Серцебиття свободи

09.01.2015
Серцебиття свободи

Революція гідності, яка почалася з масових виступів українців проти непідписання Угоди про асоційоване членство України в ЄС, — найвизначніший феномен новітньої політичної історії. Україна знову на кілька місяців стала топ-новиною світових ЗМІ, які не вимикали екранів, щодобово транслюючи сюжети з Києва про повалення режиму Януковича, який не дозволив реінтегрувати Україну до Європи. Чи не першою книжкою, що зафіксувала ці події, стала збірка есеїв «Євромайдан: хроніка відчуттів» (Брустурів: Дискурсус).

Отже, тексти п’ятьох письменників — Тараса Прохаська, Івана Ципердюка, Юрія Андруховича, Сергія Жадана та Юрія Винничка, — де відбивається внутрішній вимір Майдану; відбувається, сказати б, антропологізація політичної події. Майдан — це люди, кожний зі своїми візіями-рефлексіями, політичними та філософськими переконаннями, любов’ю-ненавистю. З вірою в те, що від кожного залежить доля країни. Повстання проти агонії несвободи вилилося у форми, які важко осягнути європейцям. Як пише один з авторів книжки, «українці Майдану (не одного вже тепер, а всіх майданів країни) насправді гріються зсередини. Їх підтримує особлива й безвідмовна суміш любові й ненависті. Я не знаю, як пояснити це західним друзям. Якби то була не суміш, а тільки любов, то без проблем, політична коректність Заходу любов поки що дозволяє. Але ненависть? Вона заборонена. Позитивні герої не сміють ненавидіти» (Ю. Андрухович).

Українці довго можуть терпіти, проте якщо вже настає «час Ч» — вони здатні здійснити щось глобальне. У 2004-му всі таблоїди світу писали про нову державу, яка з’явилася на геополітичній мапі світу і від якої залежатиме майбутнє Європи. Тоді провідні філософи, як А. Ґлюксманн, із неприхованим ентузіазмом говорили про те, що серце Європи сьогодні в Києві. Так сталося і рік тому. Справді, серце України було на Майдані, тільки Майдан 2013-2014 рр. став загальноукраїнським явищем: люди сплелися серцями, і територіальна відстань стерлася. Як значить той же Ю. Андрухович, «легше зате стає, коли ця ж країна знову — як і довгих 9 років тому — спромагається на диво Майдану. Протягом усієї неділі та понеділкової ночі ми добиралися додому, за кожної ж нагоди виловлюючи її, країни, дорогоцінні сигнали — як не з компів, під’єднаних до готельних та вокзальних вайфаїв, то просто з телефонів у потягах і в автобусах. Новини з України, із Києва вмить почали означати для нас усе на світі включно із сенсом життя».

Ці есеї — про братерство сердець у вимірі не раціональному, а емоційному. Тому й у самих текстах багато чуттєвості та щирості, яка у принципі чужа нашому часові (чи здавалася чужою до Майдану?). Це справді «хроніка відчуттів» — таке визначення доволі точне, бо події осені-зими оповиті мільйонами відчуттів, які зігрівали в мороз і не давали відступити. Тож найцікавіше в цих есеях — саме «зашкалювання» емоцій, що беруть гору над раціональним прагненнями схопити дійсність, пояснити абсурд, зрозуміти причину соціального вибуху. Що ж до політичних вимірів книжки, то тут далеко не все сприймаєш суголосно авторській оцінці (наприклад, не маю симпатії до політиків типу А. Корнацького і навряд чи можу назвати таких людей «найсильнішими, найпринциповішими опозиційними кандидатами», як пафосно пише І. Ципердюк). Але політичний розтин — завдання інших книжок: Євромайдан потребує ґрунтовних аналітичних розвідок соціологів, політологів, фахівців із масової комунікації, правників і психологів тощо.

Епоха скепсису, іронії, блазнювання відходить у минуле. На зміну приходить ситуація після-постмодерну, або мета-модерну, або українського Майдану гідності, коли емоційний сплеск здатний похитнути систему і знищити режим; коли патріотичне, апрагматичне, частково соціопатичне перемагає над залізними схемами бізнес-функціонування заскорузлого світу, де канапка з кав’яром могла бути дорожчою за людське життя.