Не укладав угод з власною совістю. Ренесансна чистота художника-шістдесятника Георгія Якутовича
Видатний художник, графік Георгій Якутович 60 років тому здійснив свою мрію – проілюстрував повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». >>
— Мені дуже сподобалося — крута програма фестивалю, чудове місто, класний концепт! Повернувшись зі Славутича, де відвідала фестиваль кіно і урбанізму «86», я дізналася, що бетонні панельні будинки були насправді не радянським, а французьким винаходом. А ще австрійське місто Гальштат має точну копію в Китаї, і що на Позняках у Києві живуть свині. Але, що ще більш важливо, я відвідала фантастичне місто в Україні — Славутич. Тут почуваєшся, як на курорті, навіть якщо це всього лише за 46 кілометрів від Чорнобиля. І, напевно, найголовніше: існує надія на українське кіно, і я повністю переконана в цьому, спостерігаючи «Мої вуличні фільми», вибір молодих українських режисерів. Завдяки Надії Парфан та іншим організаторам цей дивовижний фестиваль і багато людей продовжують робити мистецтво, кіно і музику в часи війни. Вони — справжня енергія!
— Це один із найвдаліших проектів у нашому місті. Я дуже задоволена, що фестиваль прижився у Славутичі і пройшов тут уже вдруге. Це дуже знакова подія для нас, адже тут піднято питання міського простору людьми не місцевими, які приїхали, спостерігали і вивчали культурний ландшафт. У програмі було задіяно п’ять локацій: центральну площу, вокзал, котлован, міський парк та недіючі фонтани у Ленінському та Білгородському кварталі (назвали їх «Не фонтан»). Саме організатори фестивалю зробили урбаністичний аналіз і запропонували кроки для розвитку міста. Фактично завдяки цьому відбулися певні напрацювання, з’явилися нові ідеї. Коли приходять люди іззовні, то це дає поштовх для розвитку міста. Такі проекти саме на часі, бо нині це збiглося зі створенням бренду міста, який буде презентовано на початку літа.
Сама програма кінофестивалю дуже цікава й особисто для мене, бо в ній переважали фільми, які змушують думати.
Приємно, що наше місто за час фестивалю відвідало, за інформацією його організаторів, близько тисячі гостей, це дає поштовх до створення цікавих, комфортних і туристично привабливих об’єктів у нашому місті.
— Якщо є концепт, у якому збiгаються кіно, місто і люди, то відбувається магія. Це штука, яка незрозуміла, поки тут не проведеш час. Я побував на цьому фестивалі вперше і лише один день, але наступного року я точно знаю, що буду обов’язково знову тут. Славутич — унікальне місто для проведення такого заходу. Загалом культурні ініціативи важливі для невеликих міст, бо це налагоджує інфраструктуру і також внутрішній туризм, який на сьогодні, на жаль, мало розвинений в Україні. Думаю, що певна кількість людей, які позиціонують себе як культурнi активісти, здатна змінити ситуацію на краще і в культурі загалом, і в мистецтві кіно зокрема.
— Два дні, які я провела на фестивалі «86» у Славутичі, були дуже насиченими і розслабленими водночас: інтенсивна програма дійсно доброго документального кіно дивно корелювала з розкутістю постсоціалістичного міста-утопії. Мало не вперше у житті я в Україні потрапила до цілковито екологічного, компактного, інтернаціонального чайлдфрендлі-містечка з повітрям кращим, ніж у Київському ботсаду. Це дуже цікавий містобудівничий проект, з яким нам усім варто ознайомитися. Сам фестиваль порадував блоком китайських фільмів (кіно про китайську залізницю я би з радістю переглянула ще раз), веселим музичним доку-фікшн і плавністю тематичних переходів у програмі. Як на мій смак, загалом трохи бракувало дискусійних майданчиків — текстулізована свідомість прагла більше аналізу побаченого, а не лише нон-стоп споживання відео-продукту. І вочевидь така потреба була не лише у мене: дві дискусії, на які я потрапила — після фільмів «Російський дятел» і «Покличте менеджера» — були тривалі та інтенсивні. Я дуже рада, що завдяки співпраці з «86» на подіум після «Покличте менеджера» ми спільно із фондом ім. Рози Люксембург змогли запросити харківського анархіста, представника сквоту «Автономія» Дмитра Ботавіна, адже живий український досвід не менш важливий, ніж закордонне кіно. Програма фестивалю була оптимальною для наявної кількості гостей, і я розумію небажання організаторів влаштовувати паралельну гілку, щоб не розділяти публіку. Проте з часом це має змінитися, бо гостей стане більше — весняний Славутич і «86» цього варті. Трохи бракувало гарної їжі. Якби до фестивалю долучилися якісь фести вуличної їжі або вегетаріанські фуд-ініціативи — було б дуже гарно.
Видатний художник, графік Георгій Якутович 60 років тому здійснив свою мрію – проілюстрував повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». >>
У Києві наприкінці травня Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки представив прем’єру вистави «1111. Театр Лесі та Курбаса»» у постановці Андріюса Дарели — сценічного осмислення історії українського мистецького покоління 1920–1930-х років. >>
Уперше почув ім’я критика Ігоря Котика п’ятнадцять років тому – воно опинилося в центрі скандалу, вчиненого «літературними патріотами». >>
У Києві, у Національному музеї мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, триває виставка, присвячена 280-й річниці від дня народження іспанського художника Франсіско Гої, яка складається з серії гравюр «Диспаратес» (Los Disparates). >>
У нашій країні дедалі більше уваги приділяють створенню безбар’єрного середовища. >>
Книжка Володимира та Сергія Кампо «Юрій Бадзьо: Філософія антиімперського/антифашистського спротиву України» (Ужгород: Карпати, 2024) фігурувала у тогорічному рейтингу всередині номінаційного списку рубрики «політологія/соціологія/культурологія». >>