазомбовані, продалися Америці і ненавидять росіян».

— І як воно — життя на дві країни?

— Нелегко, звичайно. Постійні перельоти втомлюють. Деколи бувають складнощі при перетині кордону, але вже рідше. У Санкт-Петербурзі моя сім’я — кохана дружина, а Україна — Батьківщина і улюблений театр. Проте я не розділяю своє життя навпіл, вважаю, що світ, у якому я живу, просто став ширшим. Зараз я опинився у зовсім іншому середовищі, по-іншому можу подивитися на професію, на театральне життя. Секрет успіху росіян у тому, що там постійно відбувається рух — розвиток мистецтва, йде невпинний процес творчості. Слід зауважити, що в цій сфері працює дуже багато молоді, котру театри і держава всіляко підтримують: надають майданчики для постановки, багато спеціальних інститутів, заохочень, премій, грантів. Там любов до мистецтва прищеплена з дитинства, тому зали повні молоді. Вважаю, що дуже корисно періодично вириватися з нашого насидженого театрального «болітця» і вирушати кудись за кордон, щоб бачити, як живе і яких нових форм набуває світ.

— Ти вже більше 10 років працюєш у театрі. Якого героя вважаєш за цей час знаковим у своїй кар’єрі?

— Щодо важкої ролі, то це, напевно, все-таки Ліола: досить велике фізичне навантаження, і режисер Олексій Лісовець дуже вимогливо ставився до кожної мізансцени. Цей герой, мабуть, і є знаковим у моїй творчості. Чонкін теж нелегко давався, бо мене терміново вводили на цю роль за три тижні до прем’єри. Вважаю, що перші вистави були не досить вдалими і, напевно, десь тільки через рік мені нарешті почав вдаватися цей персонаж. Загалом, на певному етапі кожна роль по-своєму важко дається. Щоб так зовсім легко і невимушено створювався герой, то це хіба що у виставі «Карнавал плоті» та «Останній герой».

Ось, наприклад, останню прем’єру «Весілля Фігаро» у санкт-петербурзькому театрі «Пріют комедіанта» теж вважаю складною і знаковою у своїй творчості, адже Фігаро — найбільша за обсягом роль, яку я грав до того. Хороша творча команда, захопливий процес. Трохи спочатку було моторошно, але водночас дуже цікаво опинитися на чужій території, де тебе ніхто не знає.

Що стосується вистави «Веселье сердечное...», то на роль Автора спочатку я був виписаний в одному складі. Проте через сімейні обставини не зміг продовжувати репетиції, і на цю роль був призначений мій колега, вже покійний Віталій Лінецький, який і зіграв прем’єру. Згодом мене ввели у виставу і тепер я виконую роль Автора «за малюнком», який створив Віталій: намагаюся тримати створену ним «поетичну» тему і тон ностальгії. Для мене ця роль по-особливому є дорогою, через неї зі сцени я намагаюся наче «розмовляти» з Лінецьким. Віталій для мне був не тільки колегою, а й другом, учителем, прикладом у житті і на сцені, загалом — великою людиною і талантом. Із ним повсякчас було надзвичайно цікаво й захоплююче проводити час. Після того як він покинув нас, у моїй душі виникла непоправна порожнеча.

— У тебе цього року ювілей — 30 років. Які ти можеш підбити підсумки за цей проміжок часу?

— У більшій мірі я задоволений своїм життям, проте думаю, що можна було б набагато більше зробити.

— Чи маєш певне життєве кредо і що ти хотів би побажати своїм шанувальникам?

— Моє кредо — добре жити і не заважати іншим. А шанувальникам і всім людям бажаю бути здоровими і мирного неба над головою.