Скорбота давня, але ще жива.
Cпомини про примусове переселення українцiв з їхніх етнiчних земель у Польщi, роковини якого будемо вiдзначати, пекучим болем озиваються у серцi моєї матерi, переселенки з Холмщини. Тi трагiчнi подiї вона пам'ятає добре. Отож жила в селi Славентин, що бiля Замостя, українська хлiборобська родина — Морокiшка було їхнє прiзвище. Iван та Ольга ростили п'ятеро дiтей (четверо залишила по смертi Iванова перша дружина). В родинi цiй жили старенькi батьки, тiтка та дядько. Мали землю, лiс, луг, тримали худобу, пасiку. Важко працювали, своїми силами утримували господарство. Село було переважно українське. Та зверхнiсть свою поляки проявляли завжди. Українських шкiл не було, i руcини (так називали українцiв поляки) змушенi були навчатись у польських, де терпiли приниження. З 1939 р. становище українцiв у Польщi cтавало дедалi гiршим. Посилювався наступ на вiру. Польська полiцiя примусово заганяла селян у костели, де їх заставляли приймати католицьку вiру. Поляки-вчителi заводили українських школярiв до костелiв, де їх окатоличували. Наругу чинили навiть над померлими. На цвинтарях ксьондзи навертали до католицизму померлих українцiв. Проти мого дядька Володимира, що в католицьке свято працював у полi, було порушено кримiнальну справу, i йому ледве вдалось уникнути судового покарання. Все це, звичайно, викликало спротив. Сотнi українцiв були кинутi у в'язницi.
Із початком Другої свiтової вiйни життя українцiв у Польщi стало нестерпним. Удень у села вдирались нiмцi, грабували населення, влаштовували облави на молодь для вивезення в Нiмеччину. Та справжнiй жах починався вночi. Озброєнi польськi банди чинили проти українцiв жорстокий терор. Із настанням сутiнок українськi родини ховались у стайнях, на горищах, у льохах. Та то був ненадiйний захисток. В один iз таких нападiв, а “чекали” бандитiв щоночi, вони повалили вагiтну тiтку i здерли з неї чоботи. Не змiгши збити сокирою замок зi стайнi, бандит вигнав босонiж мою матір на снiг i став кидати сокиру бiля її босих ступнiв. “Ми знищимо українцiв у селах, i вони стануть нашi”, — так говорили поляки. I знищували... Криваве побоїще було вчинене польськими бандитами в селi Бересть Грубешiвського повiту. Українцiв у ньому була бiльшiсть. Вони, попри переслiдування, зберегли свою мову, носили вишиванки, дотримувались українських звичаїв. 18 березня 1943р. о восьмiй годинi ранку польськi банди оточили село, стали виганяти українцiв на вулицю, розстрiлювали їх, а будинки пiдпалювали. Рiдна сестра моєї матерi з двома дiтьми — дванадцятирiчним Зеновiєм та восьмимiсячною Надiйкою — сховалась у схронi пiд клунею, де часто змушенi були переховуватись вiд бандитiв. Чоловiка ж умовила тiкати з села. Йому таки вдалось утекти, хоч стрiляли навздогiн, але не влучили. Небагатьом мешканцям села пощастило тодi врятуватись. А коли повернулись — застали жахливу картину. В дерев'янiй церквi були спаленi школярi разом зi своєю вчителькою. Тiтка ж моя з дiтьми була знайдена мертвою. Мабуть, задихнулась вiд диму. А свекруха її згорiла живцем у хатi, бо була хвора i не вставала з лiжка. По всьому селу лежали трупи, яких нiкому було ховати. Дiзнавшись про загибель рiдних, мати вирiшила йти 20 км до того села, щоб їх поховати. Та вже майже бiля нього її зупинили два чоловiки в нiмецькiй формi i стали вимагати документи. Коли побачили український паспорт, люто лаючись польською,топтали його ногами. Мама зрозумiла, що то були переодягнутi в нiмецьку форму бандити. Вони наказали їй бiгти не оглядаючись. Бiгла щосили, кожної митi чекаючи пострiлiв. Та Бог її порятував, хоч на все життя отримала важку хворобу серця. А в село Бересть українцi вже не повернулись. В iншому селi, Бронiславцi, польськi бандити жорстоко вбили трьох дядькiв моєї матерi: Бiгунцiв Миколу Михайловича, Миколу Кириловича та Володимира Кириловича.
Радянськi вiйськовi не захистили українцiв вiд безчинства польських бандитiв, а лише наполягали на їх переїздi в СРСР. Не маючи надiї на покращення свого становища, українськi родини змушенi були покинути cвої оселi, майно, могили рiдних. Їхали кiлька тижнiв у товарних вагонах. Була люта зима. На станцiях вагони з майном переселенцiв не охоронялись, а тому часто ставали легкою здобиччю злодiїв. Але ось, нарештi, дiстались України. В селi Степкiвцi, що на Миколаївщинi, велика родина отримала стару хату пiд солом'яною стрiхою. Зразу ж їм було запропоновано вступити в колгосп. А чому дали змогу забрати з Польщi худобу, зрозумiли пiсля переїзду: її примусово забрали в колгосп. Незвична до колгоспного догляду, худоба незабаром пропала. Мicцевi комунicти, пам'ятаючи практику розкуркулення 30-х, отримали нову поживу. Переселенськi родини важко працювали в колгоспi за “палички” трудоднiв, були заляканi, не знали законiв. Мiсцевi керiвники примушували пiдписатись на облiгацiї. Приходили часто вночi, стукали у дверi, лякали арештом, судом, погрожували, що вiдправлять переселенцiв до “бiлих ведмедiв”. Важко переживала родина те, що не було звiстки вiд молодшого сина, який добровiльно вступив до радянського вiйська ще в Польщi. Вже пiзнiше, пiсля довгих клопотань, дiзнались, що похований їхній Микола в далекому Потсдамi.
Нелегко було переселенцям, що споконвiчно господарювали на власнiй землi, почати нове життя в атмосферi сталiнського терору, злиднiв колгоспного села 50-х. Запам'яталась розповiдь мого дядька Володимира. В церквi служили панахиду по убiєнних з нагоди свята Перемоги. Голова сiльради ( як то без нього!) вскочив до церкви, не знявши картуза. Пополотнiвши, дядько мiй пiдiйшов до голови i зняв того картуза. Прихожани завмерли, та якось минулося.
Треба сказати, що зустрiли мicцевi селяни переселенцiв приязно. Для багатьох дiтей у Степкiвцi вони стали хрещеними батьками. Великий рiд моєї матерi був розкиданий по рiзних областях України.
Туга за рiдними обiйстями на Холмщинi, якi зразу ж були заселенi поляками, не покидає їх i досi. Згадують, як п'янко пахли липи, посадженi ще їхніми дiдами, якi солодкi були черешнi в молодому садку. Ще й зараз, згадуючи якiсь подiї, звичаї, святкування, кажуть: “А в нас удома...” Декому вдалось побувати в рiдних краях. Особливо боляче вразили поруйнованi кладовища, розбитi надгробки.
Ось таке було переселення, якому передувало вбивство польськими бандитами сімох чоловiк тiльки з однiєї родини. Про закон, який передбачає надання пiльг потерпiлим унаслiдок цiєї акцiї, мої рiднi дiзнались випадково, вже через пiвроку з часу його прийняття. Вiдомостей про їх переселення в архiвах Миколаєва не виявилось. Порадили там звернутись в архiви Львова та Варшави. Скiльки часу мине, поки надiйде вiдповiдь? Як надiйде... А стареньким уже за 80. Багато переселенцiв i досi не знають про цей закон, за яким вони отримали статус ветеранiв вiйни. Та чи встигнуть вони ним скористатися?
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
