Європа «буде чекати»

      Наша журналістська група вирушала у Криницю Гурську на XIV Економічний форум у польському вагоні. Вагон міжнародного зразка і в ньому українська провідниця — ці «він» і «вона» виявилися дуже невдалою парою. Бо, з одного боку, дивували притаманнi лише нашим вагонам СВ-класу раковини з водою прямо в купе, плюшеві диванні подушки, шафи з дзеркалами, мінеральна вода у спеціальному відсіку і тому подібні «прибамбаси», а з другого — ходила серед усього того багатства якась розгнуздано-хамовита особа, тішилася своєю дрібною владою над спраглими душами і з причин цілковито незрозумілих відмовлялась принести чай (явище, з яким особисто я у потягах стикаюся вперше). Я подумала тоді: чи не виглядатиме саме так Україна у лоні Євросоюзу? Як ця лінькувата і малоприємна пані на тлі європейського вагону? Принаймні переформулюю питання, чи не бачать європейці нас саме такими, говорячи мовою гендерних студій, — «недоістотами», здатними лише на руйнацію позитивних напрацювань? Адже перший висновок, який я зробила, послухавши «чужоземних» промовців на семінарах у Криниці, був такий: Європа не в захваті від України, вона не надто нам довіряє, вона ще вичікує... І говорить Україні, як бюрократи радянських часів: «Зайдіть наступного місяця, числа так після 31-го, от тоді й побачимо, що ми можемо для вас зробити...».

Криза очікування

      Але якщо облишити метафори і перейти ближче до справи, то слід зазначити, що Економічний форум проходив у форматі численних студій, які концентрувалися в центрі Криниці. Певна частина їх тематично присвячувалась Україні. З почутого там хотілось би передусім виокремити слова німецького науковця Кая-Олафа Ланга, представника Берлінського фонду науки і політики, винесені у підзаголовок. А сказав пан Ланг наступне: «Нині стосунки між Україною та Європою можна визначити як кризу очікування. Адже в Україні росте розчарування через довгостроковість перспективи вступу до ЄС. Тут мав би бути діалог між цією структурою та Україною, а вийшла якась виснажлива боротьба. Але й у Європейському союзі розчарування так само має місце, і це пов'язано з теперішньою ситуацією в Україні. Пересічні українці потребують додаткових мотивувань для вступу в ЄС, а європейці — додаткових відповідей на питання, чи йде Україна у правильному напрямку, чи все ж таки ця країна стикається з надто великою кількістю проблем, що є неприйнятним. Амбіції як України, так і ЄС на даному етапі не визначені. Ми повинні чітко побачити мету, щоб успішно взаємодіяти».

      Здавалось би, мета вже сформульована. І мета ця — рух України до Європи. Рух, задекларований самою Україною і підтриманий, зокрема Польщею. Напівжартома вибачаючись за свою «заангажованість Україною», президент Польщi  Александр Кваснєвський говорив на Форумі про «політику відкритих дверей» і про те, що «присутність України в єдиній Європі є бажаною» (ця фраза супроводжувалась, як писали колись про з'їзди КПРС, «бурхливими оплесками», що навело на думку про підтримку даної тези не лише самими українцями, а й іншими делегатами. «Ми є експертами у стосунках з країнами східної Європи і з Україною зокрема. Це той козир, який ми маємо використати», — сказав екс-прем'єр Польщі Єжи Бузек. За сказаним прочитувалось: ми, мовляв, краще за інших усвідомлюємо, чиї інтереси ми лобіюємо і для кого обстоюємо «квиток до Варшави, Берліна, Брюсселя» (за словами Александра Кваснєвського). Отже, Польща, яка сама лише у травні увійшла до Унії, хотіла б бачити Україну в одній із собою команді.

      Інше питання — яку Україну?

      По-перше, здатну, врештi-решт, визначитися зі своїми пріоритетами. Тобто таку, що не тримає у кишені дулю, потайки призначену для партнера (цей образ комбінації з трьох пальців, власне, не є моїм, він — усього лише переклад назви газетної статті: Kuczma pokazal Unii fige, або «Кучма показав (Євро)Союзу дулю». Лишається додати тільки, що заголовок цей розміщувався на тлі фотографії, де Кучма тримає в обіймах Путіна).

      По-друге, надійну. «Нам (країнам східної Європи. — Авт.) потрібно завоювати більше довіри», — говорив Михал Вашечка, програмний директор Словацького iнституту публічних проблем. «Повна інтеграція в Європу закінчиться тоді, коли нас перестануть вважати нецивілізованими державами», — додав він. Нецивілізованими, тобто такими, що не мають жодного уявлення про прийнятні людські стосунки. (Цікаво, що усією логікою побудови однієї iз секцій Форуму Україна була зарахована до «країн північно-західної Азії». «Онде, люди, наша слава, слава України...». В Азії вона, в Азії! Якщо тільки підходити до поняття Азії в плані стереотипного мислення).

      По-третє, зрозумілу і прозору. Зараз Україна для Європи — terra incognita. До того ж, «terra» — малоприваблива і малоцікава. Нею можна скористатися як буфером, але з нею складно мати спільний бізнес, а цінувати її як рівноправного партнера — складно і поготів. Принаймні так вважає Ларс Хандрих, німецький економіст: «Не знаю, як тут, у Варшаві, а от у Берлiні Україну бачать буферною зоною, — сказав він. — І все тому, що в Україні немає єдиної стратегії щодо ЄС. Проте Україна не повинна аж надто багато сподівань покладати на Євросоюз, оскільки він, у першу чергу, буде опікуватися самим собою. Може статися, що після виборів ситуація в Україні й покращиться, але зараз Україна для інвесторів — то невідома земля. Так, ми могли б, приміром, купувати в Україні горілку чи пиво — вони в неї чудові, але перед цим Україна сама повинна організувати свої мережеві контакти, претендуючи на входження до різних економічних об'єднань». У підсумку в Ларса Хандриха прозвучала відверта, але не надто обнадійлива (точніше, зовсім не обнадійлива) фраза: «Ніхто наразі не думає про Україну як про повноправного члена ЄС».

Дещо iз самоідентифікацій: Україна як tabula rossa

      Відносно того, що про Україну ніхто не думає як про повноправного члена ЄС, можна й посперечатися (якщо вважати ключовим у цій фразі слово «ніхто»). Думати-то люди думають. Але чим більше думають, тим більше ставлять питань. Адже, як було сказано кимось із філософів, «знання примножує страждання». Україну складно зрозуміти — то вона прагне бути в євроспільноті, то кричить вустами декотрих своїх діячів, ЗМІ, що Ющенко — поганий, бо Ющенко — «прозахідний», і дружина в нього американка... Отже, Захід для України — це зло чи благо? Так питали у Криниці Гурській, зокрема, на блискучому семінарі, присвяченому народам і стереотипам.

      Напевне, ключ до усвідомлення України в тому, що, як сказав Микола Рябчук, член Наукової ради Европейського центру гуманітарних досліджень: «Україна — це типова пострадянська держава». Від цього і слід танцювати. «Вже вісім років Україна офіційно інтегрується в Євросоюз, два роки говорить про вступ до НАТО. Кожного дня ми інтегруємось у щось нове, кожного дня виникають нові пріоритети, так і відбувається інтеграція по-українськи. Партнерів можна зрозуміти: вони нам просто не довіряють. Бо, як і завжди, говориться одне, думається інше, а робиться третє. Політикам інших держав складно усвідомити, що в тоталітарних державах державна політика жодним чином не дотична до інтересів суспільства. Ця політика відображає інтереси певних кіл, і не більше того. Тож, по-моєму, офіційна Україна не хоче інтегруватися нікуди. Люди при владі просто хочуть вести свою гру. І грати не за правилами, а грати у правила. У власні правила. Тому Україна боїться Європи, бо там вона з такими підходами є неприйнятною державою. Водночас Україна боїться і Росії, тому що там є свої гравці...», — додав Рябчук.

      Можливо, Європа, у свою чергу, теж побоюється України? Як побоюються люди не витлумачених до кінця і загадкових, як чорні діри космосу, явищ. Як не прикро, але виступи української делегації, синтезовані в єдине ціле, жодним чином не сприяли тому, аби у делегатів Форуму склалося цілісне враження про теперішню ситуацію в Україні. Приміром, для колишнього нашого глави уряду Анатолія Кінаха з вибором України все зрозуміло: «Україна останнім часом досягла значних успіхів — і в царині розвитку ринкової економіки, і щодо прав людини... (Тут слід було б зробити позначку «nota bene» і принагідно попросити пана екс-Прем'єра проілюструвати хоча б парою прикладів останню фразу, бо незрозуміло, де в нас особливо завзято захищають права людини, може, у Мукачеві, а може, у Прилуках? — Авт.) І зміни ці набули незворотного характеру. Так само, як і рух України до євроінтеграції. Кордони Європи стали нашими кордонами. Дуже важливо, щоб вони не перетворилися на нову залізну завісу. Але ми йдемо у правильному напрямку», — сказав Кінах.

      Дещо інакше побачив «значні успіхи» України, відзначені Кінахом, народний депутат України від Блоку Юлії Тимошенко Анатолій Матвієнко. Він розгорнув перед слухачами вельми непривабливу картину того, що ми насправді сьогодні маємо в України. Перерахував сценарії, використовуючи які, влада може обернути результати майбутніх президентських виборів на свою користь. Класифікував усі кримінальні клани України, підперті найвищими щаблями влади. Дав, зрештою, оцінку нашому суспільству — воно, за словами Матвієнка, «хоч і прагне змін, але надто хворе і слабке, щоб чинити опір». Насамкінець торкнувся одвічного «камо грядеші» України: «В очах Європи Україна — чи то tabula rasa, чи то tabula rossa — тобто дошка, на якій пишуть росіяни...»

      (А tabula rossa зреагувала на спіч Матвієнка, зокрема, на його слова про ідіотизм ситуації, коли президент Росії вважає за можливе публічно висловлюватись щодо прихильності його до одного з наших кандидатів — Януковича, просто-таки блискавично. «А нєльзя лі пополіткорєктнєє? — почулося iз зали. — Гаварітє про свой ідіотізм». І це, напевне, був єдиний випадок, коли виступаючого перервали подібним чином. Все-таки Європа, як-не-як... Навіть попри найбільш численну російську делегацію — вона прибула до Криниці у кількості 160 душ, стільки люду не скерувала на Форум жодна інша країна).

Ющенко чи Янукович? Захід чи Схід?

      Питання, яке звучало на Форумi багатьма мовами, а перекладалося — незмінно російською («Іздєржкі глобалізаціі», як сказав і сам, переходячи на російську, Анатолій Кінах), питання, яке стало прямо-таки нав'язливим рефреном, — це питання про те, куди все-таки йде Україна? («Таке враження, що Україна йде зовсім не в тому напрямку, який веде до Європи. Вона просувається зовсім у інший бік. І якщо це справді так, то чого нам надалі чекати від України?» — запитувала Катаржіна Пелчинська-Налєнч, керівник російського відділу Польського центру східних досліджень).

      Відповідь на зазначене, врешті-решт, викристалізувалася. І була вона такою: куди йде теперішня Україна, Україна-ще-не-без-Кучми, в принципі, нікому як слід не зрозуміло. Куди піде Україна прийдешня, Україна, яка прокинеться наступним після 31-го жовтня ранком, — покаже час. Тут все залежатиме від того, хто в Україні отримає символічну гетьманську булаву і цілком реальне президентське крісло. Як зазначив Борис Тарасюк, голова парламентського комітету з євроінтеграції: «Найбільша проблема України — у відсутності чітких цілей. Президент України давно говорить про вступ до ЄС, але рік тому він сприяв створенню ЄЕП, а це суперечить європейським планам. Він мусив би виключити участь України у цій доктрині. Але він цього не зробив. Так само Кучма мусив би не допустити фактичну руйнацію найбільш європейського з усіх проектів України — проекту «Одеса—Броди». І що ж ми маємо? Тільки те, що Україна відділяється від своїх обіцянок, здає свої європейські позиції. Щоправда, й з боку Європи — самі лише загальні вказівки, жодної конкретики, Україна, таким чином, не може оцінити усі переваги входження в ЄС, бо Європа уникає конкретної відповіді. Зрозуміло, що Європа пов'язує вступ України в ЄС з результатами президентських виборів. Якщо переможе Ющенко, він унаочнить те, у якій площині лежать пріоритети України. Якщо ж Президентом буде Янукович — Європа зітхне з полегшенням, оскільки не захоче бачити таку Україну у своїх лавах...».

      Європа робить ставку на президентські вибори в Україні, Європа очікує нового українського лідера, з яким їй доведеться мати справу — в цьому Тарасюк має рацію на всі сто відсотків. Як і в тому, що бажаним для Євросоюзу вибором є Ющенко. Небажаним, ба навіть таким, що сприйматиметься як персона (чи — парсуна? З огляду на засміченість України «бігмордами») нон-грата, — Янукович. От що з цього приводу сказав Гжегож Громадзки, науковець iз польського Фонду Баторія: «Якщо до влади в Україні прийде Янукович, то він привнесе із собою інтереси того політичного прошарку, який він представляє. Це неминуче викличе певні корективи щодо планів України відносно ЄС. Якщо ж українці оберуть Ющенка, то спрацює те, що я називаю «ефектом Саакашвілі», і тоді Євросоюз змушений буде запропонувати Україні більше, бо зросте довіра до неї як до партнера. Грузинський приклад засвідчив, що конкретні кроки нової влади дали Грузії конкретні гроші, необхідні для підтримки грузинських реформ. Я далекий від того, аби ідеалізувати Ющенка, але саме цей лідер дає певні гарантії того, що Україна здатна буде перетворитися на євродержаву. Тоді як Янукович буде означати якщо не кінець співробітництва, то принаймні накопичення значних труднощів на шляху до євроінтеграції. Можливо, за умов його правління злиття з Росією і не відбудеться, але саме таким є менталітет його команди. І все ж зараз Україна повинна краще готуватися до вступу до ЄС у тому разі, якщо до влади прийде Ющенко. Повторюю: Європа буде змушена гідно відповісти Україні, якщо Україна спроможеться на значні зміни».

      Залишаючись із необхідністю підвести хоч якісь підсумки сказаному, хотілось би згадати виступ на Форумі президента Литви Валдаса Адамкуса (названого, до речі, Економічним форумом Людиною року). Адамкус зазначив, що, йдучи шляхом реформ, Литва виявила для себе, що, за результатами цих самих реформ, вона є гідною вступу до ЄС. Яка проста і геніальна формула! Спочатку була перебудова життя, а потім примірювання європейських шат. Самоціллю були заявлені саме зміни на краще, зміни на благо литовського народу, тож визнання Європою прийшло як винагорода патріотизму та самовдосконаленню Литви. І аж ніяк не навпаки! Не пнулася ця маленька країна за будь-яку ціну в Європу, не намагалася нагодувати голодні роти у себе вдома замість хліба членством у ЄС, і саме тому посіла гідне її місце.

      Можливо, коріння усіх наших проблем — саме у намаганні отримати лавровий вінок раніш, ніж одержати перемогу?

Автор завдячує Міжнародному фонду «Відродження», за сприяння якого була здійснена поїздка на Економічний форум.