Братська могила в селі Княжичі (Київщина). Такі могили червоноармійців є по всій Україні.
Українці були однією з найчисленніших етнічних груп у радянських військах під час Другої світової війни. За сучасними оцінками істориків, у складі Червоної Армії та Воєнно-морського флоту їх було понад 6 мільйонів. Діюча армія постійно поповнювалася воїнами-українцями. Мобілізація до радянської армії українських громадян, евакуйованих iз початком війни до Сибіру, Уралу та інших регіонів СРСР, тривала весь воєнний період. У складі новостворених радянських частин, які формувалися в Казахстані та були направлені для поповнення військ Донського фронту, було 70 тисяч українців.
Із початком визволення України на фронт відправляли всіх придатних до служби. До військ ППО, ВПС, військ зв’язку, тилових частин та установ мобілізовували й жінок. Був установлений новий, обмежений, перелік хвороб, за наявності яких військовозобов’язаних визнавали непридатними до несення служби. До війська навіть почали призивати родичів «ворогів народу» та інших «неблагонадійних». Призову підлягали чоловіки віком від 17 до 50 років. Мобілізація на території України почалася в січні-березні 1943-го. Німецькі військові джерела повідомляли, що після визволення Харкова у лютому 1943 р. до Червоної армії було мобілізовано близько 15 тисяч осіб віком від 15 до 45 років, яких без будь-якої підготовки відправили на фронт. Цих чоловіків, одягнутих у цивільний одяг і озброєних однією гвинтівкою на 5—10 бійців, німці називали beutesoldaten, тобто «трофейними» солдатами. (У сучасній вітчизняній історіографії щодо підрозділів Червоної армії, сформованих iз цивільного населення, використовуються терміни «чорносвитники», «чорнопіджачники», «чорна піхота», «сірі піджаки»).
21 жовтня 1943 року вступила в дію постанова ЦК КП(б)У «Про заходи по проведенню перевірочної реєстрації військовозобов’язаних запасу та призов до Червоної армії громадян народження 1926 року». До мобілізаційних процесів підключилися не тільки працівники військкоматів, а й співробітники НКВС, міліції, військовослужбовці, партійні активісти. За неповними даними, лише п’ять визволених областей України (Сталінська, Ворошиловградська, Запорізька, Харківська, Сумська) на кінець 1943 р. направили в діючу армію 250 тисяч призовників і 130 тисяч колишніх військовополонених. Це нове поповнення, іноді навіть не переодягнувши у форму і не давши зброю, кидали у наступ. Саме тому за цими «солдатами» закріпилася в історії назва «сірі піджаки». Їх, не навчених, без складання присяги, кидали в бій як «гарматне м’ясо» — нехай, мовляв, «спокутують кров’ю ганьбу перебування в окупації». В 1943-му середньодобові втрати Червоної армії становили 67 805 осіб. Що ж стосується неозброєних українських юнаків, у разі загибелі вони втратами не вважалися і офіційною радянською статистикою не враховувалися — формально вони військовими ще не були, адже не встигли прийняти присягу.
В епіцентрі найтрагічніших подій Другої світової війни двічі побував Київ. І обидва рази причинами трагедії були прорахунки верховного командування, які призвели до нічим не виправданих надмірних людських жертв. У вересні 1941-го з вини Сталіна, який не реагував на попередження про загрозу оточення Південно-Західного фронту, весь фронт на чолі з командуючим Михайлом Кирпоносом потрапив у залізні лещата, з яких пізно було вже вирватися. Майже весь командний склад фронту і сам Кирпонос — загинули. У полон потрапили понад 500 000 (!) солдатів і офіцерів. Німці не знали, що робити з такою кількістю полонених. Більшість із них залишились на окупованій території, і розплачуючись за сталінські гріхи, були зараховані потім до розряду «зрадників».
Удруге київська трагедія повторилася у жовтні-листопаді 1943-го. «Вождеві всіх часів і народів» захотілося відсвяткувати 7 листопада — 26-ту річницю Великої Жовтневої соціалістичної революції — значними військовими успіхами. Отже, категоричний наказ: Київ узяти саме до цієї дати! А чому не до 16-го чи 26-го, скажімо, листопада? Та підготуватися краще? Адже подальші події показали, що готовність до форсування Дніпра ще була аж ніяк не стопроцентною. Дніпро загатили трупами, але сталінський наказ виконали «на дєнь раньшє срока»! Київ було звільнено 6-го листопада.
Спроба 1-го Українського фронту, яким командував Микола Ватутін, розвинути наступ на Київ iз Букринського плацдарму зазнала провалу. Все це призвело до величезних втрат. Щойно мобілізованих на Лівобережжі вчорашніх селян гнали до Дніпра. Часто — батьків разом із синами... Із дверима на спині, знятими з хатніх петель чи снопами соломи... А бувало, що й... з дерев’яним хрестом на плечах... Чим не Голгофа?! Цих новобранців називали «сірими піджаками». Скільки з них вийшло із крижаної води на правому березі, якщо багато хто не вмів плавати? Перемога була досягнута, але надто дорогою ціною. Звісно, війна без жертв неможлива. Але чи завжди ці жертви були цілком виправдані? Пам’ять про цих невинно убієнних — єдина сьогодні наша перед ними спокута.
Дніпровська повітряно-десантна операція — ще одна масштабна трагічна дія часів Другої світової війни. Вона відбулася 25 вересня—28 листопада 1943 року на території Черкаської та Київської областей УРСР. Головним завданням операції було захоплення та утримання повітряним десантом важливого рубежу на території Правобережної України так званого Букринського плацдарму, з метою сприяння зосередженню на ньому необхідної для продовження наступу кількості радянських військ та недопущення прориву військ Вермахту до захоплених плацдармів.
Викидання перших двох бригад було вирішено почати в ніч на 25 вересня 1943 року. Передовий загін літаків, який вела Герой Радянського Союзу Валентина Гризодубова з парашутистами, піднявся в повітря о 18 годин 30 хвилин 24 вересня. Утім був украй низький рівень навченості і готовності льотних екіпажів військово-транспортної авіації, які в більшості своїй не мали навіть елементарного досвіду повітряних десантів. У більшості не було бойового досвіду ведення бою в тилу противника.
Близько 400 десантників було викинуто на Черкаський ліс (70 кілометрів від району висадки), і 230 — приземлилися в розташуваннях своїх військ. Частина десанту приводнилася на Дніпро і потонула, заплутавшись у стропах. Чимало опинилися на бойовому полі німецьких дивізій. Їх було знищено або взято в полон. Ще в повітрі десантники вели сліпий вогонь, кидали гранати на німецькі позиції. Падаючи на палаючих парашутах, вони потрапляли у справжнє пекло. Стало зрозуміло, що операція йде не за планом. Зв’язок iз висадженими підрозділами десанту був втрачений. Подальше десантування військ було припинене.
3-го жовтня 1943 року вийшла «директива ставки №30213 комадувача військами Воронезького фронту «Про причини невдачі повітряного десанту на Воронезькому фронті і про вилучення повітряно-десантних бригад iз підпорядкування командування фронту».«Констатую, що перший повітряний десант, здійснений Воронезьким фронтом 24 вересня, провалився, спричинивши масові непотрібні жертви. Сталося це не лише з вини товариша Скрипко, а й з вини товариша Жукова і товариша Ватутіна, які мали контролювати підготовку та організацію викидання десанту... Наказую: півтори повітряно-десантні бригади, що залишилися, вилучити з підпорядкування Воронезького фронту і вважати їх резервом Ставки. Й. СТАЛІН». Це один із небагатьох випадків, коли було визнано помилкове рішення Ставки. Однак і тут Сталін переклав вину із себе на інших.
За два місяці проведення Дніпровської повітряно-десантної операції загинули і зникли безвісти понад 3500 десантників з числа 4575, що висадилися.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
