«У наших сусідів державою править Сатана»

23.12.2014
«У наших сусідів державою править Сатана»

Черкаський «афганець» В’ячеслав Самозван у роки служби в Афганістані... (автора)

25 грудня 1979 року Радянський Союз увів свої війська до Афганістану. Серед тих вояків, які зайшли на територію сусідньої держави у перший же день, був і майор В’ячеслав Самозван. Відтоді минуло 35 років. А теперішні трагічні події на Сході нашої України повертають пана полковника, який нині живе у Черкасах і очолює обласну організацію Всеукраїнського громадського об’єднання «Спілка офіцерів України», у минуле...

«Чому допустили, що негідники у зеленій формі ставили умови нашим військовим?»

«Я не можу заснути, поки не передивлюся усі новини. Переключаю з каналу на канал, аби дізнатися, яка ситуація на сході України», — ділиться з «УМ» В’ячеслав Федорович. Він зізнається, що ніколи після війни в Афганістані навіть подумати не міг, що схожа ситуація повториться у його рідній країні. Його особливо вражає, що удар у спину наша країна одержала від «братнього народу», як прийнято було говорити. А ще те, скільки зрадників серед військових пригрілося у незалежній Україні. І тих, хто здавав Крим, і тих, хто зливав інформацію ворогу під час проведення АТО.

Пан В’ячеслав пригадує, як минулого року він iз представниками Спілки офіцерів України побував на кораблях Чорноморського флоту, бачив стан справ на власні очі, і його дивує, чому наші війська пішли з Криму, адже це наша земля. «В армії є статут, це закон для солдата. Там сказано, зокрема, що коли він стоїть на посту і до нього наближається невідомий, то після запитання «стій, хто йде?», має бути попереджувальний постріл, а вже наступний — на ураження», — нагадує В’ячеслав Самозван. Тож йому важко збагнути, чому у військових частинах не чинили опір «зеленим чоловічкам»? Хто приймав рішення у військових частинах закривати зброю в пірамідах для зберігання, чому допустили, щоб туди заходили «ввічливі» негідники у зеленій формі й ставили умови українським військовим на нашій землі? «Багато зрадників виявилося в нашій армії», — розмірковує пан полковник. І зізнається: здача Криму стала для нього особистою трагедією.

Ми спілкуємося з В’ячеславом Федоровичем у його однокімнатній квартирі, гортаємо «афганський» альбом. На фотографіях тодішній майор Самозван, який служив у танкових військах, зі своїми солдатами та друзями-офіцерами. Це повертає ветерана у жахи минулої війни. Каже, ще за рік до офіційного введення радянських військ в Афганістан вони там насправді вже були. Ціла бригада стояла, просто радянські вояки-мусульмани були вдягнені в афганську форму. За схожим сценарієм, наголошує полковник Самозван, Росія діє нині й на сході України, переодягаючи своїх солдатів у форму ополченців.

Тож у Туркменістан, зауважує В’ячеслав Федорович, де він служив у ту пору, вже тоді з сусіднього Афганістану привозили вбитих та поранених радянських військовослужбовців. «Наших там вирізали кожного дня, привозили поранених у госпіталь, який був у місті Кушка», — розповідає пан В’ячеслав. А радянські війська, так само як і російські тепер біля кордону з Україною, періодично проводили марші вздовж кордону, клацаючи зброєю та демонструючи свою міць.

«Уже безпосередньо перед 25 грудня мені запропонувала роботу викладачем у Туркменському державному університеті, але не судилося — мене терміново відправили в Афганістан», — пояснює В’ячеслав Самозван. У той час, зазначає, він, як і багато інших військових, справді думав, що введення військ у чужу країну — справа необхідна. А ще був переконаний, що то не втручання у справи іншої держави, а благородна місія виконання інтернаціонального обов’язку.

«Усі хлопці в армію йдуть, а на мені ніби тавро якесь!»

Стати професійним військовим він хотів ще з малих літ. У своєму рідному селі Кропивна Ніжинського району Чернігівщини мріяв, що коли виросте, то буде льотчиком. Тож у школі з задоволенням ходив до авіаційного та радіотехнічного гуртка. Але вступити до льотного училища не вдалося. Тож пішов працювати на машинобудівний завод. «На заводі одержав травму — пресом придавило руку. Через це і в льотне училище шлях закрився, і в армію також», — пригадує пан полковник.

У військкоматі йому порадили йти в автошколу і вчитися на водія. Дали на руки документи і направили туди. Дорогою до автошколи хлопець повиривав зі своєї справи сторінки, де були записи про його травму. «Усі хлопці в армію йдуть, а на мені ніби тавро якесь», — пояснює він свій вчинок.

...До війська його призвали тієї ж осені. Служив у танкових військах у групі радянських військ у Німеччині. А згодом у військову частину прийшла рознарядка направити трьох солдатів на навчання до військового училища. І Самозвану пощастило стати курсантом Ташкентського танкового училища. Вже в лейтенантських погонах він знову повернувся у той же танковий полк у Німеччину. Кілька років служив там у військових частинах командиром танкового взводу. А потім потрапив служити у Туркменію. Власне, мав право вибору військової частини на території Радянського Союзу, але зупинився на тих краях, де закінчував танкове училище.

«Українцям треба гуртуватися і боронити свою країну»

Той день, коли радянські війська заходили в Афганістан, В’ячеслав Федорович добре пам’ятає. «Для нас не було несподіванкою чи дивиною, що ми увійдемо на територію чужої держави. Ми просто чекали, коли дадуть таку команду. Офіційно нам сказали, що ми маємо за три доби прокласти сухопутний шлях до Індії», — пояснює пан полковник.

Він каже, що того дня до Афганістану зайшла ціла дивізія — автомобільна техніка, артилерія, танки. Але раптом, пройшовши 170 км, військові зупинилися. Найбільше, згадує, його вразила бідність тамтешніх людей. Він каже, що в Туркменістані люди жили небагато, але в Афганістані злидні виглядали з кожного закутка — ніби в середньовіччя якесь потрапив.

У той час майор Самозван був начальником штабу окремого ремонтно-відновлювального батальйону, який лагодив техніку з поля бою. Щодня, розповідає, його бійці ремонтували до десяти одиниць техніки. Окрім ремонту, його батальйон забезпечував і технічне замикання полку під час бойових дій, проводив зачистки місцевості.

«У моєму батальйоні лише один солдат загинув — водій ЗІЛа. Ми замикали колону на марші, коли снайпер поцілив у нього. Він лише встиг закричати: «Мамо!», — iз сумом згадує пан полковник. Він розповідає також, як його солдати паяли цинкові труни, тож довго там не витримували, їх постійно доводилося міняти.

Розуміння безглуздості афганської війни, у пекло якої солдат та офіцерів кинула радянська влада, прийшло пізніше. А пережиті жахи не одному з його друзів заважали облаштуватися в мирному житті. Тож важливими були психологічне розвантаження та підтримка родини. Йому особисто, зізнається, та страшна війна нерідко сниться і тепер.

Уже у мирному житті В’ячеслав Самозван боронив свою країну і від катастрофи на Чорнобильській АЕС. Цілий рік працював там начальником штабу інженерно-технічного батальйону 25-ї хімічної бригади Київського військового округу, був і командиром батальйону радіаційного дозиметричного контролю.

Усе пережите в Афганістані та Чорнобилі не додало йому здоров’я, але він не здається. Нині пан полковник очолює Черкаську обласну організацію Спілки офіцерів України, яка бере активну участь у громадському житті регіону. Тут проблем теж вистачає, і з соціальним захистом членів спілки, і з оплатою офісу, і з розбудовою районних організацій. Але приємно те, що на останньому з’їзді спілки у Києві було відзначено майже тридцять черкаських активістів, колишніх офіцерів. «Оці грамоти маю передати нашим офіцерам», — В’ячеслав Федорович iз гордістю показує кипу привезених зі з’їзду відзнак.

Він каже, що постійно підтримує зв’язки зi спілкою ветеранів Афганістану. Тільки у Черкасах більше двадцяти колишніх бійців, з якими він пройшов крізь афганське пекло.

Каже, чимало його друзів та знайомих, колишніх офіцерів, нині на Сході України захищають нашу державу.

«Дивлюсь, як Сатана править Росією. Судити його треба за те, що нацькував один народ на інший. А українцям, якої б національності вони не були і якою мовою не розмовляли б, треба гуртуватися, бути пильними і до повної перемоги боронити свою державу, бо це наша земля», — переконаний пан В’ячеслав. І снаги, переконаний він, вистачить — сила духу в хлопців, які нині воюють на сході, викликає гордість і повагу...

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>