Зустріч нового, 1956-го, року в колі політв’язнів. (з архіву Михайла Тищенка.)
Нещодавно дізналась: парафіянин нашої церкви Михайло Федосійович був на засланні в Магадані за антирадянську діяльність. Цей невисокий, незважаючи на поважний вік, з гарною поставою чоловік приваблював своєю теплою усмішкою, жартами. Він не пропускав жодного богослужіння. Приходив неодмінно у вишиванці. І ось ми в його невеликій затишній квартирі гортаємо сімейний альбом. Фотографія нареченої у весільному вбранні з дівчатами у вишиванках. Тільки 10 місяців прожив Михайло зі своєю Олею до арешту... А до того — нелегке дитинство та юність в умовах насильницької колективізації, голоду 30-х, воєнного лихоліття. Народився у 1926 році в селі Любитове Кролевецького району Сумщини. Михайло Тищенко з болем згадує ті жорстокі часи приниження й страждань в умовах більшовицького терору. Скупі рядки зі справи Тищенка свідчать: «Имущество отца было конфисковано в 1931 году за невыполнение госпоставок». Дитяча пам’ять закарбувала, як до хати вдерлися члени продзагону з вимогою записатися до колгоспу. За відмову один із них так люто штовхнув матір, що вона впала разом з посудиною з окропом...
Невдовзі мати померла від сухот, залишивши трьох дітей. Із мачухою в Михайла стосунки не склалися. Після закінчення семирічки перебрався до Конотопа. Почалася війна, та через стан здоров’я воювати йому не довелось. Потім закінчив технікум і влаштувався працювати на залізницю. Життя потроху налагоджувалось. Був щасливий з молодою дружиною.
Якось до рук Михайла потрапили книжки, що їх привіз знайомий із Західної України. Вони підтвердили його думки про несправедливість існуючої системи. Хотілося, щоб якомога більше людей дізналися правду. Працюючи помічником машиніста паровозного депо, мав можливість розповсюджувати підпільну літературу на вокзалах. Поступово все більше молоді залучалось до цієї діяльності. Під загрозою арешту вони розносили по селах листівки про несправедливість колгоспного кріпосного ладу. Селяни на той час втрачали надії на зміни у своєму житті після перемоги над нацистами. «Україна має бути незалежною» — ця ідея поступово опановувала свідомість людей.
Майже два роки діяла ця група. Арешти почалися після затримання Михайлового знайомого, який привозив літературу. Про нього Михайло Федосійович згадує неохоче, не може пояснити, чому той зламався. Можливо, прагнув урятувати рідних (його сестра Віра, фельдшер медпункту, та молодший брат Федір теж були в організації). Мужньо тримався наймолодший член родини. У своєму останньому слові на суді Федір сказав: «Повернуся, закінчу школу і буду продовжувати боротись проти радянської влади». Після слідства і суду сліди всіх трьох загубилися в таборах. Загалом у списку заарештованих була 21 людина. Вісім селянських родин, учитель, кілька робітників залізниці. Наймолодшому на час арешту було 17 років, найстаршому — 68 (у його характеристиці сказано: «неспособен к физическому труду»). Два брати, що повернулися з війни, один нагороджений медаллю «За победу над Германией». Усі заарештовані навесні 1948 року опинились у катівнях НКВС.
Викликали на допит і Михайла Федосійовича, а звідти доправили до Сумського НКВС. Під час обшуку з будинку забирали навіть одяг. «Заарештували» і корову, прирікши молоду дружину, що народила доньку відразу після арешту Михайла, на голодне існування. Півтора року провів Михайло Тищенко в застінках НКВС. Майже щоночі допити, часто безперервно протягом 5 годин. З розмаху кидали на стіну (вухами йшла кров), били до непритомності, заганяли під нігті голки. Як видно з протоколів допитів, Михайло не видав нікого, твердо стояв на своєму, не давав себе «підловити» чи заплутати. Розповідаючи про пережите, Михайло Федосійович щиро дивується своїм катам: «Що вони за люди? Такі молоді, а такі нервові, бігають по кабінету, постійно палять». Не осуджує і того, хто зламався: мало хто міг витримати ті нелюдські тортури.
Коли читаєш протоколи, розумієш, як боялася влада тих листівок, правдивої інформації про діяльність УПА. Так, кілька нічних допитів Михайла зводились до того, 2 чи 3 листівки він отримав. Деяких людей затримали тільки за те, що «присутствовали при беседах на антисоветские националистические темы», а Кішку Поліну обвинувачували в тому, що в батьковому будинку знайшли листівку, а вона не донесла. До справи долучено кілька листівок: «За вільну державу», «Платформа Української Головної Визвольної Ради», «Геть колгоспи з нашої землі!».
Протоколи, мабуть, були заготовлені раніше: «Я зачитал им вслух антисоветскую националистического содержания листовку, в которой возводилась гнусная клевета на советскую власть и содержался призыв к борьбе с этой властью на случай войны Америки и Англии против СССР». Багатьох звинувачували у вчиненні збройних нападів на держпідприємства і заклади, колгоспні склади, під час яких вони нібито «глумились над портретами руководителей ВКП(б) и Советского государства, рвали лозунги и плакаты, высказывали различные антисоветские измышления и оставляли националистические листовки». Тим часом пан Михайло з великою шаною згадує своїх побратимів: «То були розумні і чесні люди, а не кримінальні злочинці, якими їх намагалися показати кадебісти».
12 березня 1948 року відбувся суд. За вироком, отримав 20 років таборів і 5 років поселення. Великі терміни отримали всі обвинувачені. Надовго залишив дружину, яка ледве зводила кінці з кінцями, терплячи знущання «активістів». Але Ольга жодного разу не дорікнула Михайлу за пережите... А далі — Магадан, каторжна праця на Аркагалинському вугільному комбінаті «проходчиком на подземной работе» — так записано в довідці. Каже, що йому ще пощастило, бо не загнали на вольфрамові рудники, де молоді, дужі хлопці через два місяці гинули від силікозу. Більшість засуджених були з Західної України та Прибалтики. Освічені, інтелігентні, серед них багато студентів. Щоденно по 12 годин важкої праці, короткий відпочинок у камері. Хліб, вода та баланда. Від виснажливої праці, недоїдання і хвороб за рік загинуло більше половини в’язнів. Ув’язнені допомагали один одному вижити в нелюдських умовах. З болем згадує Михайло Федосійович, як опинився в табірному лазареті зі своїм однолітком Василем із Західної України, що помирав від силікозу. Дуже образився він на Михайла, бо той відмовився взяти собі частину харчів з отриманої посилки. Через кілька днів помер... Від кісткового туберкульозу Михайла врятував друг румун. Його спеціальні вправи й розтирання допомогли подолати хворобу.
Після викриття культу особи Сталіна почався перегляд справ засуджених. Прискіпливі перевірки, допити комісії. І, нарешті, 3 липня 1956 року довгоочікувана довідка про «нецелесообразность дальнейшего содержания в заключении»... Ось іще одне фото з сімейного альбому — зустріч Нового року з табірними друзями. Такі молоді обличчя...Сумували за побратимами, які не дожили до цього дня, згадували рідних. З теплом і ніжністю думав Михайло про свою Олю, про доньку, яка ще не бачила батька. Цього ж року, долаючи тисячі кілометрів, Оля приїхала до свого чоловіка. Треба було починати життя спочатку. Деякий час жили на Півночі, потім переїхали в Конотоп. На той час у родині було вже двоє дітей. Михайло влаштувався на Конотопський електро-механічний завод, де працював до 1973 року. До звільнених із таборів чиновники ставилися з підозрою.
Михайло Федосійович підтримував стосунки зі своїми табірними друзями, особливо з Євгеном Симоновичем із Луцька. З його листів дізнавався, що вже багато побратимів відійшли у вічність, провівши найкращі роки життя в колимських копальнях. Згадуючи прожиті роки у своїй книзі, Євген називає Михайла своїм найкращим, вірним другом, з яким вони святкували у Києві проголошення Незалежності України. Ось рядки з його листа: «Основне, Михайле, що ми не даремно сиділи в таборах. Перемога за нами, Україна незалежна! Тепер обов’язок наших дітей і онуків зміцнювати і розбудовувати нашу державу Україну».
Кілька років тому пан Михайло втратив свою кохану дружину. Порятувала його церква, мудрий та доброзичливий настоятель храму, небайдужі до людського горя парафіяни. І зараз Михайло Тищенко — активний учасник громадських патріотичних заходів, жваво цікавиться всіма подіями. Важкий життєвий шлях не озлобив цю людину великої душі. Скупо, неохоче розповідає про себе, більше про побратимів. Та насправді, як зізнався, часто нестерпним болем пронизує думка, скільки найкращих українців знищила більшовицька система. На моє запитання, чи усвідомлював він, що його діяльність була частиною загального опору українців, Михайло Федосійович відповів: «Я знав, що ми не одні боролись проти радянської влади, і вірив, що Україна стане вільною».
У збірнику «ОУН — УПА на Сумщині. Державний архів у Сумській обл./упорядник Г. Іванущенко. — К., 2007, в 2 томах.» вміщені документи, про рух Опору радянській системі в 40-х — 50-х роках. Перші підпільні осередки закладалися через утворення «Просвіт» у Сумах, Конотопі, Лебедині та інших селах і містечках іще під час німецької окупації. Певний час вони були легальним прикриттям для Організації українських націоналістів. У доповідній записці міністру внутрішніх справ УРСР Тимофію Строкачу за вересень 1946 року сказано: «На території Конотопського району існувала націоналістична організація «Просвіта», причому її активний діяч у селі Малий Самбір Іван Ожек був розстріляний німцями за активну націоналістичну діяльність». У секретних документах Конотопського міськвідділу МГБ, Конотопського райкому КП(б)У за березень 1948 року повідомлялось: «На території Конотопського i Кролевецького районів тривалий час діяла терористична банда УПА, основним кублом її було село Озаричі, бо в ньому проживали й переховувалися брати Лузани».
Архівні матеріали свідчать про існування в селі Попівка Конотопського району боївки УПА під керівництвом братів Супрунів — Тимофія і Григорія. Цікавий факт: у донесенні відділу УНКВС за березень 1946-го про знищення боївки УПА на території Конотопського району вказано, що на прикладі автомата вбитого Федора Черевка «з правого боку вирізаний напис: «слава для українців бандерівців», зверху вирізьблена українська націоналістична емблема, тризуб, обрамлена дубовим листям, на цив’ї прикладу вирізьблена кличка «Гонта».
Спираючись на знайдені матеріали, історик Геннадій Іванущенко (директор Державного архіву в Сумській області в 2005—2010рр.) стверджує, що протягом 1947-48 рр. на теренах Конотопського району Сумщини велася партизанська війна під ідеологічними гаслами ОУН-УПА.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
