Як винайти велосипед

12.11.2014
Як винайти велосипед

Двигун Рудакова, зроблений на основі двигуна від мотоцикла «Ямаха».

73-річний полтавець Василь Рудаков якось підрахував, що в нього 32 робітничі спеціальності. А трудова біографія вміщується чи не в трьох «томах» трудових книжок. Коли за радянських часів, каже, приймали на роботу, то обіцяли золоті гори, а потім обіцянок не дотримувалися. У такому разі Василь Рудаков розвертався на 180 градусів і йшов геть — за місце ніколи не тримався. Найдовше, пригадує, пропрацював у військовій частині на базі зв’язку — ремонтував складну апаратуру. Коли перейшов у телеательє — ремонтував телевізори, на станції техобслуговування — автомобілі та електрообладнання. І мотоциклами займався, і фотосправою, і чим тільки не займався.

Цілий рік думав, як зробити оригінальний велосипед

— Остання моя спеціальність — настроювач музичних інструментів, — констатує.

— Нічого собі!

— Оцей епізод мого життя можу розповісти детальніше, бо це найцікавіше. Так от, я був саме безробітним, коли Вадим Івкін, барабанщик iз вокально-інструментального ансамблю «Время», що працював у парку «Перемога», запропонував: давай, мовляв, оформимося у фірмі «Наталка» й будемо настроювати музичні інструменти. Те, що я ніколи не мав із ними справи, Вадима не засмутило: «Це нічого. Я настроюватиму, а ти ремонтуватимеш». І справа у нас таки пішла. Проте невдовзі мій компаньйон захворів і звільнився. Таким чином тепер мені доводилося ще й настроювати музичні інструменти. Поки мав справу з музикантами-початківцями, проходив номер. А як тільки потрапляв до професіонала, той починав нервувати. Я пробував хитрувати й казав йому: ти мною командуй, а я ремонтуватиму. У такий спосіб зовсім виводили інструмент з ладу. І так тягнулося з півроку. А тоді поїхав до Чернігова, щоб подивитися, як працюють професійні настроювачі на фабриці музичних інструментів. Проте не міг настроювати фортепіано за кварто-квінтовим кругом. Недолік цього строю в тому, що ля-бемоль на чверть тона нижче звучить. Довелося винайти свій спосіб настроювання — і після цього полагоджений мною інструмент звучав ідеально, ніхто до мене не мав жодних претензій. А якось в одній із книг 1870 року випуску вичитав, що такий метод існував у старовину і називався німецьким строєм. Я ж до нього прийшов сам. Пригадую, навіть коли до Полтави приїжджав ансамбль «Земляне», я для нього перед концертом настроював дорогий імпортний рояль у міському Будинку культури.

Поступово Василю Петровичу сподобалося повертати до життя музичні інструменти. Проте це заняття було малоприбутковим. А тут саме ввiйшли в моду кооперативи, тож він перекваліфікувався на очільника одного з них: набрав на роботу артистів і возив їх iз концертами по області, запрошував і чужі концертні бригади. Каже, що багато чому тоді навчився в гіпнотизерів: що таке розумова діяльність, як нею володіти й оперувати. «Це, вважай, те саме, чим займається нині Верховна Рада: гіпнотизує народ і дурить його, як може», — підсміюється Василь Рудаков.

Отак чоловік і провів своє життя у різних іпостасях. Окрім цього, займався ще й винахідництвом. Перший його винахід — цементно-подрібнювальний апарат, або подрібнювач клінкера. Потім придумав календар на 160 років: рік у ньому мав 13 місяців, а місяць — 28 днів, один зайвий день був поза ліком і називався Новим Роком — за такого розкладу дні тижня не змінювалися. У пошуках того, хто б оцінив новинку, Василь Петрович їздив навіть до Москви (було це в 1978 році). Його направили у фізико-астрономічне товариство.

— Головою товариства був такий собі Давид Бронштейн. Мій календар його зацікавив. Він сказав, що подібний був у індусів, але мій зручніший у користуванні. Тож я залишив календар у тому товаристві. Коли вийшов звідти, мене просто розпирало від гордощів. А десь через півроку з’явилася замітка про мій календар у газеті «Труд» — тільки автором його значився не я, а хтось інший, — розповідає про курйоз мій співрозмовник. — На цьому історія з календарем закінчилася. А я так розчарувався у винахідництві, що довго про нього й думати не міг.

Та людині властиво будь-яку неприємність забувати. Минув час — і Василь Рудаков почав ламати голову над новим винаходом. Цього разу цілий рік думав, як зробити оригінальний велосипед. Що не подобалося Василю Рудакову в наших велосипедах, так це ланцюг — він розтягується, спадає, рветься. Ця слабка ланка для велосипедистів — справжня проблема. Тож винахідник замінив її зворотно-поступальною муфтою. Нині, каже, Харківське науково-виробниче об’єднання «Чайка» хоче використати його принцип при виготовленні інвалідних візків. Свій удосконалений велосипед Василь Рудаков запатентував. У його конструкції зовсім немає ланцюга, замість нього тяга і рейка — остання тягає шестерню туди-сюди. Тобто в основі дії моделі — не обертальні, а штовхальні рухи.

Аби довести, що нова конструкція життєздатна, її автор, окрім усього, ще й виготовив оригінал: у радянському велосипеді «Аист» відрізав задню частину, а замість неї прилаштував свою. Таким чином одержав цілком працездатну конструкцію. А тоді поїхав на Харківський велосипедний завод і запропонував своє ноу-хау впровадити у виробництво.

— Мені прямо відповіли: навіщо, мовляв, нам зайвий клопіт, якщо нас і ті «горбаті» велосипеди, що випускаємо, влаштовують, до того ж не хочемо створювати вам славу, — так винахідник одержав чергову дозу розчарування. — Я їм кажу: через кілька років імпорт заполонить український ринок і витіснить вашу продукцію. А мій велосипед можна було б випускати іще років 20. Так і поїхав тоді ні з чим, не переконав заводчан. А через деякий час, як я й пророкував, наші велосипеди перестали купувати — вони стали неконкурентоспроможними. Завод же, про який ідеться, перейшов у приватні руки і нині, в основному, варить мило та випускає вузли.

— А за ваш велосипед так ніхто й не взявся?

— Років 7 тому зателефонував до Львівського велосипедного заводу. Його головний інженер зацікавився: привозьте, мовляв, свою конструкцію. Я сів на потяг, перед цим відправивши свій власноруч зроблений велосипед — скористався послугами транспортної компанії «Ін-Тайм», а потім віз його через увесь Львів. На заводі обдивилися моє дітище з усіх боків і запевнили: зробимо, мовляв, за милу душу. Та минув час — і там також усе затихло. Оце недавно туди телефонував — просив, щоб хоча б мій велосипед повернули, — сміється Василь Петрович.

— І справді, сміх та й годі. Важко у нас впроваджувати винаходи в життя...

— Та не те, що важко, а взагалі неможливо, — робить висновок винахідник. — Якщо не маєш грошей, аби зробити це самому, то нічого кудись і сунутися зі своїм ноу-хау.

Двигун «Рудвас» Василя Рудакова оцінили на виставці в Женеві

І все ж він «сунеться», бо дуже вже хочеться, аби його винаходи не лишилися винаходами лише на папері. Коли полтавська фірма «Аерокоптер» виготовила свій перший гелікоптер, Василь Рудаков запропонував вертольотобудівникам двигун власної конструкції, який утричі менший за той імпортний, що вони використовували. Ті спершу відмахнулися, але потім зголосилися допомогти його виготовити на Запорізькому заводі «Мотор Січ», та ідею забракували: мовляв, палець у роторі через високу швидкість обертання (а в Рудакова він робив 50—60 тисяч обертів за секунду) згоратиме.

— Це стало поштовхом до того, що я почав думати над другим варіантом двигуна, викинув ексцентричне кільце на маховику, а в ньому зробив ексцентричний просторовий паз — таким чином оберти пальця знизилися принаймні втричі. Пропонував цей удосконалений варіант двигуна запорізькому, мелітопольському заводам — скрізь отримав відмову, — розказує далі історію своїх митарств дивакуватий чоловік. — Звертався навіть до Кабміну з пропозицією створити в Україні ланку, яка б брала винаходи, розробляла їх, сертифікувала і передавала виробнику готову конструкцію. Бо винахідник, як правило, бідний, а заводу не виділяють коштів на нові розробки. Це, врешті-решт, і гальмує прогрес. Чую якось по телебаченню, очільник Державного департаменту інтелектуальної власності озвучує згадану вище ідею, але далі слів справа так і не пішла. Тобто політики займаються лише теревенями — ото й усе.

Ніхто двигуном, якому його автор дав назву «Рудвас», так і не зацікавився. Тож Василь Петрович вирішив повезти його до Швейцарії на Женевську виставку винаходів. А перед цим виготовив його кустарно як демонстраційну модель на основі двигуна від мотоцикла «Ямаха», почепив на «кравчучку» — та й повіз на виставку винахідників до Женеви. Аби продемонструвати принцип дії свого двигуна, крутив за ручку, насаджену на центральний вал, — і таки отримав бронзову медаль (а там було представлено аж 117 зразків винаходів у найпрестижнішому класі «А»).

Перемога на престижній виставці настільки окрилила полтавця, що він придумав і третю, і четверту моделі двигуна — іще досконаліші: з автоматичним ступенем стиснення на всіх рівнях (він може працювати на будь-якому сорті палива), із розподільчим валом і без нього, коли всі функції останнього виконує центральний вал. На винахід і цих своїх двигунів Василь Рудаков також отримав патенти.

А ще раніше, пригадує, запатентував подрібнювач сміття. Було це давно, коли власники непотребу виносили його в певний час на подвір’я і чекали, доки прибуде сміттєвоз. Останній часто запізнювався, а було таке, що й зовсім не приїжджав. Це й змусило Василя Петровича придумати подрібнювач сміття (із двигуном угорі), який перемелював на друзки навіть дрібні кістки. А потім подрібнене сміття можна було висипати хоч до унітазу.

— Невдовзі прочитав у пресі, що німці придумали кавомолку, особливістю якої є те, що двигун розташований угорі, — а коли Василь Петрович патентував свій винахід і перевіряв, чи не винайшли, бува, чогось подібного, такого ноу-хау не було: в усіх пристроях двигун розташовували або внизу, або ж збоку. — Тож я собі й думаю: а чи не запозичили німці мою ідею? До речі, пристрій, у якому двигун угорі, може працювати хоч сто рокiв.

Минулоріч колеги з Харківського НВО «Чайка», їдучи на виставку винаходів «Новое время» до тоді ще українського Севастополя, запросили й Василя Рудакова. Він повіз туди свій удосконалений двигун — і отримав золоту медаль. Цьогоріч Василя Петровича також покликали на цю виставку, тепер вiн представив на ній свій новий винахід — турболіт (він теж уже запатентований) — і знову отримав «золото». Свою ідею довелося захищати: «Там сиділи поважні академіки, а я, людина без вищої освіти, доводив їм переваги мого винаходу. Ну, мабуть, таки переконав, раз дали золоту медаль. Вони, звичайно, ставили каверзні запитання. Я відповідав на полтавському суржику».

— Своїм винаходом хотів замінити гелікоптери і конвертоплани, які насправді є дуже небезпечними, — ділиться винахідник. — Прагнув добитися максимальної безпеки для пасажирів. На моїй конструкції вгорі кріпиться парашут. До того ж передбачений і індивідуальний парашут — таким чином, маємо подвійний захист. Окрім цього, я розробив унікальне ручне управління. Бо електроніка часто підводить, а ще має здатність реагувати на імпульси людини. Скажімо, коли починаю нервувати, злитися, у мене неодмінно ламається телевізор. Ви можете побачити в iнтернеті квадрокоптери, схожі на мою машину, проте в них рамки з двигунами намертво прикріплені до корпуса. А у мене вони обертаються, що дає можливість переходити з горизонтального у вертикальний політ. Мушу сказати, багато хто цікавиться цим винаходом, але на тому все й закінчується. Доводиться їх підганяти: хлопці, думайте швидше, бо я вже людина ризикованого віку...

— Вам подобається сам процес винахідництва?

— Хочеться залишити після себе якийсь слід, — щиро зізнається Василь Рудаков. — Щоб мене пам’ятали, як, скажімо, Ігоря Сікорського. Може, це й не скромно звучить, проте вважаю мій турболіт не гіршим винаходом за гелікоптер Сікорського. І якби моєму винаходу дали зелене світло, можливо, моделі Сікорського взагалі морально застаріли б. Я розробив і платформу для рятування людей при пожежах у багатоповерхівках, у горах: мій турболіт може підлетіти до будь-якого поверху і вчепитися в раму вікна або ж зачепитися за скелю й висіти. Також він може бути як варіант «Швидкої допомоги». Тобто на його основі можна розробити різнофункціональні машини. Поки що це лише базова модель для майбутніх конструкцій. Якби хтось узявся за розробку моїх моделей і впровадив їх у життя, я б давно вже став мільйонером. Скажу вам більше: згідно з інформацією з надійних джерел, Укрпатент перебуває під закордонним контролем і «зливає» винаходи. Бо на Заході ноу-хау — дуже вигідна річ, вони є рушійною силою економіки. А винахідники там зовсім не бідні люди.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>