Лілія Мусіхіна: Ми об’єднані часом і простором своєї країни

16.06.2015
Лілія Мусіхіна: Ми об’єднані часом і простором своєї країни

Лілія Мусіхіна. (з сайта slovovolyni.com.)

«Минулого року я зрозуміла, що від нас залежить дуже багато. Ще не так давно я замилувано дивилася назад, не бачачи сьогодення — воно для мене обмежувалося розповідями бабусь про старовину під час фольклорних експедицій. А цього року стала учасником історії. Втратила побратимів, не одну труну накрила прапором, — розповідає фольклористка, письменниця і координатор Штабу самооборони в Тернополі Лілія Мусіхіна. — Тепер я розумію відповідальність, яка лежить на мені. Насамперед як письменниці. Ми не маємо права зійти з нашої дороги». Нещодавно у столиці презентували її повість про подорож сліпого кобзаря і його малого поводиря Устимка у XVII столітті. Авторка тривалий час вивчала звичаї кобзарів (у чому їй допомагали братчики Київського кобзарського цеху) і запозичила форму викладу у вигляді «уступів і проміжків», як у легендарних кобзарських «Устиянських книгах», назвала свій твір «Звичайник», бо так називалася одна з Устиянських книг, де описувалися звичаї кобзарів. Повість «Звичайник», що здобула приз конкурсу «Коронація слова», видана цьогоріч у видавництві «Дуліби» в серії «Чотири Е»: екологічно — друкується на екологічному папері, ергономічно — зручний формат, економічно — ціни доступні, естетично. До речі, письменниця відправила текст на конкурс 23 листопада, а наступного дня вже була на Майдані...

«Напевне Він десь біля нас...»

— Пані Ліліє, окрім кобзаря і Устимка, героєм книги є, здається, також дорога?

— Коли я була маленькою, то найбільше любила йти босоніж по куряві дороги. Я міська дитина, виросла «на асфальті» в Тернополі. А батьки мої з Шепетівського району Хмельницької області, туди я їздила до бабусі. Отож і Устимко ходить по запилюженій дорозі. Він — не просто поводир, а людина, яка веде Бога. По світу. І вони його разом змінюють. Мені хотілося показати живого народного Бога. Різниця між народним розумінням Бога і християнським колосальна. Християнський Бог не карає, а народний — карає. Є перекази про село на Житомирщині, яке Бог нібито перетворив на камінь. У нас є багато апокрифічних народних оповідань про Божі кари. Так звані «апокрифи про ходіння» — Бога з апостолом Петром і Павлом. Скажімо, про колос, який колись був височенний, а коли Бог покарав людей за скупість і погане ставлення до хліба — став малий...

— Чи є у вас відчуття, що кожна людина може бути «поводирем Бога»?

— Звичайно. На Майдані в один момент було дуже гостре відчуття, що між нами — Бог. Була критична ситуація, почали гинути люди, і один хлопець крикнув: «Де ж Бог? Чому Він не бачить, що тут відбувається?». Я тоді сказала: «Напевне Він десь тут біля нас. Може, шину поніс щойно на барикаду». Ми деколи відчуваємо загиблих біля себе, деколи й Бога.

— Музика веде і лікує. Кобзарство ж теж від чогось зцілювало і до чогось вело. Від чого і до чого?

— Насамперед кобзарі були «газетами», передавали інформацію. Вірогідно, крім інформативної праці, була й психологічна. Первинна функція музики не естетична, а магічна. Важливим був ритм, особливо в час роботи. Первинна функція й кобзарської музики — переконати людей, що вони сильні, вилікувати, приспати нечистого на якийсь період.

«Що потрібно, аби лікувати людей?»

— Як гадаєте, нинішня війна пробуджує у людей зацікавлення подібними ситуаціями в минулому?

— З початком війни дуже багато людей змінилися. Незворотно. У багатьох прокинулося усвідомлення своєї причетності до нації. У багатьох заговорила й запульсувала Україна. Вона спала, ніби в коконі, було байдуже — Україна чи Росія, один президент чи інший. І ще стало зрозуміло, що державна влада може бути підконтрольною. Ми хочемо жити в нашій країні, Українській державі. Те що в нас було — це навіть не олігархія, а влада бандитів. І зараз — я не хочу говорити про всеукраїнський масштаб — помінялися лише вивіски на будівлях. Лише прізвища. Ще дуже багато чого потрібно змінити. Та найкращий спосіб зараз повернутися до старого, зробити контрреволюцію — це показати людям, що «революція перемогла» і робити далі свої темні справи. Але ми все бачимо. І куля у свій час дожене кожного зрадника.

— Чи відчувається еволюція розуміння громади, громадського, громадянського? Одна річ громада-толока, інша — громада всеукраїнська, нація.

— Можна говорити про рівень об’єднання людей. Власне, оце й буде громадянське суспільство, коли люди відчуватимуть відповідальність одне за одного. Колись у Карпатах я почула від відаючої бабці золоту фразу, що показує, як будувати громадянське суспільство: з себе. Я її запитала, що потрібно, аби лікувати людей? Вона відповіла: «Для того щоб я могла допомогти, я маю дивитися на чужого, як на свого. Ось стоїть переді мною стара жінка — я дивлюся на неї і думаю: це моя мама прийшла. Прийшов чоловік старший — це мій батько. Жінка прийшла — сестра моя. Дитина прибігла — це моя кровна дитина». Ось так і для нас. Тоді не треба буде «допомоги з Європи» — у нас прекрасна земля, чудова культура, прекрасні люди. Тільки потрібне усвідомлення, що чужих немає, а ми об’єднані часом і простором своєї країни. У всіх нас у грудях б’ється часточка української душі, вона одна-єдина для всіх українців. Цього усвідомлення нам потрібно досягти. Тоді не буде хабарів, не буде один наживатися на іншому. Не буде сиріт і нікому не потрібних старих. Сильніші дбатимуть про слабших. От основа суспільства...

— А такого стану реально досягти? За допомогою чого — історичних романів, музики? Як і що слід скомпонувати, щоб людей на таке «пробило»?

— Через виховання відповідальності. Також дуже хочеться, щоб люди, які беруть на себе відповідальність керувати країною, брали її по-справжньому. Щоб мер дбав про своє місто. Але ніхто не знає себе, доки не прийде до влади. Де в мене гарантія, що я не останній покидьок, який, дорвавшись до скарбниці, стане набивати собі кишені?

«Можуть сказати те, про що думають тисячі... »

— Кобзарі брали на себе відповідальність? За що і як?

— Так, звичайно. Насамперед за братство. За людей, до яких доносили інформацію. За тих, кого намагалися вилікувати. Та й за майбутнє, мабуть. Якщо хоч десята частина того, що ми знаємо про Устиянські книги, — то правда, то це були люди, які брали на себе відповідальність за майбутнє. Бо мали своє розуміння світу, звичаю, своє розуміння Бога, правди і неправди. Розуміти і нести між людей — це велика відповідальність.

— Хто зараз є кобзарями, на вашу думку? Не обов’язково з бандурою... Я не кажу про популярні пісні «про АТО», які виринають на каналах...

— Так, місія мається на увазі... Те, що стосується інформаційної функції — чесні й непродажні журналісти, блогери, які завдяки IT-технологіям мають змогу доносити інформацію до великої кількості людей. Своєрідними кобзарями, рупорами наших сердець, є музиканти, прозаїки, поети. Люди, які можуть сказати те, про що думають тисячі.

Для мене особисто є кілька гуртів, яким хочеться подякувати, бо якби не вони, я б зламалася. «Кому вниз»... «Я йду серед тіней» — досі не можу слухати без сліз. Коли в нас опускаються руки і здається, що просвітку вже немає ніякого, часто тримають жартівливі пісні Юрка Журавля. Якась страшна ситуація — і тут «17 москалів»! Музика допомагає нам бути сильними. Навіть на Штабі в нас бувають ситуації, коли сходяться бійці й один одному починають на телефонах ставити: «А мені це допомагає», «А мені ось це»...

— Ви є членом Проводу Самооборони Майдану. Розкажіть про один день у Штабі в Тернополі...

— Отже, година, певне, восьма ранку, коли моя дитина йде до школи, — я туди прибігаю. Також приходить, завівши своїх дітей до школи, мій товариш Роман Павлишин, з яким ми були разом у 15-й сотні ще на Майдані. Коли наші вирушили в Нацгвардію і добровольчі батальйони, я залишилася, бо розуміла, що більше користі принесу тут. Хоча, звісно, якщо доведеться і буде крайня необхідність, то я вирушу. Роман — військовий, але був поранений, подвійно — в хребет і в ногу і комісований. Для нього то була особиста трагедія. І ми залишилися тут допомагати. Намагаємося забезпечувати воїнів продовольством, одягом, амуніцією. Збираємо гроші, купуємо техніку. Відправляємо хлопцям на передову. Є кілька людей, які періодично приходять нам допомагати.

Зранку — пакування аптечок, складання ящиків, підписування, завантажування на фуру. Приходять бійці, в яких є якісь потреби або інформація про те, що діється в їхніх підрозділах і чого їм бракує. У найгарячіший день, я якось рахувала, було 130 телефонних дзвінків на день. Приходять також солдатські матері, родичі поранених, благодійники. Деколи й псевдоволонтери з’являються і питають — а скільки ви платите? Кажемо: і не платимо, і самі не отримуємо платні.

— Чи в Тернополі відчутніше, що йде війна, чи так само, як у Києві — ресторани, розваги, покази мод?...

— Є люди, які намагаються «повісити шторки» й не бачити, що відбувається. Ми їх розбуджуємо різними методами. Коли в нас була проблема зі зривом мобілізації, дівчата в Києві нам розробили плакати, в Тернополі нам їх безкоштовно видрукували, і наша міська рада допомогла їх розвісити по місту. Там дівчина на чорному тлі й напис: «Україна — це я. Захисти!». Далі, ми розробили «жіночі повістки»: на одній стороні адреса воєнкомату, на іншій — текст на кшталт «захисти мене, я слабка, а ти сильний... Я хочу народжувати в Тернополі, а не в таборі для біженців». І дівчатка-школярки, які називали себе «камікадзе», пішли з цими «повістками» по барах. Можете уявити, на який негатив вони наштовхнулися! Але багатьом хлопцям у такий спосіб вдалося пояснити, що зараз — їхній час. Годі бути «героєм дивану».

Хорошим мотиватором є тендітна «Синичка» — моя добра знайома, ми називаємо її «Доця». У нас уже склалася система побратимства, ніби родинні стосунки. Вона зараз воює в ОУН. Ми кажемо: «Коли вона може воювати, то зможете і ви».

Зараз ми у Штабі вводимо трудову повинність, усі члени самооборони будуть працювати на армію певний час. Зараз ми робимо гарні речі й продаємо за кордон, щоб виручити гроші на армію. Вишиваємо бісером патріотичні картини, заколки. На Великдень пекли печиво, розмальовували глазур’ю — заробили на 100 пар берців. Я тішуся від того. Був час, що я переживала за літню форму, і тут одні люди оплатили тканину, інші — пошиття. Ми тільки купуємо фурнітуру. А це вже не 50-60 тисяч, а 5-10. Форма на фронті, до речі, має недовгий вік. Коли один з моїх друзів пішов на війну, я віддала йому свій однострій. Його вистачило на три дні. Притому що був він якісний, новий.

ДОСЬЄ «УМ»

Лілія Мусіхіна

Народилася 1978 р. у Тернополі. 2008-го закінчила Тернопільський національний педагогічний університет (спеціальність «Педагогіка і методика середньої освіти. Українська мова та література»). У 2000—2005 рр. керувала гуртками військово-патріотичного виховання у школах Тернополя. У 2006—2010 рр.  — редактор дитячих видань ВІД «Діана плюс». Автор журналу «National Geographic Україна». У періодиці опублікувала більше сотні дитячих творів. Розробила та опублікувала авторську програму раннього навчання дитини грамоти (журнал «Каліграфія»). Автор кількох книг про народну звичаєвість українців.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>