Декомунізація пам’яті

Із великим зацікавленням прочитала матеріал Валерія Кравченка («Україна молода» № 45, 2 квітня 2015), присвячений необхідності гідного вшанування та соціального захисту колишніх політичних в’язнів радянських таборів, які боролися з тоталітарним режимом за вільну Україну, але досі почуваються в незалежній Україні людьми «другого сорту», не отримавши належної шани та вдячності ні від українського суспільства, ні від Української держави. Саме тому вирішила продовжити розпочату дискусію.

Ця стаття викликала в моїй пам’яті спогади тридцятирічної давнини. 1984-85 роки, час коли влада вже агонізуючого СРСР почала чергову кампанію боротьби з інакодумством, кидаючи до в’язниці інтелектуалів — Стус, Чорновіл, Марченко... (про це я дізналася набагато пізніше). А тоді я, звичайна «відмінниця, комсомолка, активістка», закінчувала школу в маленькому містечку на півночі України, і доля подарувала мені зустріч з людиною, спілкування з якою суттєво змінило мій світогляд та ціннісні орієнтири. Це був немолодий чоловік, небагатослівний щодо себе (як я тепер розумію, дбав він не про свою, а про мою безпеку) — журналіст з Мінська Віталій Миколаєвич Василевський, один iз небагатьох вцілілих в’язнів концтабору Дахау, а потім і Соловецьких таборів. Він намагався зберегти й донести до людей документи, вірші та листи соловецьких в’язнів — найбільший його скарб. Розуміння того, що розповіді Віталія Миколайовича про табірне життя були своєрідним «посланням у майбутнє», прийшло до мене набагато пізніше. А тоді я інтуїтивно відчувала потребу слухати і запам’ятовувати все сказане ним. На жаль, подальша його доля мені не відома.

Але повернімося до питань, піднятих у статті Валерія Кравченка з вельми промовистою і символічною назвою — «Реабілітація честі». Чому ж через чверть століття з моменту, коли пішла в небуття радянська імперія зла, в Україні так і не відбулася справжня реабілітація честі тих сміливців, які з цією імперією боролися!? Чому ж досі держава Україна з власного бюджету фінансує цілий набір соціальних пільг, привілеїв та підвищених пенсій колишнім кадебістам, радянським міліцейським і прокурорським ветеранам, комуністичним та комсомольським партапаратникам.

І тут складно заперечити пану Кравченку, який обґрунтовано апелює і до держави, і до нас із вами: «Чи є ця ситуація моральною з точки зору українського суспільства?». Нагадаймо собі загальновідомий вислів Блаженного Августина, що «держава без справедливості — всього лише зграя бандитів». Вірогідно, корені сьогоднішньої турбулентності, соціальної, політичної, фінансової, лежать, перш за все, у гуманітарній площині, у тому, що досі не відбувся своєрідний «Нюрнберзький процес» над злочинами комунізму і комуністів. Ми всі відповідальні за те, що, не провівши в свій час декомунізацію України, дозволяли наступникам та ідейним спадкоємцям тих непокараних злочинців 23 роки паразитувати в незалежній Україні. Російська військова агресія проти України за підтримки багатьох «верних таварищей» цього режиму — це все ланки одного ланцюга.

Певні паростки надії на те, що українська нація стала на шлях морального очищення, є. Про це свідчить прийняття 9 квітня 2015 року Верховною Радою України законів України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті» та «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки». Але станом на 23 квітня цього року ці закони не підписав Президент України, отже, вони ще не набули законної сили. Нині Українська держава і кожен її громадянин, особливо представники владних інституцій, проходять своєрідний тест на готовність до відновлення історичної та загальнолюдської справедливості, на здатність визнавати помилки та віддавати борги у вигляді гідної пенсії, соціального захисту та нефальшивого, а щирого пошанування відчайдушної мужності та самовідданості українських Героїв — усіх політичних в’язнів, які боролися за вільну Україну, за нашу і свою свободу.

Світлана МИХАЛЮК, історик, юрист