«Ми всі в зоні»

19.03.2015
«Ми всі в зоні»

Ірма Вітовська в образі вічної, як світ, баби Прісі спонукає задуматися, як вийти із зони, і своєю грою доводить глядача до катарсису.

Відому за серіалом «Леся+Рома», телепроектом «Мій малюк зможе», ролями у фільмах Олеся Янчука («Залізна сотня», «Владика Андрей», «Нескорений») блакитнооку, з двома грайливими ямочками на щоках, жартівливу Ірму Вітовську режисери бачили лише в образі комедійного персонажа, легковажної блондинки чи жінки-стерви. Ірма ж із 16-річним досвідом роботи у столичному Молодому театрі ще зі студентської лави (закінчила Львівську музичну академію ім. Лисенка за спеціальністю «Актриса драматичного театру») мріяла про глибоку драму. Та її усмішка і неперевершене відчуття гумору засліплювали режисерів, і актриса ніяк не могла вирватися з амплуа комедіантки. Навіть коли вона як волонтерка їздила на Донбас до наших захисників або відвідувала їх у київських госпіталях, Ірму просили завше одне — заспівати веселої і розповісти анекдот.

«Тест на «проституйованість» пройшла»

Тихими сонячними ранками, бо вечорами вона на сцені театру або волонтерить, Ірма робила ляльки-мотанки, вивчала народні пісні різних регіонів, цікавилася етнографією. Спочатку для неї це було хобі, яке переросло в одну зі справ життя. Вже майже рік, як Ірма відмовилася зніматися у російських серіалах та рекламах. А це, між іншим, ласий шматок — 80 % її заробітку. «Гроші потрібні, але не можу. В той момент, коли серед знайомих є поранені, коли «завдяки» росіянам у них немає ручки і ніжки, я не можу вдавати, що я «русская баба». Мені неприємно бути у кадрі на машині з номерами чужої держави або тримати в руках «інші» грошові банкноти». Я відмовилися від співпраці з російськими кінокомпаніями. Тест на «проституйованість» пройшла», — каже Ірма. І додає, що колись отримає «Оскара», тоді її ляльки коштуватимуть шалені гроші, ось і настане золотий період.

Під час роботи над лялькою до Ірми, як до матері, приходять імена для «діточок». Мотаючи одну з них, думала про Архангела Михаїла, «який з нами і над нами вже другу революцію». Ось і назвала Михайлиною та присвятила її Майдану. Іншу мала думку назвати Революцією. А потім згадала, що дівчину над стеллою звати Христя (скульптор Анатолій Кущ виліпив образ України з рідної дочки, художниці Христини Катракіс). Тож, народившись на річницю революції, лялька сама принесла собі ім’я Христина.

У січні Ірма Вітовська поховала свою бабусю Іванку. Пам’ять про неї вмотала в ляльку Іванну. Це єдина «кукла» в колекції актриси, яка не продається. «Коли живi баби та дiди, то ти ще дитина. Коли ще живий хоч один із них, то вiдчуття, що ти дитина — ще бiльше,бо цiннiсть його зроста. Але коли йде останній, це вiдчуття катастрофи. Тепер ти остаточно дорослий», — зрозуміла Ірма.

Три бабусі Ірми Вітовської

Актриса зізналася, що дуже схожа зі своєю бабусею Іванкою. Коли їй запропонували драматичну роль 86-річної Прісі у п’єсі «Сталкери» Павла Ар’є, вона відразу погодилася. Адже Ірмі є з кого копіювати роль. Тим паче, хто як вона, знає всі секрети майстерності, як зіграти український архетип, своєрідну степову бабу, яка, здається, була вічно.

Не кожній молодій жінці під силу втілити образ ексцентричної поліської травниці Прісі, гострої на язик, яка дружить із русалками, їсть галюциногенні гриби, співає містичних народних пісень, а під час війни зарубала сокирою, і лопата стала в допомозі, 12 фашистів. «У творенні образу Прісі я намішала двох моїх рідних бабусь — Іванку (по татовій лінії) та Надю (по маминій лінії). Я народилася в Івано-Франківську, тож мені «географічно» ближче було до Іванки. Моє тіло на підсвідомому рівні відтворює рухи, жести, пластику, гумор бабусі Іванки. У виставі я часом помиляюся і можу заговорити, як західнячка, у Прісі «вилазить» Ірма. А в мене Полісся, 30-кілометрова Чорнобильська зона відчуження. Для баби Прісі я не шукала сценічні костюми. Не знаю, чи це правильно, та я взяла дві кофти і хустини, в яких працювала моя бабуся Іванка. З ними відчуваю себе сильнішою, у них тепліше грати. Бабуся ніби допомагає мені», — розповідає перед прем’єрою Ірма Вітовська.

Вважає, що драматург Ар’є з кожної її бабусі міг би написати по п’єсі. Іванка народилася у Польщі, потім на її землю прийшли «совєти». І потрібно було навчитися з бідою жити. Бабуся Надя, з якої Ірма копіювала образне світосприйняття, була східнячкою. Актриса у дитинстві часто проводила у неї в Донецьку літні канікули. «Це історія жінки, яка народилася у Псковській області, батька якої у 1927-му розстріляли більшовики», — згадує Вітовська.

Ірма відзначила, що в сучасній українській драматургії ніде не зустрічається історія про злам поколінь. Драматурги наче бояться братися за «випалу трагедію». У «Сталкерах» Павло Ар’є талановито поєднує в покинутому чорнобильському селі мудру, як світ, бабу Прісю, яка виборювала своє життя, її хворобливу дочку Славу (відому з багатьох телесеріалів Віталіну Біблів) — «потєряне покоління» з «душами-каліками», яке не вміє брати на себе відповідальність, робить тільки те, що кажуть «зверху», представницю «органічних 80-х» та придуркуватого онука Вовку (студента університету ім. Карпенка-Карого Віталія Ажнова) — наше майбутнє, яке має продовжити справу бабусі, але поза зоною.

Олексій Нагрудний у виставі зіграв 40-річного дільничного, який весь час ставив палицi в колеса чудернацькому буттю родини. «Він, як і моє покоління, навчився терпіти, нічого не змінювати. Мій герой 20 років пропрацював у ментурі. Він у мріях хоче щось змінити, але в реальності нічого не робить. Пріся каже, що бездіяльність — це великий гріх. Я вклав це у молитву, яку відмолювала баба біля підстреленого депутатами-браконьєрами онука», — відчувши певне очищення від гри у виставі, каже Нагрудний.

«Нам тільки здається, що ми живемо у вільній країні»

Режисер «Сталкерів», керівник театру «Золоті ворота» Стас Жирков зазначає, що взявся за п’єсу, бо вважає її «дуже хорошою сучасною українською драматургією». Павло Ар’є написав «Сталкерів» напередодні Майдану. Драматург живе на два міста — Львів і Берлін. «У п’єсі відчувається вплив німецької драматургії. Павло дуже багато передивився німецьких вистав. Він може кілька днів нічого не їсти, щоб тільки назбирати гроші і піти в театр», — розповів режисер. До речі, «Бабу Прісю» вперше почули півтора року тому на львівському фестивалі DRAMA.UA. Тоді скандальний режисер Роман Віктюк поставив по ній виставу «В начале и в конце времен» у театрі в Москві. І відразу ж «залоскотав» усіх критиків — поставив виставу «на мові», без перекладу на російську, і на головну роль Прісі взяв чоловіка — актора Олега Ісаєва.

Ірма вважає, що у Віктюка вийшов цікавий задум і досить влучний. У характері Прісі є риси «баби-діда», дуже практичної та артистичної віковічної жінки. Якщо Віктюк робив акцент на Чорнобильській зоні, то у Жиркова, навпаки, події, які розгортаються у виставі, можна перенести у будь-яке українське село, де застиг час — у кімнаті висить Ленін, по радіо грає «Земле моя» Софії Ротару, на кухні точаться розмови про інопланетян-«синіх чєловєчків», через яких сталася Чорнобильська аварія, внаслідок чого вони загарбали владу. «Герої часто наголошують, що «є ми», а десь там «є люди». «Ми всі в суцільній зоні. Нам тільки здається, що ми живемо у вільній країні, можемо піти чи поїхати куди захочемо. Але ні, ми у зоні відчуження, на нас «люди як люди» дивляться, як на заразних і брудних «чорнобильців». І не знати, коли ми з цієї зони виберемося. Чорнобиль для мене — це лише запропоновані обставини, на прикладі яких я показав, що ми не в силі «брати землю у свої руки і жити щасливо».

У «Сталкерах» знаходяться відповіді, чому ми втратили «справжню Україну», чому «чорнобильців», які мали кілька годин, щоб зібрати речі й виїхати, сьогодні замінили переселенці зі сходу, чому маємо війну на Донбасі і як вийти із «зони», щоб залишитися щасливими.

ДО СЛОВА

«Сталкери» — спільний проект «Золотих воріт» і Молодого театру. Оскiльки «Золоті ворота» не мають власного приміщення, вистава йтиме на сцені Молодого. Стас Жирков планує найближчим часом поїхати зі «Сталкерами» на Полісся, а також повезти виставу на схід і південь. Щоб люди зрозуміли, в якій країні живемо.