«Насправді ми різні народи...»

16.12.2014
«Насправді ми різні народи...»

Добрий день, дорога Валю.

Ми вже домовилися з тобою не обговорювати політичних тем. Та я й не збираюся. Важко сперечатися з людьми, які цілком серйозно стверджують, що Україна сама бомбардує свої міста й села. Вбиває своїх дітей, заливає водою свої шахти, аби потім купувати вугілля в Південній Африці. Ти впевнена, що в Росії знають краще за нас, що діється в Україні, проте я хочу з дечим не погодитися.

У нас не буває смолоскипових демонстрацій із гаслами «Москаляку на гілляку!». Не знаю, звідки в тебе такі відомості. Щоправда, футбольні фанати в усіх містах України співають пісеньки з непристойними словами про Путіна. Але він на це цілком заслуговує; до того ж Путін — це не вся Росія.

Маємо одного, м’яко кажучи, дивного політолога, що пошився в історики та мовознавці. Він і справді розповідає байки про те, начебто все на світі створили українці, що Геракл — українець, що Чингісхан народився на Чернігівщині та багато інших небилиць. Проте ніхто з поважних людей на нього не звертає уваги. Чомусь саме про нього ти знаєш, а не про видатних українських істориків.

Тепер про Майдан, на якому була представлена ціла Україна. Спочатку Майдан був мирний. Після того, як Янукович дорогою з Китаю заїхав до Путіна в Сочі й дістав від нього наказ відмовитися від підписання вже підготовленої угоди про асоціацію з Європейським Союзом, молодь з піснями й танцями вийшла протестувати. Ну не хочемо ми до Митного союзу, нам потрібно повернутися до Європи, з якої нас так необачно вивів Богдан Хмельницький 1654 року. Коли Янукович зі своїми поплічниками залив Майдан кров’ю наших дітей, тоді почали збиратися люди з усієї України, але передусім кияни.

На Донбасі знайшлися такі, що заходилися лякати світ фашистами й бандерівцями. Це підхопили (а може, й спровокували) Путін та Лавров, хоч яке їхнє діло до нашого Майдану? Вони ніяк не можуть збагнути, що Україна погано чи добре вже понад двадцять років є самостійною державою й не має наміру ні в близьких, ні в далеких родичів запитувати, куди їй вступати, з ким дружити.

Але ж Путін ще на саміті у Будапешті заявив, що Україна не держава, а територіальне утворення. Ще він сказав, що війну можна було виграти й без України. Як це чути нашим ветеранам і дітям загиблих та померлих?

Те, що ти відсилаєш мене до мапи часів Російської імперії — з просторікувань Жириновського, який пропонує стерти Україну з мапи світу, поділивши її між Росією, Польщею, Угорщиною та Румунією. Навіть Олександра Лукашенка обурюють такі заяви. Про все це та ще багато про що можна розмовляти довго, але я зупинюся на двох моментах.

Звідки в тебе відомості про те, що на «Юге и Востоке Украины живут в основном русские и жили они там всегда»? За всіма переписами, в цих краях завжди переважали українці. На Донеччині й Луганщині українці становлять 58-59 відсотків, а в решті областей відсоток набагато вищий. Мапи до 1917 року показують, що і в західних районах Воронезької, Курської, Ростовської областей вони переважали, а на Кубані (адже туди Катерина ІІ переселила запорізьких козаків, коли ліквідувала Запорозьку Січ) панувала українська мова.

Після того як ці землі відійшли до РРФСР, становище змінилося. Таганрог і Шахти в 1924 році з України передали до Росії разом з округами. І що ж? Якщо раніше «над кубанськими й тверськими станицями лунав малоросійський говір» (Лев Толстой, повість «Козаки»), то куди ж усе це поділося? Усе дуже просто. За переписом 1926 року, в Таганрозькому окрузі українців було 71,5 відсотка, а в 1939-му цифра набагато зменшилася, бо надійшов наказ: українці живуть в Україні, а в Росії — росіяни. Тобто українців записали росіянами.

Згадай наше село. У нашому дитинстві там усі розмовляли по-українськи. Якби в 1933 році там не закрили української школи (в якій навчалися наші старші двоюрідні брати Микола та Іван, що прекрасно читали по-українськи), то село розмовляло б майже літературною мовою. По-російськи там розмовляли Михеїха, Кацуриха, Маханчиха та ще дехто з приїжджих.

Проти такого зросійщення (настала вже пора репресій) протестував лише один — так званий російський богатир Іван Піддубний (Раїн земляк, який народився в селі Красенівці на Черкащині). Він жив тоді на Кубані, і коли одержав новий паспорт, то видряпав там слово «русский» і написав «українець». За це його занурили до пояса в воду і пропускали через нього електричний струм.

І нарешті: «украинцы, русские и белорусы — один народ». Це така ж нісенітниця, як і те, що нібито на півдні й сході України «живут в основном русские». Русь, Росія — історична назва України. Слово «Росія» з’явилося в нас під впливом греків, тому що в них назви країн закінчуються на -ія. Російський історик Василь Ключевський (1841—1911) писав, що росіяни «з’явилися на історичній арені не раніше другої половини ХІІ століття», а український етнос почав формуватися з середини 1 тис. н. е. Про це писав російський історик Лев Гумiльов, пише сучасний український історик мови Григорій Півторак. Країна, яка тепер зветься «Росія», до 1721 року була Московія, а її населення — московити. Петро І наказав перейменувати Московію на Росію. Початок Московії пов’язаний iз Володимиро-Суздальським князівством. Цю концепцію поділяла й радянська історична наука на чолі з академіком Михайлом Покровським до 1936 року.

Із посиленням тоталітаризму становище різко змінилося. Вирішили перехопити не тільки історичну назву України, а й саму історію, прив’язавши сучасну Росію до Київської Русі й у такий спосіб поглибити московське коріння на кілька століть. Тож сентенція про єдиний народ — це продовження теорії російського міністра внутрішніх справ Петра Валуєва, який у 1863 році заявив: «Жодної малоросійської мови не було, немає і бути не може». Не може ж один народ розмовляти трьома мовами.

Насправді ми різні народи і в нас різні мови. Наводжу за абеткою всі живі слов’янські мови: білоруська, болгарська, верхньолужицька, македонська, нижньолужицька, польська, російська, сербська, словацька, словенська, українська, хорватська, чеська, чорногорська. У ретроспективі всі вони зводяться до однієї — праслов’янської, від якої відбрунькувалися в різний час. Верхні та нижні лужичани (нечисленні народи) живуть у Німеччині, де мають культурно-національну автономію. Решта слов’ян мешкає в своїх державах. Ніхто їх не вкладає в спільну колиску. Українська мова — друга за кількістю носіїв поміж слов’янських і одна з найкрасивіших мов у світі.

P. S. Так, Поволжя теж голодувало, але через неврожай. А в Україні був урожай, тож голод був штучний, у селян забирали все до останньої картоплини. Сталін хотів знищити якомога більше українців, бо вони піднімали надто багато повстань проти дій радянської влади. Недаремно ж видатні українські комуністи Микола Скрипник та Микола Хвильовий, побачивши, куди веде народ їхня партія, пострілами вкоротили собі віку (обидва в травні 1933 року).

Такі ось справи, сестро.

Хочеться вірити, що війна на нашій землі закінчиться, і як писав Тарас Шевченко:

«І на оновленій землі

Врага не буде супостата,

А буде син, і буде мати, І будуть люди на землі».

Переказуй вітання від мене й від Раї всім своїм дітям і внукам. Ми також вас любимо. Бувайте здорові. Сашко.

ДОВІДКА «УМ»

Олександр Пономарів із сестрою Валентиною народилися в місті Таганрозі. Коли почалася Друга світова війна, батько одвіз їх із матір’ю до свого рідного села Носівки (за 25 кілометрів від Таганрога), пішов на фронт і не повернувся. У Носівці вони закінчили семирічну школу. Далі вчилися в Таганрозі, а потім Олександр Данилович — у Києві, а сестра в — Ленінграді (тепер Санкт-Петербург). Валентина одержала призначення в Куйбишев (тепер Самара), де мешкає досі.

Олександр ПОНОМАРІВ,
професор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка
  • Волевиявлення невільних

    Вибори на окупованих територіях Донецької та Луганської областей іще навіть не почалися, а ексцеси довкола них уже тривають. Минулої п’ятниці активісти та симпатики полку «Азов» влаштували під стінами Верховної Ради ціле фаєр-шоу, погрожуючи розігнати парламент, якщо вибори (а відповідно, і легітимізація самопроголошених «республік») усе-таки відбудуться. >>

  • Євробачення-2017. Показує гривня-ТБ

    Блискуча перемога Джамали, окрім усього іншого, означає й потребу прийняти наступний конкурс у Києві. Втім це може бути й інше українське місто. Пропозиція організувати Євробачення-2017 у Криму, звісно, звучить вельми привабливо, але будьмо реалістами. >>

  • Так минають прем’єри

    Недавня відставка Арсенія Яценюка була довгим та болісним процесом. Але найбільш прикрим є не це. А те, що Яценюк пішов примусово-добровільно: не тоді, коли відчув, що настав його час, а тоді, коли його підштовхнули до цього чисельні й заплутані «договорняки» на найвищому рівні. >>

  • Термоядерні промені чучхе

    Випробування Північною Кореєю водневої бомби запускає цілий ланцюг асоціативних роздумів. Передусім про те, чи є ефективним договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ)? А також про те, чому ті, хто грає за правилами (як Україна), опиняються у програші, тоді як ті, хто правила порушує (як КНДР) отримують можливість говорити зі світом iз позиції сили? >>

  • Богдан Гаврилишин: Неефективність уряду виснажує Україну

    Богдан Гаврилишин — засновник благодійного фонду свого імені, який сприяє становленню людей нової генерації (стипендії, гранти, стажування), член Римського клубу (міжнародна організація, в яку входять представники політичної та економічної еліти 30 країн світу), директор Міжнародного інституту менеджменту МІМ-Женева, фундатор економічного форуму в Давосі, учасник Ініціативної групи «Першого грудня». >>

  • Де шукати щастя?

    Згідно з оприлюдненим 16 березня у Римі звітом ООН World Happiness Index 2016 («Індекс рівня щастя у світі-2016»), Україна посіла 123-тє місце з охоплених дослідженням 156 країн світу. Нашими сусідами по «щастю», чи радше «нещастю», є африканські країни Кенія (122-ге місце) та Гана і Конго (124-те і 125-те місця). >>