Вікно в душу художників

30.04.2015
Вікно в душу художників

Робота Влади Ралко із «Київських щоденників». У Німеччині в одному адвокатському бюро по них дізнаються про Майдан і війну.

Під час Майдану я могла тільки писати про побачене. При тому відразу, як поверталася додому. Якщо ж у колі друзів чи колег заходила мова про революцію, у мене в горлі спалахувала пожежа, голос пропадав. Я німіла, аж доки не переходили на іншу тему. Минуло більше року, а мій голос про Майдан не повертався. Щомісяця по Україні відбувалися презентації все нових книг про ті події. Було дивно, як люди можуть про це так легко, усміхаючись на публіку, фотографуючись із келихом шампанського, говорити. Я не прочитала жодного есею, жодної публікації, де б знайшла свої переживання про ту свободу, яка пахла димом, блюванням від газу і кров’ю на асфальті. Днями у видавництві «Родовід» вийшла книга-альбом «Мінливий пейзаж: мистецтво України між революцією і війною» антрополога сучасного мистецтва Наталії Чермалих у співпраці з французько-канадським меценатом і галеристом П’єром-Лораном Буле. Після її прочитання мій голос повернувся.

Після битви руками не махають, а пишуть книжки

— Наталю, чому ти вирішила написати книжку про Майдан і війну?

— Ідея належить П’єру-Лорану Буле, власнику галереї в Монреалі. Я з ним давно товаришую. Навесні 2014-го П’єр-Лоран приїхав у Київ і пройшовся через Майдан. Там ще були барикади, бруківка, туристи і паломники, люди у формі, революціонери, промови і пісні на сцені, прапори, розкидані каски, щити, квіти повсюди і, звісно, хрести в пам’ять про загиблих... Він запитав мене, чи художники щось творили на цю тему і чи не хотіла б я зібрати інформацію про нову хвилю мистецтва між революцією і війною.

— Що означає назва «Мінливий пейзаж»?

— Коли я почала роботу над цим проектом, в України змінювалися кордони. Крим вивісив російські прапори. Я тоді вже почала міркувати над тим, що географічні пейзажі — наче стійка суміш у хімії. Якийсь час вона існує каламутною, а тоді з’являється осад. Це гарна метафора для революції та її наслідків. Лише краєвид може бути водночас мінливим, аполітичним і при цьому наскрізь політизованим.

Перша назва книги була французькою — Paysages Instables, що має два значення — мінливий пейзаж або ж нестійкий стан. До речі, книга вийшла російською і французькою. Зараз готується українсько-англійська версія. Розрахована як на українців, так і на іноземців. Я б сказала, на необізнаного у темі Майдану і війни читача. Ми презентуватимемо її в Канаді, США, Франції та Швейцарії.

— Зараз так повелося, що як тільки людина починає розмірковувати про революцію або ж на щось претендувати, хоча б на написання книги, її відразу запитують: «Ви були на Майдані?»

— Цей рік я провела в Києві і постійно була там, працювала з французькими медіа. До Нового року мала думку, що ця політична ситуація скоро минеться. Та після повалення Леніна зрозуміла, що криза поглиблюється. У мене виникло передчуття чогось страшного, відбувся перший сплеск насильства. Сьогодні Ленін, завтра — людська кров. Стало очевидним, що люди не розійдуться, ними заволодів революційний запал.

— Багато митців зробили проекти про Майдан. Деякі вже об’їздили півсвіту. З них ви вибрали рівно 10.

— Спочатку були роботи. Перший проект у книзі — серія «Майдан» фотографа-документаліста Олександра Глядєлова. Він послужив як точка відліку. Більш концептуальні фотографічні проекти представили Микита Шалений, Сергій Братков і Марі Басташевська, яка, до слова, єдина іноземка у книзі. Є багато графіки Влади Ралко, Микити Кадана, Алевтини Кахідзе, групи «Шило». За художників говорять їхні роботи, це завуальована аналітика, яку можуть сприймати люди з аналітичним складом розуму. Мені хотілося дати їм голос. Так у книзі з’явилися дві частини — візуальна і відверті розмови з митцями.

Художники не можуть боятися

— Ваші герої говорять про розчарування після революції, дебош на кухнях Майдану. Художники не боялися, що суспільство їх засудить?

— Метою книжки була максимально відверта розмова щодо політики з художниками, які не виступають політологами чи експертами. В даному випадку вони є звичайними громадянами. З одного боку. З іншого — я вибрала художників, які мають чуттєвість, рефлективність щодо цих подій і внаслідок чого зробили твори мистецтва. Мені здається, що вони дійшли більш складних висновків, аніж люди соціальних наук.

Усі художники в цьому проекті наскрізь політизовані. Візьмемо Алевтину Кахідзе. Вона начебто каже, що до політики не має ніякого відношення. При цьому щодня по п’ять годин розмовляє з мамою, яка відмовляється покидати окуповану Жданівку Донецької області. Художниця каже, що мама, на відміну від інших жителів Донбасу, не вигадує реальність. На запитання, хто стріляв по Жданівці, відповідає: «Ти хочеш, щоб я вийшла з підвалу і подивилася хто стріляв?» Якщо мирні жителі залишилися живими, вони не знають, хто в кого стріляє. Внаслідок цих розмов Алевтина малює щоденники. Або ж Олександра Глядєлова, який був поранений на Донбасі і в його нозі досі залишився осколок. Тож художники, які працюють із політичною тематикою, не можуть боятися. Вони мають право на автономний погляд і вимушені мати позицію. Можливо, деякі люди думають, що розчаровані, але це не так. Насправді вони глибоко задумані. Після піднесення завжди приходить спад. І не треба сприймати його як кризу, розчарування. Це час для обмірковування ситуації, аналізу. Ще рано опускати руки.

— Я б iз тобою посперечалася, що художники не можуть боятися. Нещодавно біля Верховної Ради ввечері двоє спортивних молодиків побили кастетом мало не до втрати свідомості відомого мистецтвознавця Олексія Титаренка.

— Я так розумію, що то не політичне замовлення. Це побутове вуличне насильство, пов’язане з війною. На Майдані відбулася низка подій, коли ми легітимізували насильство. Одні говорили: «По-інакшому не могло бути», інші: «Так і треба». Відтоді жорстокість набирала обертів. У своїх роботах та інтерв’ю про ескалацію насильства добре сказала Алевтина Кахідзе. Влада Ралко розповіла, що на Майдані наче відкрили фіранки, і ми змогли подивитися на майбутнє, а потім це сталося у контексті всієї країни.

Мені здається, що велика жорстокість на сході йде на спад. Та через ці події насильство в нашому соціумі стало, на превеликий жаль, звичним явищем. При цьому воно завжди входило у політичний досвід. У нас є дві політичні мови — діалог і дати по обличчю.

Тіло не витримувало, екстазі допомогло

— Можна сказати, що відбувається повернення 90-х, про які ніхто не має приємних спогадів. Зараз маємо 2015-й. Чи буде ностальгія за сьогоднішнім часом?

— Можна вже ставити питання, чи є ностальгія за Майданом. Нікіта Кадан вважає, що буде третій Майдан. Я не робитиму передчасних висновків. У мене є ностальгія за єднанням різних людей навколо ідеалістичного проекту нової країни. Тоді була відсутня раціональна економічна вигода.

— Одна з твоїх героїнь, Альона Везза, розповіла, що фотографувала під впливом екстазі. Але Майдан має бути тверезим. Це провокація?

— Вона невідома і не знаю, чи продовжуватиме займатися мистецтвом серйозно. В Альони конфлікт iз її коханим у Парижі наклався на ситуацію в Україні. І цей вибух призвів до того, що вона захотіла займатися фотографією на Майдані. До того Альона не мала стосунку до мистецтва. На її прикладі мені здалися ілюстративними стосунки між Європою та Україною. Її французький хлопець із певною дистанцією ставився до політики, революція його не цікавила. У них почалися непорозуміння ще в Парижі, які були пов’язані з його зверхністю щодо українського походження Альони. Дівчина почувалася чужою, не могла ввійти в його коло. На цьому ґрунті у неї формувалася політична позиція. Альона почала осмислювати, що вона українка, в Києві почувається добре, бо тут є люди, які її підтримують.

— У книзі мене зачепила історія Сергія Браткова, харків’янина, який мешкає у Москві. Ти знала про його ставлення до Майдану?

— Завдяки цьому проекту я познайомилася із Сергієм. Спершу натрапила на його серію робіт «Замовляння» в інтернеті. Він фотографував глухе російське село. Сергієві пейзажі відображали мої почуття щодо революції і війни. Тож я вирішила поїхати до Браткова в Москву. Художник зустрів мене як рідну. Розповів, що дуже перейнявся подіями на Майдані, так сильно, що аж захворів. Він три тижні не міг ходити. «Коли живеш у Москві, переживати політичні зрушення набагато складніше — через відсутність середовища і можливості поділитися думками», — зізнався мені Братков. У цій книжцi художники вперше діляться думками не тільки про революцію, Донбас, Крим, а й про своє дитинство, розпад Радянського Союзу, науковців, які змушені вирощувати троянди і продавати їх на базарі, а також про Леніна, якого дітьми вдягали у пальто, бо думали що йому холодно. І за цей вчинок їхніх батьків викликали до школи і виписували догану. Ось так в Україні стають художниками.