«Хто прагне об’єктивності — віддайте «ваті» половину ефірів»

15.05.2015
«Хто прагне об’єктивності — віддайте «ваті» половину ефірів»

Остап Дроздов у студії співзвучного своєму прізвищу телепроекту. (канала ZIK.)

Абревіатуру ZIK добре знають львів’яни. Однойменний медіа-холдинг, який від початку розвивав інформагентство «Західна інформаційна корпорація», з минулого року розпочав виводити на загальнонаціональний рівень і телеканал ZIK. Одна з «наживок» для глядачів — проекти Остапа Дроздова. До речі, минулого тижня журналіста призначили медіа-директором холдингу. Втім наша розмова — із телеведучим.

Коли Юлія Тимошенко була лаконічною, а Ольга Богомолець згадала про окуляри

— Остапе, вашу телевізійну кар’єру можна вважати досить успішною: не один рік ви на каналі ZIK — автор та ведучий розмовної програми про політику «Прямим текстом», із минулого — ще й хард-ток-шоу, названого вашим прізвищем. Що визначаєте основою професійного просування: везіння, наполегливість, вміння приставати на пропозиції керівництва?

— Кажуть, удача завжди буде тікати, якщо постійно за нею ганятися. Переконувався в цьому десятки разів. Я ще зі школи знав, що буду журналістом. Виріс у районному центрі в неповній сім’ї, тому ніякого «блату» і ніяких «плечей» у мене не було. Якраз той факт, що за мене не було кому замовити слівце, був вирішальний. Дуже уважно ставлюся до жестів долі. Майже ніколи нічого не просив першим — здебільшого відповідав на ті паси, які отримував від неї у вигляді людей, пропозицій, шансів.

Я ніколи не прагнув бути телевізійником, бо завжди вважав себе «неформатом». Та й зараз вважаю. Одна дуже поважна людина зі світу вітчизняного ТБ мені якось сказала: ти — не для телебачення, це телебачення — для тебе. Спочатку я не «в’їхав» у цю фразу, а потім зрозумів її суть. Вона стала моїм кредо. Центральне телебачення пішло зворотним шляхом — воно підганяє людей під свої сумнівні кліше. Я вважаю, це телевізійні стандарти треба підганяти під реальних неформатних талановитих людей.

Коли починав робити свою програму 8 років тому, то керувався єдиним критерієм: ти завжди повинен бути собою — навіть коли помиляєшся чи чогось не знаєш. Так траплялося, що це завжди гідно оцінювали ті люди, від яких залежали рішення.

— Саме керівництво каналу переконало вас, що хард-ток-шоу варто назвати вашим іменем. Не сприйміть за образу, але вам не здається, що вас там забагато у студії (маю на увазі декорації)?

— Коли вперше побачив ескіз студії — то мало не вилаявся, чесно скажу. (Мабуть, важко повірити, але я дуже скромна людина). Це була ідея телеканалу — брендувати програму моїм прізвищем. Аргументом було те, що я є самодостатнім і впізнаваним автором. Але й досі не можу звикнути до декорацій з моїми портретами. Дуже переживав, аби це не сприймалося як нарцисизм, самолюбування. Я досі не зовсім у своїй тарілці почуваюся. Але свідомо погодився, аби один сезон відпрацювати саме в таких декораціях — у першу чергу, щоб змусити нельвівського глядача чітко ідентифікувати програму з її автором. Думаю, з нового телевізійного сезону ми дещо переглянемо цей антураж, який уже виконав свою роль. Хоча сторонні люди мені кажуть, що отаке нестандартне рішення дуже запам’ятовується і вирізняє мою програму з-поміж інших.

— Як такий антураж сприймали, наприклад, Ольга Богомолець чи Василь Попадюк, або будь-хто інший із гостей програми?

— Як правило, більшість гостей проекту вже знають мене якщо не особисто, то заочно. Тому їх це «не ріже». Богомолець сказала: «Ваші попередні окуляри мені подобалися більше, ніж теперішні». Тимошенко, сівши у крісло, лаконічно усміхнулася: «Гарно». Парасюк теж засміявся: «Ну ти даєш». Ляшко і Чечетов по-доброму підколювали. Богословська сказала: «Ця студія зразу дає зрозуміти гостеві, що він тут на чужій території, де є свій господар». Ганапольський теж вивів цілу теорію, що ці портрети дуже дисциплінують. Бродський сказав, якщо був би молодший і красивіший, то теж таке собі б зробив. Зізнаюся, мені самому щоразу цікава реакція гостей на наше студійне рішення.

«Мене називають піонером суб’єктивної журналістики»

— Як раніше, так і тепер сідаєте на розмову у студії без заготовок. Така позиція у деяких програмах — як, наприклад, у дуже цікавому випуску про справу Гонзадзе і наслідки безкарності її фігурантів — перетворює вас на модератора розмови гостей із репліками на кшталт: «Що ви хочете сказати з цього приводу?». У таких випадках не виникає бажання озвучувати вагомі меседжі?

— Це для мене принципово — не бути заручником власних заготовок. Утім завжди знаю, які каркасні запитання ставитиму гостеві. Усе решта — жива розмова, невимушена і не за сценарієм. Головне, як на мене, — уміння слухати і чути. Я тривалий час виробляв у себе цю рису. Йдеться, в першу чергу, про програми тет-а-тет.

У групових дискусійних четвергових програмах, де в студії четверо учасників, у мене інша ціль — вивести розмову на ті акценти, які мені, авторові, видаються ключовими. Відбувається, так би мовити, груповий сеанс модерування громадської думки. Глядач має чітко розуміти, в який бік хилю я і мої гості, і вже на це реагувати. У таких програмах я позиціоную себе учасником бесіди, зі своїми поглядами, ставленням до теми, переконаннями. Я їх не нав’язую, але й не приховую, оскільки це було б нечесно. Взагалі не розумію журналістів, які соромляться своєї заангажованості в темі. Навпаки — це великий плюс, коли журналіст розкриває тему з урахуванням свого ставлення до неї.

— До речі, серед українських телеведучих ще Віталій Портніков, коли працював на ТВі, — озвучував нам це в інтерв’ю — не робив заготовок до ефірів. Ви знайомі?

— Портніков був у мене в програмі особисто, також я робив із ним скайп-включення, коли він переховувався в Варшаві після сумнозвісного інтим-скандалу. Як і Віталій, я вважаю, що дослівні заготовки — це прояв непрофесійності. Я неодноразово спостерігав, як мої колеги панікували, тільки-но розмова виходила із запланованого русла. У мене такого апріорі бути не може. Журналіст має знати свої реперні точки в розмові, а все інше повинен творити живий ефір. У цьому, власне, й магія цієї професії.

— Останнім часом експерти часто говорять про дотримання журналістських стандартів, зокрема про надання телеглядачам кількох точок зору на подію чи процес. Коли дивишся «Прямим текстом» і там озвучуються дуже правильнi оцінки, виникає закономірне питання — чому б не запрошувати у студію й одного-двох опонентів?

— Мене називають піонером суб’єктивної журналістики. Так і є — я не визнаю канонів так званої об’єктивної журналістики, позаяк вважаю її евфемізмом до всеядності й безпринципності. Умовна об’єктивність може бути лише в новиннєвiй журналістиці.

Я відштовхуюся від аксіоми, що глядач завжди має свою тверду думку, і він її зiставляє, звіряє з думкою в телевізорі. Саме тому вважаю, що журналістика повинна оперувати суб’єктивно-зараженими думками, інтерпретаціями, судженнями. Дуже часто об’єктивна журналістика виглядає так: ось вам одна точка зору, ось вам протилежна, а якщо ви досі не розібралися, то ось вам думка незалежного експерта, а якщо ви вже й зовсім дебіл, то ось вам думка з-за кордону. Все це не моє. В ефірі мають лунати думки та переконання,а не замаскована під об’єктивність маніпуляція. Вдавати iз себе «і вашим, і нашим» зовсiм не цікаво.

Моя справа — зарядити декілька чітких меседжів, з якими глядач погодиться або не погодиться. Уся ця забавка в об’єктивність закінчується тим, що екс-регіонали та всіляка шваль окупували всі центральні ефіри. Це те саме, якби, пишучи про згвалтування, ми половину тексту віддали б гвалтівникові, аби він, за кращими стандартами об’єктивності, розказав, як це «класно» — гвалтувати. Об’єктивності не існує як такої, а в політичній журналістиці об’єктивність закінчується високим рейтингом відвертих негідників. Хто сильно прагне об’єктивності — будь ласка, віддайте «ваті» половину ефірів.

Про медіа-кілерів й апелювання до розумних людей

— Загальновідомо, і ви акцентували на цьому, більшість політиків веде гру на публіку. Свою розмову у хард-ток-шоу з Олегом Ляшком ви закінчили фразою про те, що «відповіді не отримані, але питання поставлені». Чи не варто наполегливіше і принциповіше домагатися відповідей від політиків, з якими говорите у студії тет-а-тет?

— У багатьох журналістів є спокуса перетворитися в медіа-кілерів і насолоджуватися розмазуванням по стінці інших. Це не мій стиль. Я не маю навиків чекіста, аби щипцями витягувати відповіді. Навпаки — я вважаю, що політик устократ більше програє, якщо він не дасть відповіді на поставлене запитання, і глядач це відчує. Відверто познущатися з гостя міг би кожен другий на моєму місці. Але це завжди гратиме на руку політику, який зразу стає жертвою, а жертва завжди викликає підсвідоме співчуття. Тут треба працювати тонше, і я намагаюся це робити: давати глядачам не видовищне «мочилово», а тонкі відчуття, хто саме з політиків злукавив.

— Конкурувати з проектами великих рейтингових телеканалів непросто. Чи збираєтеся видозмінювати свої проекти?

— Не конкурую з рейтинговими телеканалами. Вони «продають» помпезність і картинку, а я — смисли і змісти. Вони вкладають мільйони євро в нові фотелі і світлодіоди, а я апелюю до розумних людей, які цінують зміст, а не форму. Телеканал ZIK дійсно є одним із небагатьох майданчиків, де лунає непричесана, колюча правда про всіх і про все навколо. І це — мій/наш капітал. Проте мушу з вами погодитися — вже найближчим часом ми будемо мати кардинальне оновлення студій і візуальної картинки. Це лише підсилить оцю нашу інакшість, яка нам приносить стільки задовлення і менінгіту.

— Ви не надто церемонитеся у висловах: «Двох політиків, яких запрошував на ефір, я вже послав у відомому напрямку саме за ці понти», або «На це я відповідаю: хай поцілують себе в дупу». Це ваші слова з одного з надрукованих інтерв’ю. До якої межі журналіст може не стримувати свої емоції?

— У розмовному інтерв’ю інколи дозволяю собі проставляти емоційні акценти. Але працюючи в кадрі, постійно себе стримую. Оце стримування емоцій теж є емоцією, і вона виразно прочитується глядачем. Мені часто кажуть, що деяким гостям узагалі можна було б не ставити ніяких запитань, бо все було намальовано на моєму виразі обличчя. Десь так воно і є. Мені здається, що відведені очі від гостя можуть сказати більше, ніж десять гострих запитань у лоб.

— Ви казали, що Київ — не ваше місто. Вас продовжує влаштовувати, що у вівторок вранці їдете у столицю на прямий ефір програми Drozdov, а в середу — вже знову у рідному Львові?

— Так, не вважаю Київ моїм містом, і цим ні в якому разі не хочу образити киян. Варшава, столиця іншої держави, від мене ближче, ніж Київ, столиця моєї держави. А до Кракова вдвічі ближче — 350 км. Один депутат, будучи у Львові, сказав мені: «Після Києва я до вашого Львова приїжджаю, як у рай». А я йому: «От уявляєте, як мені з мого раю їхати до вашого Києва?». Обоє посміялися, та й усе.

Якщо серйозно, сприймаю Київ суто як казенний центр, з атмосферою постійної зайнятості, невстигання і розкидання грошей. Як будь-яка столиця, Київ має легкий налiт шовінізму стосовно приїжджих провінціалів. Мене постійно дратує російська як перша мова. Також впадає у вічі верства так званих мажорів на понтах, які, йдучи в норковому полушубку і костюмі від Brioni, голосно розмовляють по телефону лексикою Міхаїла Круга. Те, що я спостерігаю, приводить мене до думки, що теперішні мешканці Києва значно програють своєму місту. Воно ніби пригнулося під вагою служителів золотому батону. Дуже часто ловлю себе на думці, що Київ — дуже органічна столиця для такої розхристаної країни, як наша. n

  • Сашко Лірник: Казку пропускаю через себе...

    Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>

  • Розкадровані мандри

    Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>

  • Сміятися з леді-боса

    Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>

  • «За мною там Непал, Гімалаї сумують»

    Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>

  • У новинах немає змоги «погратися»

    Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>

  • Провокатори з мікрофонами

    У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>