Життя як подвиг

09.12.2014
Життя як подвиг

Юрій Лелюков.

Минуло тридцять років від дня трагічної загибелі вчителя військової підготовки Іваничівської школи №2 Юрія Лелюкова, який ціною власного життя врятував 26 своїх учнів. Під час уроку він накрив собою гранату, яка виявилася не навчальною, а бойовою. Але ні тоді, в часи радянські, ані зараз цей героїчний вчинок учителя не пошанований належно...

Багато хто з волинян пам’ятає матеріал «Чотири секунди ціною в життя», опублікований 26 лютого далекого 1985 року у «Комсомольській правді». У нарисі йшлося про подвиг звичайного вчителя військової підготовки з волинської глибинки Юрія Лелюкова. 29 листопада 1984 р. він, колишній військовий, розповідав на уроці десятикласникам Іваничівської школи №2 про будову та застосування гранат, демонструючи це на муляжі. Але, коли висмикнув кільце — почулося клацання й пішов дим. Граната в його руках виявилася бойовою. Лелюков мав шанс врятуватися, викинувши її у вікно або в коридор. Але на вулиці під вікнами якраз чимчикували на обід першачки, а в коридорах теж бігали діти. І він прийняв єдине рішення, на яке був здатен тільки справжній чоловік: 35-річний учитель накрив гранату своїм тілом, врятувавши життя 26 учням...

Подвиг учителя не був належно пошанований радянською владою. Здавалося, на таких прикладах треба виховувати підростаюче покоління, однак Юрія Лелюкова посмертно було нагороджено лише орденом «Знак пошани», а трагедію в Іваничах довго замовчували, поки компетентні органи з’ясовували, звідки у класі взялася бойова граната. Одна з версій — у військовому окрузі переплутали ящики. Нібито після численних перевірок у різних школах Волині виявили ще 16 бойових гранат замість навчальних. Афішувати подібну злочинну халатність владі було невигідно, тож усе тихцем зам’яли. Невідомо, як були покарані безпосередні винуватці цього, а в Іваничах звільнили з посади директора школи. А героїчний вчинок Юрія Лелюкова поступово зблід в очах радянських пропагандистів: війна СРСР в Афганістані народжувала чи не щодня новітніх героїв.

Земляки ж Юрія Лелюкова пам’ятали й ніколи не забували його подвиг. Його іменем названо одну з вулиць у райцентрі Іваничі, де мешкають дружина і донька Юрія Лелюкова. Вдячні учні, яким він урятував життя, щорічно приходили й приходять на могилу вчителя вже зі своїми дітьми, а у школі проводять вечори пам’яті. Тридцяту річницю цієї трагічної події іваничівці теж відзначили цілою низкою заходів. Окрім традиційних спортивних змагань на кубок імені Юрія Лелюкова та богослужіння, відбулося відкриття меморіальної дошки на школі №2, яку тільки тепер названо ім’ям героя. Дуже подивувалася, що за присвоєння Лелюкову звання почесного громадянина Іваничівського району місцеві депутати спромоглися проголосувати лише торік.

Іваничівці у 2009 році навіть зробили подання, щоб присвоїли вчителю звання Героя України. Але, видно, влада не вважала вчинок учителя надто героїчним. Почесне звання дарувалося червоним директорам заводів і шахт, чиновникам, які протирали штани у кабінетах, прислуговуючи всім владам, придворним поетам, але тільки не тим, хто його насправді заслуговував. Двадцять шість врятованих дитячих життів, за мірками вже новітніх українських державних мужів, — це не подвиг...

А війна, що триває на сході, народжує нових героїв. І вони на фронті чинять так, як учинив тридцять років тому звичайний учитель за посадою і справжній офіцер за покликанням Юрій Лелюков. 20 серпня під час штурму Іловайська 18-річний хлопець iз волинського містечка Маневичі Андрій Снітко, боєць батальйону «Айдар» із позивним «Хома», фактично повторив подвиг Юрія Лелюкова. Їхню групу терористи закидали гранатами, одна з яких упала неподалік Андрія. Хлопець, не роздумуючи, накрив її собою, врятувавши життя побратимам.

Він якось сказав друзям, що коли біля них раптом упаде граната, він прикриє їх собою. Так і зробив. На похоронi другокурсника Волинського національного університету, який замість навчання поїхав на схід захищати Україну, теж говорили про те, що Андрій заслуговує на звання Героя України і що «Айдар» клопотатиме про це перед керівництвом держави. Та, як і в далекому 1984-му, героїчний вчинок звичайного волинського хлопця-сироти швидко потьмянів на тлі війни, яка щодня забирає нові солдатські життя, поповнюючи ряди осиротілих дітей, вдiв і матерів...