У пазурах вампіра

«Я гордий тим, що не здав його»

«Бувало, встану зранку, а дружина Андрія Івановича — Ірина Миколаївна — заплакана. Пояснює, фарбою хтось написав на тину «бандерівець». А Химко їй у відповідь: «Не витирай, нехай люди читають», — згадує для «УМ» черкаський письменник Олександр Вівчарик, який студентом квартирував у письменника Химка в його хаті по вулиці Пролетарській у Черкасах і батьки якого товаришували з письменником на засланні.

За словами пана Олександра, Андрій Химко був простим і делікатним чоловіком, а ще веселим та компанійським. Як йому це вдавалося, переживши таке в житті, важко збагнути. У нього було немало друзів, хоча дружба з такою людиною означала протиставляти себе системі. Але до нього тягнулися, хоч були й такі, котрі справно строчили доноси.

«Я гордий тим, що не здав його, коли під загрозою звільнення з інституту вимагали на нього доносити. Викликали до декана, перестрічали на вулиці, аби взяв ключа, відкрив їм двері, щоб вони таємно провели обшук», — зізнається Олександр Ілліч. Він називає Андрія Химка людиною енциклопедичних знань, пригадує, що письменник мав відмінну пам’ять, з ним час летів швидко, от тільки сядеш, а вже немає коли готуватися до лекцій. Але, зазначає, не шкодував про це, бо знав — такого в університеті не розкажуть. Про себе каже, що у ті часи був радянською людиною з проукраїнськими поглядами. Але, запевняє, українця з нього зробив саме Химко. Так само, наголошує, мав письменник вплив і на поета Василя Симоненка. Аби не викликати якісь підозри, з поетом вони зустрічалися на кручах Дніпра і годинами там розмовляли. «Андрій Іванович як учитель і старший товариш розповідав те, про що Симоненко знати не міг — про Голодомор та табори. Як і мені», — веде далі пан Олександр.

«Не один день вони провели в бесідах над кручами Дніпра, з огляду на конспірацію. Там, димлячи цигарками, ділилися думками та планами», — додає черкаський письменник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Василь Захарченко. Він твердо переконаний, що саме Андрій Химко розповів молодому поетові правду про страшні події 1932—1933 років, розкрив йому очі на жахливе нищення тоталітарним режимом української культури та національної свідомості. Письменник каже, що Симоненко в своїй ранній творчості національний дух у повній мірі не проявляв, але в останні роки це відчувалося. Тож, переконаний, таке сталося не без впливу Андрія Химка. Пан Захарченко пригадує, що саме Химко поставив на могилі поета перший пам’ятник, бо працював на той час у бухгалтерії відповідного відомства.

Друзі письменника пригадують, що він дружив і з батьком композитора Володимира Івасюка — Михайлом, з яким познайомився у таборах на Півночі. Ще в юні літа Володимир гостював у сім’ї Химка. Андрій Іванович тоді нерідко говорив про талант хлопця і передбачав, що з нього виросте поет і композитор, якого знатиме світ. А коли Володимира Івасюка знайшли мертвим, Химко не сумнівався, що смерть та — не випадкова, казав, що його вбили «кадебісти». Досі у сім’ї письменника зберігають телеграму-співчуття родині Володимира Івасюка, написану Андрієм Івановичем 6 червня 1979 року: «Любі і дорогі наші Івасюки! Софіє Іванівно і Михайле Григоровичу! Не можемо повірити собі! Не хочемо вірити!.. Як?.. Чому?.. Через що?.. Хай Вам облегшить ту чорну муку хоч те, що Ваша втрата не лише Ваша; що Володя духовно житиме і в пам’яті, і на устах людей і сьогоднішніх, і майбутніх… А все ж — чому? Пухом земля йому і крилами слава!..».

З усієї сім’ї вижили в Голодомор Андрій та його сестра

Небайдужість до чужого горя у Андрія Химка — з його дитинства. Він народився у важкому 1919 році у багатодітній та бідній селянській сім’ї, де було ще два брати та п’ять сестер. Але 1933 рік у його рідному селі Адамівка Чигиринського району став для родини трагічним, бо з усієї сім’ї Голодомор пережили лише одна його сестра та він сам.

Рятуючись від голоду, 14-річний підліток узяв торбину i помандрував до Криму, звідти — на Кубань, потім потрапив до дитячої колонії у Ростові-на-Дону. Але через два роки зміг повернутися до рідного краю і стати слухачем робфаку при Черкаському педінституті. Далі — навчання в місцевому медичному технікумі та в школі робітничої молоді, робота вихователем у черкаському дитбудинку для інвалідів. А ставши медичним фельдшером і працюючи помічником державного санітарного інспектора в курортному управлінні Черкас, вступив на заочне відділення літературного факультету Дніпропетровського університету. В ту пору він почав писати вірші та друкувати дописи в черкаській періодиці.

Під час німецької окупації Химко працює в українських виданнях Черкас, друкується під псевдонімом Андрій Чорний та гуртує навколо себе патріотичні українські сили, за що зазнає переслідувань з боку фашистів. Його арештовують, але йому вдається втекти. Під час погоні отримує поранення, але встигає перескочити залізницю перед поїздом і врятуватися. Він дістається сусіднього міста Сміла, переховується там, але його таки знаходять і запроторюють у табір. Загалом за роки війни йому судилося тричі побувати в гестапо, востаннє це трапилося в Умані. Відступаючи, гітлерівці кинули в підвал, де були в’язні, гранату. Та Андрій Іванович волею випадку залишився живий і з тюремної камери його звільнили радянські війська у грудні 1943 року.

За патріотичні твори репресії проти Андрія Химка радянська система розпочинає ще у 1944 році. Тоді за доносом його засудили до десяти років виправно-трудових таборів, які письменник провів на далекій Півночі. Там «служив» фельдшером, а після звільнення був висланий на поселення в Комі АРСР. Під час заслання активно писав і перекладав, але більшість чернеток його творів, у тому числі й повість «Іван Сірко», були вилучені і долучені до слідчої справи. Про свої зустрічі в таборах та нелегке життя там Химко розповів у книжці «У пазурах вампіра».

У родині письменника є рідкісна фотографія застілля в чоловічому бараці №9 на Різдво 1953 року. Друзі письменника досі дивуються, як репресовані пронесли у табір фотоапарат, як зважилися відзначати релігійне свято та як Андрій Химко зумів зберегти таку фотографію. У радянські часи це було небезпечним.

Судимість з Андрія Химка було знято лише у 1956 році на підставі Указу Президії ВР СРСР «Про амністію». У ті роки волею долі він зустрічає свою майбутню дружину, котра стане йому вірною соратницею і другом на довгі роки. «Мої батьки познайомилися на Півночі в місті Інта. Мамі треба було грамотно заповнити якийсь документ, і їй порекомендували тата», — розповідає «УМ» Лариса Шевченко, донька репресованого письменника. Незабаром побралися. Але повертатися з Півночі їм не дозволяли ще п’ять років. Тож у 1958 році Андрій Химко приїхав до Черкас, тільки аби купити тут невеличку частину будинку. «Вже через два роки батьки привезли мене туди з бабусею, а самі знову поїхали на Північ. Там народився мій брат. І лише у 1964 році наша сім’я об’єдналася», — каже пані Лариса.

Смалив цигарки і тарабанив на друкарській машинці, як з кулемета

У Черкасах Андрій Химко влаштовується працювати головним бухгалтером комбінату комунальних підприємств, а останні три роки перед пенсією працює головним бухгалтером зеленого господарства. Андрій Іванович, пригадують його друзі, був хорошим бухгалтером, дуже скрупульозним, але «хвіст переслідування» від КДБ тягнувся за ним постійно, і щоразу, як тільки ним починали цікавитися «кадебісти», йому доводилося звільнятися. Таку невтомну «опіку» органів письменник відчуватиме навіть у 80-х роках. Могли підступно викликати в ЖЕК, а вдома тим часом провести обшук.

Тероризували й дружину Химка — Ірину Миколаївну, яка працював в готелі. Якось їй підкинули чужі речі та гроші й звинуватили в крадіжці. «Це було у 1983 році, тоді до нас додому прийшли з обшуком, пояснили, що маму підозрюють у крадіжці. А насправді на веранді, де був татів кабінет, зразу ж узялися перевіряти його папери. Практично все вилучили. І повернули тільки, коли Україна стала незалежною», — пригадує пережите донька письменника. У родині, наголошує вона, досі є протокол того обшуку. Тоді органи КДБ її батькові інкримінували антиконституційну діяльність і за протоколом обшуку, крім різних нотаток та паперів, вилучили машинописні чернетки збірок віршів «Ключі й кличі», «На перепуттях», «Пісні та романси», поему «Анти», які були повернуті авторові лише у 1990 році.

«Андрій Іванович ніколи не приховував свої національні погляди, тож обшуки у його домі були частими. А ще невідомі зламували дерева, які вони з дружиною саджали біля двору», — ділиться далі спогадами письменник Олександр Вівчарик. Він переконаний, що все це робилося задля того, аби створити репресованому письменнику нестерпне життя в Черкасах, щоб він звідси поїхав якомога далі. Але, наголошує пан Олександр, Химко не здавався, він узагалі ніколи не падав духом. І у вільний від роботи час писав свої твори під творчим псевдонімом Андрій Химко (справжнє прізвище Хименко).

Олександр Вівчарик пригадує: йому було цікаво спостерігати, як Андрій Іванович працює. В такі моменти, каже, можна було хоч голосно кричати, хоч співати, бо він нічого не чув навколо себе. Тільки смалив одна за одною цигарки і тарабанив на друкарській машинці, як з кулемета. Завжди під копірку закладав у машинку по п’ять листків, а потім копії роздавав друзям на зберігання на випадок, якщо в нього вилучать. Деякі рукописи навіть закатував у трилітрові банки й закопував у садку. Історичний роман про кошового Запорозької Січі Івана Сірка, який довелося йому писати вдруге, дві поеми, автобіографічна трилогія і близько тисячі віршів збереглися тільки завдяки переховуванню в родичів та знайомих.

За життя Андрія Химка, у 1990 році, вийшла лише одна його книга з трилогії про Івана Сірка — «Засвіти». Другу — «Між орлами і півмісяцем» — друзі письменника видрукували вже через рік після його смерті, а третя — «Під Савур-Могилою» — з’явилася на прилавках книжкових магазинів іще через рік. Автобіографічна трилогія «У пазурах вампіра» вийшла окремою книгою лише шість років тому. «Велика частина творів Андрія Химка через переслідування КДБ була втрачена. Тому те, що залишилося, є великою цінністю. Його рукописи ще дождуться свого видавця і будуть оцінені читачем», — наголошує письменник Олександр Вівчарик, який також зберігав рукописи двох книг Химка і передав їх доньці письменника.

Андрій Химко помер у грудні 1991 року, але він устиг проголосувати за незалежність рідної України, якій присвятив усе своє життя. «Якби він дожив до цих днів, то точно пішов би захищати Україну. Бо любив її понад усе», — підсумовує Олександр Вівчарик.