Світло ліхтарика

02.12.2014
Світло ліхтарика

30 листопада всі згадували річницю розгону студентського Майдану. Річниця події, безглуздої у своїй жорстокості і тупій демонстрації сили, яка круто розвернула колесо нашої історії і перетворила мирне студентське протиСТОЯННЯ у вибухонебезпечну масу, яка врешті-решт знесла і режим Януковича, який видавався непорушним у своїй вседозволеності, і його основних репрезентантів.

Зараз це видається дивним, але рік тому кілька сотень студентів та громадських активістів, які «окупували» намолене місце під ротондою і, незважаючи на дощ і мороз, грілися біля бочок, волонтерським чаєм чи обіймами та підстрибуванням під пісні Руслани та провокативно-задерикувате «Хто не скаче — той москаль», навряд чи могли передбачити, у що виллється їхній протест. І все ж було в цій їхній одержимості, у їхній натхненній романтиці і вірі в те, що все може бути по-справжньому, що Україна — понад усе, щось символічне і потужне. Щось від студентської Революції на граніті 1990-го, з якої й зродилася нова Україна.

Я познайомилася з цими студентами десь на третій день протесту, коли прийшла на Майдан і запросила кількох львів’ян до себе переночувати. Ми довго сиділи на кухні за горнятком кави, розмовляючи про життя, про Майдан, про те, якою має бути Україна. Я бачила, як горіли їхні очі, — і вірила їм. Це було нове покоління вільних українців, які хотіли не стільки ламати, як розбудовувати країну. Вони знали, ЯК це зробити. І вони хотіли це робити ЧЕСНО. А для цього потрібно було зламати СИСТЕМУ. Вже за тиждень, коли вогонь протесту почав розгоратися, записуючи на гамірному столичному Майдані інтерв’ю з відомим філософом і дисидентом Мирославом Мариновичем, я почула від нього такі слова: «Я маю велику надію саме на цих студентів. У них немає пороху рабства на ногах».

Вони і справді були вільними ще до того, як це відчуття свободи подарував Майдан. Я бачила, як ніч на 30 листопада змінила їх, в одну мить перетворивши романтичних хлопчаків на затятих чоловіків. Частина з них так і залишилася на Майдані і вистояла до кінця. Частина пішла захищати Небо у лавах Небесної сотні. Частина і досі воює на сході за справжню Україну. І навряд чи колесо історії повернулося саме в такий бік, якби в ту ніч під кийками «Беркута» опинилися не діти з ліхтариками, а дорослі дядьки з партійними прапорами.

Тим дивнішими є спроби применшити значення «безпартійного» Майдану, Руслани та інших громадських активістів, називаючи ці кілька днів «божевіллям танців і ліхтариків». А може, саме в безпартійності студентського протесту і таїлася найбільша небезпека для тих, хто запустив цю істеричну хвилю дискредитації? Бо, як показала практика подальших кількох місяців, навіть найбільш опозиційні партії не вірили у можливість кардинальних змін і вперто шукали виходу за столом переговорів. А символом Революції гідності став таки «безпартійний» студент із коктейлем Молотова і дерев’яним щитом. Може, з часом саме таким буде пам’ятний знак про ці події.

А поки що війна триває. І не лише на сході. Бо досі не лише не покарані, а й не названі ні замовники злочинів проти Майдану, ні його виконавці. Досі судді, які виносили обвинувачувальні вироки проти фігурантів «Справи 1-го грудня» чи автомайданівців, залишаються на своїх місцях. І на цьому тлі світло студентського ліхтарика виявляється набагато сильнішим за тисячі полум’яних промов і обіцянок. Бо воно правдиве.