Видатний поет, художник, мислитель, пророк — і все це з епітетом російський... Та на якій, власне, підставі? «Моє родове ім’я Кириєнко-Волошин, і йде воно із Запорожжя. Я знаю з Костомарова, що в ХVІ столітті був на Україні сліпий бандурист Матвій Волошин, з якого живцем здерли шкуру за політичні пісні, а за спогадами Францевої, прізвище того молодика, який водив Пушкіна в циганський табір, було Кириєнко-Волошин. Я б не був проти того, щоб вони були моїми пращурами», — так писав про себе цей поет.
Між планетою і небом
Народився Максиміліан Волошин у Києві 16 травня 1877 року. Та доля повела юного Макса через Таганрог, Севастополь, Москву, міста й селища Андорри, Іспанії, Майорки, Італії, Корсики, Швейцарії — тільки не в Україну. І ось наслідок. «...Коли я знов з Іспанії ступив на бруківку Парижа, то мене пройняло таке відчуття «батьківщини», якого я ніколи не зазнавав, повернувшись до Росії», — читаємо в листі до Пєшковського від 9 листопада 1902 року.
Однак батьківщиною то не було. Місцем, де майбутній митець осягав логіку готичних соборів — так, але не батьківщиною. І вже зовсім не була нею Росія: в одному зі своїх віршів Волошин називає себе її пасинком. Поетова спрага батьківщини вилилася в її творення з матеріалу, щонайменш придатного для блискучого представника тогочасної європейської богеми — з дикого кримського каменю. Та навіть створивши власну митецьку столицю в забутому Богом і людьми болгарському селищі, Волошин уперто нагадує: «Автор акварелей, що їх запропоновано увазі публіки під загальною назвою «Коктебель» не є уродженцем Кіммерії через народження, а лише через усиновлення. Він родом з України...». За тим — непереборний голос генетичної пам’яті, який волає і до нас.
Час від часу на нашій планеті з’являються люди, які духом своїм вириваються за межі, що розділяють землян, стаючи посередниками між нашою роздертою суперечностями планетою і Небом; лишаючись синами людськими, вони є сини Божі, наділені космічною свідомістю. Такими були Володимир Вернадський, Максиміліан Волошин, Микола Реріх, автор бестселера «Ружа світу» Даниїл Андреєв — по матері Марії Вільєгорській прямий Шевченків нащадок. Двоє перших вийшли з нашої землі, інші тягнулися до неї, відчуваючи високий дух філософічності, яким вона завжди була перейнята.
Прийняти і пишатися
На думку Освальда Шпенглера, «жодна історія літератури у світі не вкладається в мовні кордони». І нам варто повернути в український культурний простір митців, що писали російською мовою. Адже завдяки гоголівському «Тарасові Бульбі» Україну відкрив для себе світ. А скільки українського колориту в творах Володимира Короленка! Он, поляки не зрікаються Джозефа Конрада Коженевського через те, що він писав англійською мовою: і пам’ятник йому встановили у Гдині, і міжнародну премію заснували, за яку змагаються представники всіх національностей.
1932 року Максим Горький в листі до письменника Емілія Міндліна (псевдонім Володимира Сидорова) радив у майбутній книжці порівняти Коктебель Волошина з Гуляй-Полем Нестора Махна. Що різнить ці дві історичні постаті, — зрозуміло. А спільне що? «Спільне лише те, що обидва за природою анархісти-індивідуалісти, один — примітивний і дикий, другий — європеїзований ерудит. І обоє українці», — ось частина відповіді Міндліна.
Так, у обох у крові — запорозька вольниця, прагнення абсолютної свободи, для якої все земне занадто тісне, а характерництво, сповнений творчої наснаги містицизм — щоденна пожива. Отож благословімо специфічну долю нашого великого земляка Максиміліана Волошина; можливо, саме завдяки їй він знайшов «точку опертя», спроможну врятувати світ...
Ніби в келії
Напередодні Першої світової війни у колективній свідомості людства запанувала тенденція, лапідарно виражена хрестоматійним висловом: «поетом можеш ти не бути, та громадянином — зобов’язаний». Здавалося б, що тут заперечиш? Однак за цією формулою нібито прогресивного мислення Волошин розгледів пастку, дієвий спосіб примноження людських страждань. Адже поняття «громадянин» дуже невизначене й на ділі зводиться до готовності бути політично заангажованим силами, що беруть гору в суспільстві. А тому не дивно, що з плином часу виявляється: олтар, на які найблагородніші душі складали свої поривання, нічим не освячений, а гекатомби жертв невиправдані. Необхідна була мужність, аби розірвати тандем політики й поезії, виробивши власну позицію перед лицем майбутніх подій. В опублікованій 1917 року статті Волошин робить парадоксальний висновок: «Обов’язки громадянина і поета не збігаються і навіть можуть суперечити один одному». І тут же конкретизує думку: «Коли на Землі відбувається битва, яка розділяє все людство на два непримиренні табори, треба, щоб хтось стояв у своїй келії на колінах і молився за всіх, хто став на прю: і за ворогів і за братів... У цьому найвищий релігійний обов’язок, у цьому — Дхарма поета».
Не воював ні з ким
Пізніше Волошин писав, що митцеві не досить усвідомити й осмислити «контекст сучасності»: він повинен стати «учасником задуму самого деміурга», впізнати за маскою загальної трагедії її «очисну таїну». Оце й була «перспективна точка», з якої Волошин не лише найоб’єктивніше оцінив революційні події, а й під відчайдушним борінням різних суспільних сил намацав рушійний механізм історичного процесу й кинув свій погляд туди, куди й нам варто дивитися, щоб не звершилося Шевченкове пророцтво: «Та не однаково мені, Як Україну злії люди присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять...».
А на той час Волошин уже знав, що це таке — йти всупереч суспільній течії. Коли 10 січня 1913 року нервовохворий порізав картину Репіна «Іван Грозний і син його Іван», Волошин, виступаючи з цього приводу сказав, що і найгеніальніший митецький твір не повинен провокувати людину на агресію. У відповідь — вибух громадського обурення, який закрив перед поетом редакції періодичних видань і двері книгарень...
Та повернімося до оригінального зіставлення двох найколоритніших постатей епохи — Максиміліана Волошина й Нестора Махна — очима Міндліна. «Спільне також те, що обидва прагнули встояти над білими й червоними. Але Махно, силкуючись лишатися самим собою, воював і з білими, і з червоними. А Волошин, лишаючись самим собою, не воював ні з ким».
Крізь звірячі інстинкти — до душі
За влучним висловом Марини Цвєтаєвої, Волошин рятував «людину від зграї, одного від усіх, переможеного від переможців». На полі жорстокої війни він сам вів найзвитяжнішу боротьбу з тих висот людського духу, де вороги об’єднуються у стражданні, у трагедії сліпоти й обдуреності. Ризикуючи життям він, наприклад, сховав у себе учасників підпільного більшовицького з’їзду, а на слова вдячності відповів: «Майте на увазі, що, коли ви будете при владі, я так само чинитиму з вашими ворогами».
Він ставив собі за мету крізь звірячі інстинкти пробитися до людської душі, а тому постать «кіммерійського Пана» в полотняній хламиді з полиновим віночком на буйних рудуватих кучерях обростала містичними легендами. Макс Волошин справді пережив період «духовних блукань»: займався теософією, окультизмом, йогою... Друзі розповідали, що пасами рук він міг розпалити вогнище...
Та чого це варте порівняно з розповіддю поета про те, як він рятував генерал-лейтенанта, який відмовився стріляти в народ, професора археології, кримознавця Никанора Маркса, якого хотіли стратити. Не порозумівшись із комендантом Феодосії, Волошин зосередився в молитві за нього. «Це був мій давній випробуваний і непомильний прийом із більшовиками... Молитися узвичаєно за того, кому загрожує розстріл, і це неправильно... молитися треба за того, від кого залежить розстріл і хто віддав наказ про страту. Тому що з двох персонажів — убивці й жертви — в найбільшій небезпеці — моральній — перебуває саме кат, а не жертва. Тому завжди треба молитися за катів, і в результаті молитви можна не сумніватися».
«Я ні від кого не рятуюся...»
Цей нібито зачарований Парижем космополіт під час революції 1917 року повівся так, як і близько не повелися самоафішовані патріоти, цей аморфний в очах багатьох сучасників митець насправді мав дуже глибокі політичні погляди. Втім, цитуємо його: «Повернувшись навесні 1917 року до Криму, я вже не полишаю його; ні від кого не рятуюся, нікуди не емігрую — і всі хвилі громадянської війни і зміни уряду проходять над моєю головою... Ані війна, ані революція не злякали мене й ні в чому не розчарували: я їх чекав давно, і у формах ще жорстокіших. Навпаки, я відчував себе дуже пристосованим до умов революційного буття і дії», — пише Волошин а автобіографії. А ось іще один уривок — з листа до газети «Красная новь»: «Комунізм у його некомпромісній формі мені дуже близький, і моє особисте життя завжди будувалося таким чином, а державний — ворожий, як і все, що йде під знаком Держави, Політики».
Коли більшовики прийшли до влади, так спокусливо було ототожнити комунізм «некомпромісний» з державним, а власний інтерес — зі щирими переконаннями і, опинившись в шерезі так званих передових письменників, збирати почесті та нагороди. Але той, хто, рятуючи чуже життя, не тільки був готовий ризикувати власним, а, бува, й на коліна ставав перед власть імущими, у творчості своїй жодним рядком не погрішив проти життєвої правди.
Його вірші — піднятий на вершини поезії документ безстороннього свідка, де за стриманістю ховається безмежний душевний біль. Ось хоч би й вірш «Червона Паска»: тут, мов бич, свистить кулемет по м’ясу оголених чоловічих і жіночих тіл, сонце дивиться у всесвіт незрячим оком, підсніжники блимають, мов поминальні свічки, фіалки пахнуть гнилизною, обдерті голодними кіньми дерева стирчать, мов ноги трупів, душі нагло вирваних із життя, гасаючи разом з дорожньою курявою, каламутять голови живих; на Паску, яка збіглася з першим травнем, Ісус Христос не воскрес... Справді треба чути звучання камертона, на яке людство споконвіку настроює свої уявлення про справедливе суспільство, щоб отак нищівно викрити його профанацію.
Щоб Європа виробила імунітет
Максиміан Волошин вважав мистецтво найточнішою мірою речей — і власною творчістю це підтверджував. Його пейзажі, на думку геологів, інформативніші, аніж фотографії Кара-Дагу, а дослідники поверхні Місяця люблять цитувати волошинські рядки: «Ні сутінок, ні повітря, ні води, Лиш гострий блиск гранітів, сланців, шпатів; ні шлейфи зір, ні вечірні заграви не осявають чорне небо. Страшний шрам на пасмі Місячних Альп лишила небесна сокира; Місяць — немов Земля, з якої зірвано скальп, обличчя жаху в байдужому ефірі...».
1917 року крізь ейфорію інтелігенції з приводу революції, падіння царського уряду й утілення в життя одвічних народних мрій Волошин розгледів жахіття майбутнього терору і з безстрашністю місіонера спробував стати йому на дорозі. Помер він у 56 років від хвороб, які можна було здолати, — отруївшись людськими стражданнями. Просив не саджати квітів на його могилі, аби не вносити дисгармонійної ноти в первісну красу природи, серед якої віднайшов свою духовну батьківщину. Заповіт порушило дерево — сріблястий лох, маленьке диво, що виросло на випаленій спекою верхівці гори Кучук-Енішар.
Найдорожча частина спадку кіммерійського Пана — та, яка допомагає нам осмислити сьогоднішній день. Волошин своє покликання бачив у тому, щоб розкрити засліпленим сучасникам очі на замасковану тріскучими фразами про соціальну справедливість суть російської революції як великого історичного безглуздя. У країні, де весь торговий оборот міг би вільно вміститися «в кишені будь-якого американського мільярдера», де немає ані сформованого робітничого класу, й тим більше не існувало земельного питання — з огляду на величезні малозаселені території... Чому так склалося? На думку Волошина, соціально найздоровіша країна мусила перехворіти тяжкою недугою, аби ціла Європа виробила імунітет, врятувавши свою культуру від руйнації. Нині вже ні для кого не секрет, що високий рівень життя мешканців європейських країн — це результат реакції панівної верхівки на приклад Росії: власники капіталу поквапились поділитися часткою, аби не втратити все. Місія, у волошинському розумінні, — не привілей, не винятковість, а всього-на-всього місце народу в спільному історичному процесі, його роль у загальній трагедії людства, зумовлена національними особливостями.
І на наших очах
Написана 1920 року передмова до циклу викресаних революцією віршів побачила світ лише 1992 року — і як же пророче вона звучить! Ось, наприклад, оцінка становища інтелігенції після того, як соціальні катаклізми, котрих вона прагнула, звершилися: «Коли настала розруха сімнадцятого року, революційна інтелігенція мусила переконатися в тому, що вона — плоть од плоті, кістка од костей російської монархії і що, скинувши її, вона підписала тим самим власний смертний присуд, тобто боротися з нею вона могла тільки за огорожею міцних стін, побудованих російським самодержавством. Та коли стіни впали, вона стала такою самою непотрібною, як сама монархія. Будувати стіни й відновлювати їх вона не вміла: вона готувалася до того, щоб їх розмальовувати та прикрашати. Будувати нові стіни прийшли інші, вона ж лишилася збоку». Чи не тут треба шукати причини розчарування багатьох митців, які, зрікшись того, чому вчора ревно служили, палко привітали фактичну зміну соціального ладу?
Мабуть, Волошин вловив закономірність, яка незмінно повторюватиметься за всіх політичних катаклізмів на різних витках спіралі суспільного розвитку.
«За старого ладу забороненим деревом пізнання добра і зла була політика. Тепер, за час революції, переситившись смаком цього жаданого плоду, ми повинні усвідомити, що нам не стільки потрібна свобода політичних дій, скільки свобода від політичних дій. Це ми проказали наочно, надаючи всі найвідповідальніші посади, вільні місця представникам інших рас, державно пов’язаних із нами, але з іншим політичним темпераментом». В атмосфері політичного інфантилізму, соціальних лінощів до влади приходять люди недержавницького складу й недержавницьких устремлінь, для яких політична кар’єра — не більше як спосіб поліпшити свій матеріальний статус. Саме це сталося й на наших очах.
Точка опертя — внутрішня
Цитуємо далі: «одна зі звичайних оптичних облуд людей, які втратили розум від політики, в тому, що вони гадають, ніби від перемоги тієї чи іншої сторони залежить майбутнє. Насправді ж майбутнє ніколи не залежить від перемоги принципу, оскільки партії, в запалі боротьби, самі того не помічаючи, обмінюються гаслами й програмами, як Гамлет під час дуелі обмінюється шпагами з Лаертом. Боротьба уподібнює противників, згідно з основним логічним законом тотожності протилежностей». Хіба не цей логічний закон спрацював на наших очах? Не минуло й двох років української Незалежності, як після всіх сподівань ми упізнали в «демократичних силах» того самого дракона, з яким іще вчора боролися.
Волошин передбачив, що шляхи Росії північної і України з прилеглими державами повинні розійтися і, ймовірно, виникне нова спілка народів, яку він умовно назвав Славією. Це знову ж таки відбувається на наших очах.
«Я гадаю, що важка й кривава доля Росії на шляху до Града Невидимого проведе її ще й крізь соціал-монархізм». Хіба не претендує на цю роль Володимир Путін? «Кожна держава виробляє свою форму правління відповідно до рис свого національного характеру й обставин власної історії. Жодний одяг, взятий на борг із чужого плеча, не припаде до нашої статури» — ця волошинська формула спонукає нас пильніше вдивлятися в ті історичні шляхи, на яких Україна утверджує свою державність.
І злободенні для кожного з нас слова: «Ми живемо в епоху, коли все зрушене у світі, немає опор, немає чуття тяжіння, ми не знаємо, де верх і де низ... Настав час, коли треба з заплющеними очима, як сліпцю, всередині себе намацати ті тяжіння, ті точки опертя, які вислизнули у світі зовнішньому»...
Пророки завжди приходять вчасно. Інша річ, що час їх здебільшого не чує.
ДОВІДКА «УМ»
Максиміліан Кирієнко-Волошин
Народився 28 травня 1877 в Києві у родині юриста, колезького радника Олександра Кирієнка-Волошина (1838—1881) і Олени Оттобальдівни (1850—1923), у дівоцтві Глазер. Київський будинок зберігся до наших часів (нині бульвар Шевченка / вул. Пирогова, 24/9).
У своїй автобіографії Волошин вказував, що Кирієнки-Волошини за походженням — козаки із Запорожжя, а мати походила з обрусівших у XVIII столітті німців. Невдовзі сім’я переїхала до Таганрога, а після смерті чоловіка Олена Оттобальдівна переселилася з чотирирічним сином у Москву, де вони прожили понад десять років. У 1893 переїхали до Коктебеля.
Повернувшись до Москви, екстерном склав іспити в університеті, а в травні 1900 р. вирушив із друзями у двомісячну подорож Європою. При поверненні в Росію його несподівано заарештували й етапували до Москви, невдовзі вислали без права в’їзду в Москву і Санкт-Петербург. Волошин їде до Середньої Азії, а потім до Європи. У 1901 він приїжджає до Парижа, де навчається живопису в академії Колароссі, вивчає французьку літературу й культуру. Спілкується з художниками, письменниками, філософами.
Останні 10 років життя Волошин майже безвиїзно жив у своєму будинку в Коктебелі. Це місце було популярним серед митців, отож до Волошина навідувалися друзі-письменники. У 1924 Волошин перетворює свій дім у Коктебелі в безкоштовний будинок творчості. Із 1929 р. здоров’я Максиміліана Волошина різко погіршилося, поет тяжко переживав звістки про загибель чи арешти знайомих. Помер Волошин від запалення легень 11 серпня 1932 р. в Коктебелі. Похований, як він заповідав, на вершині приморського пагорба Кучук-Янишар.
Наталя ОКОЛІТЕНКО,
письменниця, доктор біологічних наук, заслужений журналіст України