Друге дихання «Голлівуду над Дніпром»

10.12.2014
Друге дихання «Голлівуду над Дніпром»

Лариса Кадочникова у 1968-му майже рік прожила у Бучаку, знімаючись у фільмі «Ніч на Івана Купала» Юрія Іллєнка. Нині вона замість «Голлiвуду над Дніпром» побачила джунглі.

Село Бучак на Черкащині сьогодні майже мертве, таке собі потойбіччя біля Канівського водосховища. Його немає на сучасних картах. На дорогах нема вказівників з його назвою. Юридично воно давно припинило існування. Та в пам’яті кінематографістів Бучак — невмирущий. Колись село, неначе писанка, було знімальним майданчиком для багатьох класичних фільмів. Тут створювали повнометражні картини: «Поема про море», яку задумав Довженко та роботу над нею закінчила його дружина Юлія Солнцева, «Українська рапсодія» Сергія Параджанова, «Ніч на Івана Купала» Юрія Іллєнка, «На київському напрямку» і «Сон» Володимира Денисенка, «Іванове дитинство» Андрія Тарковського, «Бумбараш» Аркадія Народицького і Миколи Рашеєва, документальний фільм «Сон» Сергія Буковського.

Зараз про Бучак тільки й слави, що це «затоплений райський сад», «край світу», як називають село у Каневі, до якого звідти всього 20 км. У 2011-му колишня влада задумала поновити будівництво невідомо кому потрібної Канівської ГЕС — гідроакумуляторної станції, яку заходилися зводити ще у 1984-му. Її донині так і не добудували, а викопаний котлован на місці унікального старовинного козацького кладовища з кам’яними хрестами перетворився на озеро. На додачу хтось «недоторканний» встиг обжитися на кручах Дніпра, звів у Трахтемирівському заповіднику за прикладом Януковича своє «Межигір’я» з мисливською хатиною, обгородивши шматок землі капітальним парканом.

Ще на початку 1980-х у Бучаку жили, як за часів Шевченка, з неасфальтованими дорогами, було 146 білих хаток-мазанок під очеретяним дахом, сім дерев’яних вітряків, школа, понад 750 мешканців. Словом, тривала ідеальна «знімальна» доба. Сьогодні ж у «Голлівуді над Дніпром», як Бучак називає письменник-краєзнавець Станіслав Цалик, у покинутих хатах мешкає 15 самоселів, які не дають селу зникнути, наче тій Атлантиді.

Два роки тому режисер Олег Чорний разом зi сценаристом Станіславом Цаликом та журналістом і кінознавцем Дмитром Івановим із камерою відправилися у Бучак, щоб реанімувати минуле, зняти документальний фільм, присвячений українському кіно та людям, які там творили. Днями знімальна група в київському кінотеатрі «Оскар» презентувала історико-документальну притчу тривалістю півтори години.

Назва фільму «Голлівуд над Дніпром. Сни з Атлантиди» — це репліка до есе класика Юрія Яновського «Голлівуд на березі Чорного моря». У ньому режисер описав будні Одеської кіностудії в 1920-ті роки, де «тридцять три адміністратори тридцяти трьох кіноекспедицій щоліта кінофікують місто».

Режисер запросив у сьогоднішній Бучак Ларису Кадочникову, яка знімалася тут у головній ролі у «Ночі на Івана Купала», художника цієї картини Сергія Якутовича, режисера Олександра Денисенка, який малим у наметах на березі Дніпра разом із батьком Володимиром, творцем двох фільмів у цьому фантастичному краї, проводив канікули.

«Я до Бучака маю пристаркуватий стосунок. Знаю його з чотирьох років. Тоді ще не було Канівської ГЕС. Того, що я пам’ятаю, вже нічого нема. Все позаростало», — каже перед показом фільму Олександр Денисенко. Для нього Бучак — це біль, ганебна традиція, коли такі історичні знакові місця стирають із лиця землі. «Це фільм-пам’ять, порушення проблеми, яка постійно існує. Вже у самій назві закладено питання, чи можливий Голлівуд над Дніпром», — додає Денисенко.

Лариса Кадочникова та режисер Михайло Іллєнко, який у Бучаку мав перший серйозний контакт із кіно, так само як і Денисенко, мало що впізнали. «Я блукав у джунглях, намагався знайти знайомі прикмети. Їх залишилося дуже мало», — розповідає Іллєнко.

Трагічну долю, яка спіткала Бучак і показана у «Голлiвуді над Дніпром...», можна змінити на краще. У цьому переконаний Олег Чорний, який заради цього й задумав фільм. Він сподівається, що «Голлiвуд над Дніпром» стане першим кроком у відродженні літньої резиденції поетичного кіно, що будівництво Канівської ГЕС так і залишиться на папері, що збережуться стежки, якими ходили Довженко, Параджанов, Миколайчук, Осика, Іллєнко, Тарковський... Що у Бучаку буде створено заповідник, який не дасть легендарному селу зітліти у водах штучного моря.

Єдиний чоловік, який не дуже зрадів, що про Бучак дізнається широке коло людей, — це фронтмен групи «Танок на Майдані Конго» Фагот. Він уже не перший рік їздить у наддніпрянське забуте людьми село заряджатися енергією. Каже, що це надзвичайне, містичне місце сили, де хочеться ходити лише босоніж, де з-під землі б’ють цілющі джерела. А тепер про Бучак дізнаються всі.

НАПЕРЕДОДНІ

Знімальна група планує навесні 2015 року з документальним фільмом «Голлiвуд над Дніпром...» та музичними гуртами об’їздити з презентаціями всі великі міста України. У рамках цього проекту також обіцяють показувати ще два документальні фільми про українське кіно, зняті у 2014-му, — «Лариса Кадочникова. Автопортрет» Дмитра Томашпольського та «Денисія. Світи Володимира Денисенка» сина репресованого режисера Олександра Денисенка.