Геморой нашого часу

03.06.2015
Геморой нашого часу

Не так давно, пригадується, книжи Подерв’янського продавалися у політкоректному целофані та ще й з попереджувальним знаком: «Увага! Ненормативна лексика. Не рекомендується особам до 18 років». Сьогодні його твори вже навряд чи викличуть читацьку алергію на його фірмовий епатаж. Натомість замислитися щодо легітимізації «ненормативності» в нашому житті, напевно, змусять.

Утім особливого криміналу в черговому перевиданні сатиричних п’єс і сценок брежнєвського розливу в книжці Подерв’янського явно не спостерігається. Оскільки всі вони, будучи зібрані харківським «Фоліо», здобули заслужену славу в самвидаві 1970-80-х років, а пізніше навіть були видані на аудіокасетах і дисках.

І ось уже вкотре грімка суміш абсурду і чорного гумору, насичена суржиком і тією самою ненормативною лексикою, загрожує висадити в демократичне повітря хиткі підвалини суспільної моралі, чиї представники не відають про колишню славу київського автора. Утім чи висадить? Бо якщо усвідомити, що реальність, збiгшись iз текстом, переважала в ті «благословенні» імперські часи над мораллю, то, можливо, чергового акту остракізму вдасться уникнути. І рука звично потягнеться до напівзабороненого плоду, а передбачуване структуралiстами «задоволення від тексту» почне затягувати нас у трагікомічний епос Подерв’янського, змушуючи приймати логіку його сатири, пародії та заодно демістифікації. Чи пак, самозрозуміло, дегероїзації.

Справді, є щось у текстах цього автора, що змушує їх видаватися не тільки епатажними і гротескними, а й, як не дивно, інтелектуальними. По-перше, ці тексти не те щоб не для слабких на нерви, дітей та вагітних жінок, але ніби як для внутрішнього користування богеми. Від часу свого створення монструозний «Гамлєт, або Феномен датського кацапізму», «Пацавата історія», «Данко», «Васіліса Єгоровна і мужичкі» вперто тягли власну естетичну лінію, орієнтовану не на обурення абстрактного читача, а на сприйняття особливим середовищем, яке конвенційно розділяє згадані знаки «інтелектуального» буття. Так, байками Леся Подерв’янського, буваючи в його майстерні, захоплювалися і Сашко Кривенко, і Володимир Цибулько, і Олег Скрипка, з яким він тепер гастролює. Тобто той прошарок людей, основне зусилля яких завжди зосереджувалося в їхньому способі життя, що будувалося за правилами, нікому точно не відомими.

Насправді ж феномен богеми, а особливо «радянської богеми», майже невідомий сьогоднішньому читачеві, і тексти Подерв’янського щось відкривають саме в цьому напрямку, що веде в демонічну естетику андеграунду. Адже ми, по суті, маємо справу з особливим середовищем, що видає на-гора здебільшого так звану усну народну творчість, а не авторські твори. І п’єси київського відлюдника — всього лише пародійний варіант радянського епосу, так би мовити, задзеркалля офіційної культури. Можна було б сказати, що вони являють нам колективне підсвідоме нашого рідного соціуму, якби не одне принципове «але». Річ у тiм, що тексти Подерв’янського переповнені нецензурною лексикою, цим одвічним гемороєм і головним болем наших редакторів, і тому фрейдизм у даному випадку не пройде. Оскільки давно вже доведено, що будь-який психоаналіз у нашій культурі був передбачений і скасований цією самою горезвісною «московською лайкою», якою у «героїчних» байках автора поголовно користуються персонажі.

Подерв’янський фактично всього лише артистично грає з «народним» словом — у ситуації, коли матеріал той самий, а глузд — вже інший. Для нього, радянського і в той самий час контркультурного, ідея набагато вища за ситуацію: мовну чи громадську. І в даному випадку абсолютно не важливо, що він, як представник богеми, не усвідомлює наслідків своєї діяльності. Можливо, завдяки цьому йому вдалося донести до нашого сьогодення незабутній флер і близьке ретро кондового соцреалізму, де навіть нецензурщина і суржик несподівано виявляються самостійною цінністю.