Ніч і день українців у Італії

15.09.2004
Ніч і день українців у Італії

Учасники ІІ форуму українців в Італії. (Фото автора.)

      «Наші люди вчаться тут жити по-європейськи, — каже голова Християнського товариства українців в Італії Олесь Городецький. — Вони звикають до того, що страж порядку не бере хабара, що вибори проходять чесно, що політики несуть відповідальність за свої слова. Немає раю на землі, але є громадянське суспільство. Ці люди вже в Європі і, спілкуючись зі своїми рідними, зможуть донести це розуміння в Україну». Закордонні заробітчани — це втрата для України. Незважаючи на їхній значний фінансовий внесок. І коли в державі відбудуться зміни і почнуть нарешті вирішувати соціальні питання — повернуться майже всі, причому з новими, необхідними сьогодні знаннями. Більшість заробітчан оті омріяні зміни, які повернуть їм дім і родину, пов'язують з президентськими виборами.

 

Громадянська війна і стихійне лихо

      «Не можна зрозуміти, як держава для сотень тисяч людей створила такі умови, що вони мусили виїхати. Це рівнозначне або громадянській війні, або стихійному лихові», — каже координатор українців греко-католиків у Італії отець Василь Поточняк, який курирує українські церковні громади в понад 80 містах на Апеннінах. Сьогодні в Італії — півмільйона українців. За підрахунками дослідників, кожен з них своєю працею утримує в середньому 4 особи в Україні. Звісно, було б непогано, якби ці півмільйона працездатних і активних людей (не кожен відважиться задля утримання родини поїхати мало не «наосліп» у чужу країну) змогли б привнести в Україну не тільки гроші, а й свій вибір, сказати своє слово на підтримку того чи іншого кандидата в президенти. І на повен голос заявити, що хочуть повернутися додому й утримувати свої родини, працюючи у власній державі. Та передусім хочуть зберегти свої сім'ї. «Куди йде сім'я — туди іде й народ», — цитують українські греко-католики Папу Івана Павла ІІ. А сім'ї багатьох українських заробітчан, котрі виїхали по копійку за кордон, поки що продовжують розпадатися.

      За оцінками Уповноваженої з прав людини Ніни Карпачової, на заробітках поза межами Батьківщини перебуває від 3 до 7 мільйонів українців. Майже в кожній родині, особливо на Західній Україні, є свій заробітчанин. У деяких селах залишилися тільки діти й старі дідусі та бабці, та ще чоловіки-пияки. Діти, залишені без материнського виховання, розбещені значними переказами з-за кордону, за кілька років перестають потребувати родичів і сприймають їх тільки як «джерело фінансування». У містах ситуація не набагато краща, адже, скажімо, на Тернопіллі і Львівщині за останнє десятиліття зупинилися десятки заводів, кожен з яких давав роботу від 2 до 10 тисячам осіб.

      За різними джерелами, ті, хто заробляє за кордоном, складають близько 20 відсотків українських виборців. Сьогодні заробітчан усіляко дезінформують щодо їхніх можливостей брати участь у виборах. Цікаво, що не так давно заробітчанам пояснювали, що для права голосу вони обов'язково повинні стати на консульський облік і отримати в закордонному паспорті відповідну печатку. Лише днями було дозволено прийти і проголосувати не тільким тим громадянам, які стоять на консульському обліку. Втім чи всі з бажаючих про це встигнуть дізнатися? Раніше за списками зареєстрованих консульству мали надати виборчі бюлетені. Отож заробітчани побоюються, що взагалі можуть залишитися без права голосу, не кажучи вже про фальсифікації з «безрозмірною» кількістю бюлетенів.

      Консульське приміщення у Римі Україна отримала ще 10 років тому. Досі штат майже не збільшено, приміщення не розширено. А кількість українців за останні 5 років набагато зросла. Щодня під дверима цього «віконця в Україну» юрмляться до 200 осіб. Через оті черги та через надто дорогі тарифи на послуги навіть право на з'єднання сім'ї, надане італійським урядом, втрачає для наших громадян свою привабливість, і сім'ї розпадаються. «Консульський відділ мусить мати велике приміщення, а не одну квартиру в під'їзді будинку, де проживають італійці, — обурюються заробітчани. — Україна має звернути увагу, що нас тут дуже багато».

      Вочевидь, корисніше вчинити так, як діючий Президент: применшити кількість «вигнанців» до кількасот тисяч і на весь світ оголосити їх покидьками, що не потрібні молодій державі. Багатодітна мати з Тернопільщини, яка заробляє на освіту п'ятьох своїх дітей, згадує: «Я прийшла з поля втомлена, змокла від поту, а господар каже: «Лесю, ваш Президент сказав, що до Італії приїхали тільки ті, хто не хоче працювати...»

      Насправді ж працювати хочуть, і працюють часом по 20 годин на добу. Особливо ті, які доглядають за хворими і престарілими. Працюють, поки старість не відібрала сили. Що буде потім — думати жахаються. І коли хтось помирає або від нестерпно виснажливої праці втрачає розум (щомісяця в Україну з Італії пересилають у середньому двоє психічно хворих), найперша турбота — знайти гроші на транспортування.

      Велика чорна думка заробітчан — як забезпечити старість. Заробітчани готові платити податки Україні зі своїх заробітків: вони потребують записів до трудових книжок, фіксації стажу, нарахування пенсій, можливості відкривати рахунки в Україні. Утім сама держава про це, здається, не турбується. Щороку уряд Італії проводить координацію робочих потоків. Через відсутність між Україною й Італією двосторонньої угоди українці не мають можливості мати свою квоту на легальних заробітчан, як представники інших держав. У березні цього року Україна не підписала двосторонній договір про роботу своїх громадян в Італії за контрактом. Складається враження, що нелегальні поповнювачі приватизованої державної скарбниці влаштовують керівництво України більше, ніж забезпечені правами громадяни. Завдяки заробітчанам Україна щорічно отримує близько 6 мільярдів доларів. «Вони живуть із наших грошей», — кажуть «італійські» українці про сучасних керманичів своєї країни.

Жебраки в законі

      Коли по кількох роках, відробивши позичені на виїзд до Італії тисячі доларів, заробітчани мають змогу відвідати Україну, враження від «рідного» кордону в усіх однакове — відчуття страху й безнадії. «Страх, бруд, здається, що їдеш у безодню, — каже колишня викладачка музики, що нині працює у Римі. — За кожним поворотом стоїть міліціонер, вимагаючи подачки». «То був жах! — згадує свої відвідини України Осип Єден зі Львівщини, що сьогодні заробляє в Болоньї. — Я працював у Португалії, їздив у Францію, Іспанію, бачив хабарництво всюди. Але такого хаосу, бездарності, хамського хабарництва, як в Україні, я не бачив ніде. Коли на своїй машині я не порушував правил — мене ніхто не зупиняв. Але коли ми перетнули український кордон, то поки доїхали від Чопа до Стрия, я нарахував, що наш водій дав 94 хабарі даішникам, без жодного порушення». «Коли я переїхала через кордон у Чопі — зраділа, відчула, що довкола мене все рідне, і вже не думала про дорогу з вибоїнами, — згадує Людмила Кобрина свій перший візит в Україну після чотирирічного перебування в Італії. — Але як прийшла до гастроному і побачила, що там знову рядочком стоять бабусі, продаючи молоко, овочі, зелень, — зрозуміла, що нічого не змінилося. Люди так само змушені виживати». Ніна з Тернопільщини, яка працює у Венеції, згадує, як після чотирьох років у Італії приїхала додому і побачила, що майже ніхто з її однокурсників не влаштувався за фахом, багато торгують на базарі. З півроку в Ніни була депресія. «Я не розуміла, як тут виживають. Як за 300 гривень, які отримує моя подружка, купити їсти, заплатити за квартиру, зібрати до школи дитину, купувати ліки мамі, яка має 80 гривень пенсії».

      «Ми боїмося вертатися, бо вдома на нас чекає беззаконня», — таке можна почути від більшості заробітчан. І справді, ті, хто прилаштувався на заробітках, приїхавши додому, чимшвидше шукають приводу виїхати й позаробляти ще. Бо жити у злиднях і безправ'ї вже не хочуть. Багато заробітчан хотіли б повернутися додому і відкрити свою справу. Але... від їхніх заробітків їх «охороняє» міліція. «Нас ніхто в Україні не захищає, — з відчаєм каже Оля з Венеції. — В Україні ми з чоловіком відкрили продуктовий магазин, але мусили через два місяці його закрити, бо податки і плата певним особам «у кишеню» становили 80 відсотків від прибутку». «Я б відкрив свою справу в Україні, — ділиться планами Осип Єден. — Я перейняв новітні західні технології в будівництві, навчився працювати по-європейськи. Але в Україні треба ділитися з «братками», а тут що заробив — усе моє. Але якби уряд України нас підтримав, заробітчани хотіли б вкласти гроші у свою державу, свої банки, у свій розвиток, а не давати хабарі бандитам».

      Окреме питання — освіта. У Європі не визнають «совкових» дипломів. Для того щоб український лікар зміг працювати в Італії хоча б санітаром, йому слід закінчити 2-річні платні курси і на іспиті підтвердити свою спроможність бути медиком. «Зарплата медика в Італії від 2 до 5 тисяч євро, — каже біолог Галина Фурдін. — Але я не знаю таких українців, які пройшли б цей шлях». Рівень освіти в країнах, що вирвалися з СРСР, доволі високий, утім радянська система виховувала освіченого громадянина, пригнічуючи в ньому особистість. «Наша система непогана, але хто виховує дітей у школах, у садочках? — поживши «на волі», замислюються заробітчани. — Добре, коли перша вчителька — моральна, чудова людина. Але якщо вона купила свою посаду за 200 доларів?». Не секрет, що педагог в Україні сьогодні часом має платити, щоб отримати свою посаду, наперед знаючи, що за вчительську платню себе не забезпечить. Можливо, тому серед українських заробітчан найбільше педагогів, трапляються навіть колишні завучі та директори шкіл. Сьогодні вони тяжко заробляють також на те, щоб на Батьківщині їхні діти мали чим заплатити хабара в інституті або ж купити собі посаду вчителя.

«Ми тут вільніші, ніж в Україні...»

      Італія сьогодні потребує робочої сили. Це нація, яка старіє і чия молодь не надто прагне працювати на брудних роботах. Тому італійський уряд зацікавлений, щоб робітники-іноземці вливалися в суспільство, й організовує для них різні навчальні курси. У Римі є близько 20 «точок», де іноземців безкоштовно навчають італійської мови. 56-річна Віра Лебіщак нещодавно закінчила кооперативні курси з орієнтації юридичної та на ринку праці. Їй навіть платили — за 6 тижнів пані Віра отримала 370 євро. Своєрідну роздвоєність між країною, яка дає змогу вижити, і домом українські заробітчани пояснюють так: «Італійці нас не приймають, бо ми іноземці, «страньєри», хоча без нас вони не можуть обійтися, ми для них робоча сила. Коли ж ми приїжджаємо додому, то нас не розуміють сім'я, друзі, бо змінюються наші інтереси».

      Що саме змінюється? Ставлення до побуту, до забав, до проводження вільного часу. І ще — сприйняття себе самих. Заробітчани в Італії є чужинцями, але ж — не гвинтиками у тоталітарній машинці. «В Україні ми почуваємося пригніченими, ніби від непосильної ноші, — ділиться роздумами Оля-музикант, що доглядає бабцю у Венеції. — Італійці до всього ставляться легше, і ми вже починаємо. Є якась радість, бажання жити, щось робити». Оля ходить на курси італійської мови, з дому їй прислали купу книг, зокрема 50-кілограмову енциклопедію, диски з українською музикою. Її подруга, також Оля і також з Тернопільщини, навчилася тут водити машину, отримала водійські права. Жіночки виглядають дуже молодими, у вихідні відвідують художні виставки і концерти, їздять на екскурсії до різних міст Італії.

      Українки в Італії організовують вечори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Йосифа Сліпого, займаються з дітьми, пишуть до християнського часопису «До Світла», який об'єднав сотні тисяч наших земляків. «Ми тут вільніші, ніж в Україні, — розповідає колишня викладачка музики з 30-річним стажем. — У мене змінилися погляди на життя, на працю. Я доглядаю синьйору, якій 89 років, прибираю 6 кімнат, пораю 8 котів і пса. Працюю дуже багато, але тут, якщо ти показуєш себе з гарного боку, тебе поважають. В Україні я працювала не менше, та моя праця не оплачувалася. Але все-таки хочеться бути вдома».

      Заробітчани, які отримали італійські документи і мають сталу зарплату, викликають до себе дітей. Малюків з України без проблем приймають у садок і школу навіть посеред навчального року. Дитина, яка закінчить італійську школу, може вступати до вузу і згодом шукати роботу за фахом нарівні з італійцями. У середовищі однолітків діти швидко опановують італійську, але перестають почуватися українцями. Завантаженим батькам нема коли з ними займатися. Сьогодні в багатьох італійських містах наші люди хочуть створити недільні школи і навіть звернулися до Міністерства освіти України з проханням розробити для них програму. Поки що є одна така школа у Римі, при українській церкві святої Софії, де також понад рік діє Родинна світлиця для батьків. У цій недільній школі викладають словесність, катехизм, історію України, народні ремесла, народознавство. «Найбільшою є молодша група — діти від 6 до 9 років, які не вміють читати і писати українською, — розповідає мама однієї з учениць Галина Фурдін. — Ми також продовжуємо освіту тих, хто розпочав її в Україні». «Моя донька Настя ходить в італійський садочок, — розповідає Світлана Залужень, яка живе мрією про повернення додому. — Якось я помітила, що їй уже важко висловитися українською. Я почула про школу і завдяки їй дитина просто на очах зацікавилася Україною». Насті шість років, з них три вона живе у Римі, семирічна Софійка у Римі вже чотири роки. В Італії їм подобається. Українською говорять з акцентом, однак на питання, де в них найкращі друзі, чітко і впевнено відповідають: «В Україні!».

Обрії, що видно з-за кордону

      Зв'язок з Україною у заробітчан — через «буси». День у день вони курсують до різних міст Італії. У кожному «заробітчанському» місті є стоянки «бусів», куди в певні дні стікаються українці, щоб отримати пошту, передати додому гроші і пакунки з гостинцями, купити українську газету і навіть звичні продукти — соняшникову олію, гречку, ситро, кільки в томаті... І тільки в одному італійському місті цей рух упорядкований, місце стоянки — чисте і контрольоване не бандитами, а людьми доброї волі. Це — Рим, площа Гарбателла, за висловом префекта Риму, оаза легальності. На дошці оголошень вказано: «Заборонено продаж горілки, пива і цигарок. Такий товар вилучається службою порядку і передається поліції, а продавці будуть заявлені судовій владі і виключені з Асоціації». Це — про Християнську культурну італійсько-українську асоціацію, яку очолює синьйор Маріо Тронка. Це єдина структура, яка має офіційний дозвіл в Італії на транспортування українських вантажів. Асоціація постала у 2000 році, зараз її членами є 8000 українців і 1000 італійців.

      Раз на рік кожен член асоціації здає по 10 євро, і ці гроші витрачають на потреби асоціації. За домовленістю з державною авіакомпанією України, одне місце на кожен рейс літака безкоштовно надається особі, яка має найбільшу потребу — хворіє або, не приведи Боже, сходить з розуму. Безкоштовно можуть їхати двоє на кожен рейс великого автобуса. Асоціація має осередок тільки в Римі, але консультує всіх, хто звертається. Тут працюють 22 консультанти, які постійно шукають нову інформацію, адже припливи мігрантів щоразу збільшуються, змінюються закони. «Наші люди беззахисні, не знають мови, я вирішила, що українці мають допомогти один одному», — розповідає консультант Наталя Цебрик, колишня вчителька початкових класів, яка працює в Асоціації уже три роки.

      Заслуга того, що Європа пізнала Україну, — перш за все українців, які сюди приїхали, вважає голова асоціації Маріо Тронка. І українці, які залишилися в Україні, мають пишатися цими людьми, які стали народними послами і розказали цілому світові про Україну. «Якщо Україна ввійде у Європейський Союз, то не тому, що має потребу в Європі, а тому що Європа потребує України, — каже синьйор Тронка. — Європа потребує української культури, українського розуму, бажання жити й української веселості». У свою чергу, заробітчани теж багато чого навчилися в Італії. Більшість з них готова до змін в Україні. Найперше, у ставленні до зароблених грошей, до культури, мови. «Тут, в Італії, я навчилася любити своє, — каже Оля, за фахом музикант. — Можливо тому, що побачила, наскільки люблять усе своє італійці». «Тут казали на нас «руси», бо знали Росію, — пригадує Людмила Кобрин з Брешії. — Ми принесли звістку, що є Україна — і за територією, і за населенням майже однакова з Італією».

      У Феррарі, де є понад 100 церков, українській громаді дали один з храмів. Українки прибрали його вишивками. У неділю там буває до 200, у свята — понад 400 наших землячок. У Венеції, за словами отця Олексія, який там служить, на цьогорічній Великодній службі в соборі, відданому українцям, було близько 1000 наших жінок. Італійці ще такого не бачили: люд з кошиками плив (на човнах та катерах) вулицями дивовижного міста до свого храму.

      «Я себе українкою більше відчула тут, аніж в Україні, — розповіла мені львів'янка Оксана Горін, яка студіює в Італії. — Знайомство з людьми іншої культури допомагає зрозуміти, яким є ти сам». Оксана кілька років мешкає у Центрі Папи Івана XXIII у Римі, метою якого є допомога студентам-іноземцям адаптуватися і влитися в італійську спільноту.

      Українські церковні громади є в понад 80 містах Італії. Богослужіння об'єднують заробітчан. «Для частини людей саме тут, на чужині, відбулося знайомство з Богом, — каже координатор українців греко-католиків в Італії отець Василь Поточняк. — Багато хто охрещується, беруть шлюби». До церкви йдуть люди різних конфесій. Люди з Миколаєва, Херсона, Кіровоградщини вперше за своє життя сповідалися. Окрім богослужінь, бесід, концертів і допомоги в життєвих питаннях (медицина, право, поховання), священики разом з італійськими колегами влаштовують для українців поїздки по святих місцях. «Нещодавно ми їздили в Люрд, — розповідає Наталя Довгаль з Кривого Рогу, що нині заробляє у Феррарі. — Я спершу думала, що їдемо у Лувр. Своїй родині так і сказала: їду, мовляв, у Париж. Але я така щаслива, що потрапила саме в Люрд! Там чотирнадцятирічна дівчинка бачила Матір Божу. У Люрді є українська церква, там кожен молився перед Дівою Марією про своє. І керівник нашої групи Мирося сказала: «Цього року в Україні будуть вибори. Давайте помолимося, щоб вони були чесними...».

      «Протягом десятиліть наші люди нікуди не могли їздити, жили ніби в гетто і не могли поглянути на себе збоку. А тут починають відчувати потребу у своїй національній приналежності», — розповідає Ірина Карабін, майбутній фахівець з соціальної педагогіки. І студенти, і заробітчани визнають: щоб українське суспільство оздоровилося, потрібно дуже багато років і дуже багато праці. Утім хвороба рабства усім нам уже остогидла. Хочеться виходу. Для когось цей вихід спершу фізичний — за кордон. І звідти стає добре видно і наш, український, Єгипет, і фараона, і пустелю, яку слід перейти до землі обіцяної, яка, все ж, в Україні». Усвідомлюємо ми те чи ні, за ніччю обов'язково приходить день. Може, з Італії вже видно наш світанок?

 

Довідка «УМ»

      Мінімальна зарплата в Україні на сьогодні — 237 гривень, що становить близько 60 відсотків від прожиткового мінімуму. Зарплату, що нижча за цей мінімум, отримують бiльшiсть громадян України, пенсію — 10 з 12 пенсіонерів. Смертність в Україні удвічі вища за народжуваність. Щороку нація зменшується на 550 тисяч. На дитину, що народилася, українська мати отримує 25 відсотків від прожиткового мінімуму. За даними, оприлюдненими експертом Продовольчої і сільськогосподарської організації ООН (ФАО) з моніторингу становища у країнах Європи Девідом Седиком, в Україні голодують 9,8 з 48 мільйонів населення.

* * *

      За даними соціологічного дослідження «Стан сучасної української еміграції в Італії», здійсненого у 2003 році соціологом Наталею Шегдою, 91 відсоток заробітчан — жінки. 96,7 відсотка виявилися українцями, 2,9 — росіянами. Переважна більшість респондентів — 73 відсотки — є особами найбільш працездатного віку: 36-55 років. Вищу освіту мають 36,4 відсотка заробітчан, з них 15 відсотків — працівники освіти. 41,9 відсотка усіх заробітчан — зі Львівщини, 18 — з Тернопільщини, понад 11 — з Івано-Франківщини та 10 відсотків — з Буковини. 64,4 відсотка заробітчан залишили в Україні сім'ю, 90 відсотків опитаних мають дітей, з них тільки 5,5 відсотка перебувають разом з батьками в Італії. Головним злом в Україні респонденти визначили три лиха: недієвість законів, хабарництво та безробіття. 66,7 відсотка опитаних назвали ставлення до них з боку італійців позитивним. Цікаво, що більшість респондентів (58,6 відсотка) зовсім не знайомі з роботою дипломатичних установ України в Італії. Щодо планів на майбутнє, то не планують повертатися 9,5 відсотка; 45 відсотків відповіли, що повернуться в Україну через 1— 2 роки; майже 30 відсотків — повернуться у найближчий час.

  • Майдан біля Кремля

    Російські активісти активно вивчають «матбазу» масових протистоянь із правоохоронцями: щити, балаклави, коктейлі Молотова... За прикладами, благо, далеко ходити не треба: поряд, якихось шість сотень кілометрів, — Україна, де досвідчені товариші покажуть, навчать, передадуть досвід. >>

  • Кремлівська «Зміна»

    Лідер партії «Зміна» (Zmiana) Матеуш Піскорський не знав, що його партію фінансували російські спецслужби — така лінія захисту польського політика, заарештованого у Польщі за шпигунство та поширення антиукраїнських настроїв. Прокуратура і Агенція внутрішньої безпеки стверджують, що все було саме навпаки. >>

  • Потрібні робочі руки

    На тлі низького безробіття та великої кількості вакансій чеський уряд започаткував нову державну програму запрошення іноземних фахівців, повідомляє «Радіо «Свобода». Ідеться передусім про кваліфіковану робочу силу, яка зможе закрити прогалини на чеському ринку праці, а головним джерелом таких фахівців чехи бачать Україну. >>

  • З голоду не помрете, але паски затягуйте

    Міністри фінансів країн єврозони та представники Міжнародного валютного фонду після 11-годинних переговорів у Брюсселі домовилися вчора про новий транш допомоги для Греції в 11,5 млрд. доларів (10,3 млрд. євро) та реструктуризацію боргу, повідомляє Бі-Бі-Сі. >>