Ядерний комплекс «Піонер» в Музеї ВПС України, місто Вінниця. (з сайта wikipedia.org.)
Автори книги нагадують, що 1992 рік був знаковим для нашої країни. Росія привласнює закордонні і внутрішні золотовалютні активи, нерухомість, майно колишнього СРСР за кордоном. Український уряд Вітольда Фокіна апелював до світових фінансових кіл, щоб Москва визнала за Україною 16,37 відсотка усіх видів активів. Центробанк Росії не пристає на пропозицію України щодо міждержавного обрахування взаємної заборгованості в межах СНД. Відбувся розподіл Чорноморського флоту — кращі частини і майже всі кораблі забрала Росія. На тлі цього всього роздмухується конфлікт у Криму, і Росія «скасовує» постанову про приєднання Криму до України 1954 року. Однак тоді не вдалося ні Крим «узяти», ні в Донбасі щось серйозне заколотити, хоча й «агентів сепаратизму» не бракувало, і армія російська була готова до дій. Автори роблять висновок: причина невдач російських імперіалістів у 1990-ті роки на наших теренах — у наявності в Української держави стратегічної ядерної зброї.
У Прилуках (Чернігівщина) та Узині (неподалік Білої Церкви) базувалися 19 важких бомбардувальників Ту-160 та 25 Ту-95-МС із 1068 крилатими ракетами повітряного базування, здатними досягти США. Прилуцький авіаційний полк був озброєний «білими лебедями» — найпотужнішими ракетоносцями ХХ століття. Ту-95, за кодифікацією НАТО — «Ведмідь», призначався для знищення стратегічних об’єктів у тилу ворога. Були й інші потужні літаки. Під Києвом був аеродром, обладнаний спеціально для Ту-95 і Ту-160. У разі потреби тут міг приземлитися і «Буран».
Перша книга на цю тему Петра Творуна і Анатолія Беня «Спецоперація «Нульовий варіант» вийшла друком у 2003 році. Обидві написані за матеріалами депутатського об’єднання «Антимафія» на чолі з Григорієм Омельченком і Анатолієм Єрмаком та публікаціями у ЗМІ й присвячені пам’яті Анатолія Єрмака, який трагічно загинув 11 лютого 2003 року. Він був членом парламентського комітету з боротьби з організованою злочинністю й корупцією, консультантом Тимчасової слідчої комісії ВР з розслідування обставин загибелі журналістів Гонгадзе й Александрова та інших резонансних справ.
Після грудня 1991-го Узинська дивізія та Прилуцький полк якийсь час підпорядковувалися так званому об’єднаному командуванню СНД. «Лякали, задобрювали-обіцяли і просто крали» — такою була історія «передислокації» військової авіації з теренів України до РФ. Скажімо, з аеродрому в Старокостянтинові, нікого не питаючись, на кількох літаках здійнялися полковник Чорний із соратниками та й приземлилися в Москві. До Узина ж стали наїжджати «гості» — генерали з Москви. Із нині опублікованих записів одного з російських військових журналістів, наш генерал-майор Михайло Башкіров, склавши присягу на вірність Україні, попри наказ міністра оборони СНД Шапошникова, «саботував передислокацію стратегічної авіації з Прилук і Узина до Рязані та Енгельса».
«Я не виконав цей наказ, — розповів пізніше генерал Михайло Башкіров. — Одразу після другої відмови з Москви прибула ціла команда разом з представниками трьох каналів російського телебачення. Мене довго розпікали...». Деякі підігріті командуванням СНД проросійськи налаштовані пілоти вже запустили двигуни для вильоту до Росії... Але випускник вищого військово-льотного училища в Тамбові і московської Академії Генштабу Михайло Башкіров (мати якого була українкою, і виростав він у бабусі в Україні) перешкодив Кремлю вкрасти в України її частку дальньої авіації. Він звернувся по допомогу до командира 72-ї мотострілецької дивізії генерал-майора Литвинцева — і невдовзі впоперек злітної смуги стали п’ять БТРів. Упродовж кількох годин дивізія склала присягу Україні, і льотчикам у Росію вже не хотілося. Невдовзі на вірність Україні присягнули й 70 відсотків особового складу окремого авіарозвідувального полку в Ніжині.
Утім «після того, як українські солдати й офіцери стратегічні об’єкти відстояли, генерали й політики їх «здали», — зазначають автори книги. У жовтні 1991-го три полковники «прорвалися» до кабінету Кравчука — тоді Голови Верховної Ради. Це були полковники Вілен Мартиросян, Олександр Скіпальський та Григорій Омельченко. Вони доповіли про стан речей і пропонували майбутньому Президентові не віддавати Росії тактичну ядерну зброю. Застерігали, що без неї Україна не зможе протистояти територіальним претензіям РФ, приміром, щодо Криму. У лютому й травні 1992-го полковники Скіпальський і Омельченко надали Кравчуку напрацьовані плани збереження в Україні тактичної зброї як гарантії стримання військової агресії Росії.
На початку квітня 1992 року Верховна Рада прийняла постанову «Про додаткові заходи щодо забезпечення Україною без’ядерного статусу», чим заборонила вивезення з території України тактичної ядерної зброї, доки не буде розроблено і запроваджено механізму міжнародного контролю за її знищенням за участі України». Росія обурилася, розпочалася інформаційна кампанія в ЗМІ, мовляв, «Київ ставить під загрозу міжнародні домовленості». А взимку 1994 року Кравчук умовлятиме ВРУ зняти застереження щодо ядерного роззброєння. І заявить, що ось-ось експерти з України, Росії й США почнуть працювати над визначенням вартості цієї зброї. І це вже після того, як зброя частково була вивезена...
«Україна навіть сьогодні не знає, що їй дісталося з її ядерного спадку і куди воно все від неї пішло», — роблять висновок автори книги. За словами Анатолія Беня, Леонід Кравчук отримав не якусь «молоду державу» у вигляді маляти в мокрих пелюшках, а це була супердержава у розумінні ракетно-ядерної могутності. На момент розпаду СРСР Україна стала третьою в світі ракетно-ядерною державою після США і Росії. Приблизно 10 відсотків ядерної зброї СРСР розташовувалося на теренах України. Тут служили майже мільйон військовослужбовців. По суті, кожен 10-й житель України мав відношення до воєнної сфери. В Україні залишалася потужна база підприємств з колективами інженерів-конструкторів: Дніпропетровське КБ «Південне» та харківський «Хартрон» (Дніпропетровськ до останнього часу постачав Росії надпотужну смертоносну зброю, зокрема «Сатану»).
В Україні вимальовувалося кілька варіантів щодо успадкованого ядерного потенціалу. Серед них — позбутися стратегічної ядерної зброї, але залишити тактичну — як засіб стримування агресії сусідньої держави; оприлюднити справжню вартість стратегічної зброї і знищувати її самим, вимагаючи компенсації від світового співтовариства; переорієнтувати науково-виробничу базу МБР на програми комерційних запусків ракетоносіїв (приміром, виведення супутників); вимагати в обмін на відмову від ядерної зброї надання Україні статусу постійного неядерного члена Ради Безпеки ООН та інші варіанти. До того ж, в Україні залишалися також радіолокаційні станції раннього оповіщення про ракетний напад.
Юрій Костенко, колишній голова Спеціальної робочої групи з підготування до ратифікації Договору СТАРТ-1, цитував директора ЦРУ Р. Джеймса Вулзі, що значна частина вчених колишнього СРСР, які займалися розробками в галузі масового знищення, є українцями за походженням. «Ця обставина, вірогідно, має неабиякий вплив на прогнози ЦРУ, що Україна може й залишити собі свою атомну зброю», — зазначало видання. Також ішлося про те, що у вищих офіцерських колах радянських ракетних військ стратегічного призначення було чимало українців, які керували значною частиною радянського ядерного потенціалу.
18 листопада 1993 парламент більшістю голосів на закритому засіданні дав згоду на приєднання України до Договору СТАРТ-1. Договір схвалено за умови, що для України буде виконано низку важливих застережень. У постанові від 18 листопада 1993 року ВРУ проголошує: знищенню підлягають 36 відсотків носіїв стратегічної ядерної зброї та 42 відсотки боєзарядів. За розрахунками експертів, якби Білорусь і Казахстан скоротили свою ядерну зброю, а ми — свої 36 і 42 відсотки, то вийшли б на ті цифри, які, згідно з лісабонським протоколом, забезпечать виконання Договору СТАРТ-1. «На яких підставах почнуть знищувати решту ракет і бомбардувальників і навіть інфраструктуру цієї зброї?» — запитують Андрій Бень і Петро Творун. До того ж тоді парламентарії не зв’язували Україну «кравчуковим» семирічним терміном знищення усіх ракетоносіїв, а зберігали право провадити ліквідаційний процес залежно від реальних можливостей. До того ж передбачалася можливість продажу чи обміну ракет, господарського використання вітчизняних ракетних технологій.
Як пишуть автори, в 1994 році до влади в Україні приходить дніпропетровський клан. Здавалося б, ракетна галузь буде збережена. Утім під час президентства професійного ракетника Леоніда Кучми держава нищила свій ракетно-ядерний потенціал. Позбувалися в Україні також майна, техніки, будівель, всієї інфраструктури ракетної армії.
Що ж Україна отримала взамін? «Ні обіцяних конвертованих робочих місць для звільнених із військової служби офіцерів-ракетників, ані побудованого за ліквідаційні кошти житла, ані техніки й чудової інфраструктури ракетних містечок, які обіцяли передати народному господарству, — нагадують автори книги. — Натомість десятки заражених територій на місці ракетних «точок», сотні цистерн високотоксичного гептилу-амілу, з яким і досі не впоралися». Потужного загальнонаціонального протесту проти силового ядерного роззброєння тоді не відбулося.
Чи мала Росія зиск від демонтажу українських ядерних боєголовок і ракетоносіїв? За здогадами авторів книги, росіяни перепродували вивезені з України боєголовки американцям — для використання на тамтешніх АЕС. США мали й свій інтерес у знешкодженні ядерної зброї на теренах України — вона була націлена на них. Роблячи ставку на Росію, Штати «не помітили» всього того, що вона чинила в Криму і поза ним у 1992-му і пізніше.
На приховування від громадськості повної суті домовленостей між Україною, Росією і США звертав увагу В’ячеслав Чорновіл. Він відверто називав підписання Кравчуком договору «національною зрадою». 14 січня 1994 року говорив в інтерв’ю, що Клінтон приземлився на кілька годин у Борисполі, щоб підписати договір, який розходиться з постановами ВРУ по СТАРТу-1. Американський президент не був упевненим, що Договір про ядерне роззброєння буде ратифікований парламентом. А Кравчук запевнив Клінтона, що договір не потребував ратифікації в парламенті, де переважають консерватори й націоналісти, писала 23 січня 1994-го «Чикаго Триб’юн». Тим часом «експерт» «Українського незалежного центру політичних досліджень» В’ячеслав Піховшек переконував жителів України: «Продовження перебування ядерної зброї на Україні не є ніякою гарантією від нападу, але укріплює враження від України як від непередбачуваного та незговірливого партнера, який легко дає та відбирає обіцянки».
6 грудня 1999 року парламентська тимчасова слідча комісія з перевірки фактів незаконної торгівлі зброєю і військовим майном та їх незаконної передачі в інші країни у період 1991-98 років надіслала Леоніду Кравчуку листа, в якому просила надати матеріали щодо «вивезення з України оперативно-тактичної і тактичної ядерної зброї, майна і боєзарядів до неї, які згідно з «Віденською Конвенцією про правонаступництво стосовно державної власності, державних архівів та державних боргів», Законом України від 10 вересня 1991 року «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України», а також «Основними напрямами зовнішньої політики України», належали на той період до державної власності України». Члени тимчасової слідчої комісії зазначали, що таких матеріалів у відкритому доступі немає, отож Кравчук мав би надати інформацію, на підставі чого навесні 1992 року з України була вивезена ядерна зброя.
Екс-Президент відповів, що у ті роки він особисто рішень щодо ядерної зброї не приймав, цим займалося керівництво СНД, а зі вказаних питань порадив звертатися до... «діючих державних органів».
За другої каденції Кучми розпочалася активна співпраця України з Росією в «оборонній» промисловості. «Україна фактично врятувала ракетно-ядерну міць Росії, допомогла їй хоч у такий спосіб утримувати баланс ядерних сил світових держав», — наголошує Андрій Бень.
Тепер же, ідеться в книзі, «помилки, боягузтво, а то й відверту зраду політичного керівництва держави мусять виправляти ціною власного життя «низові» українці. Починаючи з Небесної сотні на Майдані, Хрещатику, на вулицях Грушевського, Інститутській і далі — у боях за Слов’янськ, Горлівку, Донецьк, Маріуполь... І в «котлі» під Іловайськом». Згори нав’язують штамп про «віроломний напад Росії на Україну». Ніби у верхах ніхто такого не очікував. «Бо коли Росія нападає на нас зненацька, то яка провина може бути в цьому найвищої влади? — запитує журналіст. — Не звинуватити її ні в політичній сліпоті, ні в чиновницькому недбальстві, ані в легковажному обеззброєнні війська чи, гірше того, — у зраді інтересів народу».
23 травня 1992 року уряд США змусив нас підписати Лісабонський протокол, згідно з яким Республіка Білорусь, Республіка Казахстан і Україна приєднуються в можливо найкоротший термін до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 червня 1968 року. Тактична зброя вже була вивезена. А стратегічне озброєння Україна була готова передати тільки після отримання компенсацій та гарантій безпеки з боку США та Росії. Лісабонський протокол мав набути чинності для України 5 грудня 1994 року. Тому саме цього дня був підписаний у Будапешті «Меморандум про гарантії ядерної безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї». У проміжку, 16 листопада 1994-го, Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року. Цими діями було затверджено, що Україна є власником всієї ядерної зброї, яку отримала у спадок від СРСР та має наміри повністю її позбутися, використовуючи надалі атомну енергію винятково у мирних цілях. В обмін на це найбільші ядерні держави повинні були гарантувати Україні безпеку та виключення будь-яких форм агресії чи тиску, в тому числі економічного й енергетичного, що неодноразово порушувала Росія.
Як уже раніше зазначали експерти, Будапештський меморандум не передбачає чіткого механізму реалізації його положень і, по суті, був лише декларацією намірів. Повноцінної угоди про гарантії суверенітету та територіальної цілісності так і не було укладено. «Розрекламований Росією, США та низкою європейських держав Будапештський меморандум спонукав обеззброєну Українську державу упродовж двох десятків років жити в ілюзії міжнародного захисту. Остаточно вона розвіюється на початку 2014 року агресією проти України одного із «гарантів» — Росії, та доволі стриманою реакцією на це решти підписантів меморандуму — США та Великобританії», — зазначають автори книги.
У 2007 році народний депутат з президентської фракції Ярослав Джоджик, ініціатор повернення Україні ядерного статусу, заявив: «Письмові обіцянки гарантій безпеки, надані Україні під час її відмови від ядерної зброї, на жаль, нічого не варті, — малоймовірно, щоб якась із держав-гарантів у разі виникнення збройного конфлікту, наприклад, з Росією, змогла захистити наш суверенітет зброєю. Рада безпеки ООН також не є органом, здатним гарантувати світову безпеку, підтвердженням чого є війна проти Іраку. Росія, наслідуючи Сполучені Штати Америки, оголосила про можливість превентивного удару, що нас, державу, яка безпосередньо межує з Росією, не може не турбувати».
29 вересня 2009 року з трибуни ПАРЄ лідер «Антимафії» нардеп України Григорій Омельченко, сказавши слово на захист постраждалої від російської агресії Грузії, заявив: «Ми підійшли до небезпечної межі, коли президент Росії Дмитро Медведєв оголосив Україні поки що інформаційну й ідеологічну війну». Він звернувся до міжнародного співтовариства з проханням «зробити реальний внесок у захист України від втручання Росії в наші внутрішні справи». Чи хтось його почув?
— 16 липня 1990 року — в Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою УРСР, закладено фундаментальні принципи без’ядерності («не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї»).
— 30 грудня 1991 року — Угода СНД щодо стратегічних сил, що містила зобов’язання країн-учасниць сприяти ліквідації ядерної зброї у в Україні, Білорусі та Казахстані і зобов’язання до липня 1992 року звезти тактичну ядерну зброю на бази для розкомплектації під спільним контролем.
— Перша половина 1992-го — усі тактичні ядерні заряди переміщені на російські заводи.
— 12 березня 1992 року тодішній Президент України Леонід Кравчук призупинив вивезення з території України тактичної ядерної зброї, а тодішній Прем’єр-міністр України Леонід Кучма закликав зберегти ядерну зброю у складі Збройних сил України.
— 1992 року з ініціативи Вашингтону в Києві було проведено серію тристоронніх дослідницьких зустрічей: Україна, Росія і США. В ході обговорень американці запропонували розглянути можливість оплати процесу ядерного роззброєння України.
— 2 липня 1993 року Верховна Рада України ухвалила «Основні напрями зовнішньої політики України», у яких, зокрема, стверджувалося: «Ставши через історичні обставини власником ядерної зброї, успадкованої від колишнього СРСР, Україна ніколи не санкціонує її застосування». На той час Україна все одно не могла її застосувати, бо всі засоби керування ядерною зброєю залишалися в Росії.
— 6 листопада 1993 р. затверджено постановою Кабміну України «Комплексну програму поетапного скорочення та ліквідації ядерної зброї наземного базування.
— Травень 1996 р. — завершено вивезення ядерних боєзарядів з України. 2 червня 1996 Україна офіційно втратила ядерний статус.
— 17 жовтня 1996 р. американський міністр оборони У. Перрі у виступі у Держдумі РФ визнав: «Сьогодні Україна і Казахстан вільні від ядерної зброї».
— 1999 р. Україні вдалося обміняти 8 літаків Ту-160 та 3 літаки Ту-95МС за тодішній газовий борг Росії.
— 2007 р. — з озброєння в Україні навіщось знято і неядерні високоточні ракети «Скад». Це була так звана зброя стримування. Розташувавши у випадку конфлікту оперативно-тактичний ракетний комплекс біля своїх кордонів, Україна могла б завдати удар по агресору на відстані до 400 кілометрів.
Узимку 2001 р. Путін на дніпропетровському «Південмаші» зустрівся з приголомшеним «касетним скандалом» і звинуваченням у вбивстві журналіста Георгія Гонгадзе Кучмою. Домовилися про кооперування двох братніх народів у космічній галузі, спільний випуск «мирних ракетоносців».
У січні 2008 року уряд України (на чолі з Януковичем) погоджується на пропозицію Москви укласти з урядом РФ міжурядову угоду про продовження термінів експлуатації ракетного комплексу 15П118М2, головною складовою якого є горезвісна SS-18 — «Сатана». Того ж року Путін заявив, що не виключає перенацілювання ракет на Україну, якщо там з’являться військові бази НАТО.
У червні 2010 р. керівники урядів Микола Азаров та Володимир Путін під час зустрічі у Москві домовилися об’єднати авіабудівельні галузі України та Росії. Азаров переконував населення України, що без співпраці з Росією український авіапром не стане на ноги. Тим часом російські експерти називали життєво необхідними для Росії розробки українських конструкторських бюро, й передусім Антонова.
У 2011 р. Росія почала розглядати можливість залучення українських фахівців до створення нової ракети для РФ. Уряди України та Росії підписали угоду про обмін інформацією про переносні зенітні ракетні комплекси типу (ПЗРК) «Голка» і «Стріла».
На початку 2013 р. з’явилася інформація, що Росія хоче «модернізувати» літаки Антонова без згоди української сторони. Експерти тоді заявляли, що таким чином росіяни намагаються відсікти Україну від власних авіабудівних проектів та знизити рівень кооперації з Україною.
Наприкінці 2013 р., після зустрічі у Москві президентів України і РФ, працівники нашого оборонно-промислового комплексу отримали обіцянку численних замовлень із РФ. На цей час уже було зрозуміло: Росії без українських мізків, технологій і заводських потужностей не обійтися — її власні спроби запуску ракет завершуються невдачами. До того ж росіяни тривожаться, що Україна налагодить співпрацю із Заходом.
І от у жовтні 2014 р. Дніпропетровський «Південмаш» поскаржився на загрозу банкрутства через відмову від кооперації з Росією, писав Forbes. Досі значну частку виторгу забезпечували поставки в РФ ракет «Зеніт». Ще один напрям співпраці «Південмашу» з Росією — поставка конверсійних ракет «Дніпро» (модифікація МБР РС-200 «Сатана») — тут кооперацію поки не розірвано, але поставки вже не здійснюються. Також обслуговування балістичних ракет 15П 118м «Воєвода» (за класифікацією НАТО SS18 «Сатана») за договором між Росією і Україною. Більш як сотня цих ракет, що перебувають на озброєнні російських ракетних військ стратегічного призначення, становлять основу ядерного арсеналу РФ. Для Росії цей напрям військової співпраці з Україною — один із найважливіших.
За даними Forbes, фінансова ситуація на «Південмаші» не така погана, як її описують на підприємстві. До того ж Держкосмос розробив пакет законопроектів для порятунку заводу. Є програми, в яких не задіяна Росія. Це спільний проект України і NASA, проект зі створення надлегкої ракети Vega Україною спільно з Європейським космічним агентством (ESA) та Італійським космічним агентством (ASI).
Обсяг і характер замовлень для військово-промислового комплексу Росії вказують, що вона готується до третьої світової війни. Утім без України Москва не зможе здійснити своє переозброєння до 2020-го, на що виділено 20 трильйонів рублів. Росія самотужки не здатна створити щось на кшталт ракети «Південмашу», авіадвигунів запорізької «Мотор-Січі», літаків Антонова. Досі основою російського ядерного щита є міжконтинентальні балістичні ракети РС— 20В «Воєвода», вироблені на «Південмаші», а «Мотор-Січ» випускає до 70 відсотків двигунів до російських гелікоптерів. Якщо Україна перестає співпрацювати з Росією у військовій сфері, Кремль втрачає можливість оновлювати й доглядати свою ядерну зброю. Далекозорі експерти зазначають, що дніпропетровські підприємства, а також харківські «Турбоатом» та завод імені О. Малишева і Миколаївський суднобудівний завод є основною ціллю агресії Путіна проти України.
Екс-радник Путіна Андрій Ілларіонов стверджує, що сліди серйозної підготовки до широкомасштабної агресії проти України простежуються як мінімум з літа 2003 року. Росії потрібна військово-промислова база для подальших нападів на інші країни.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
