Її роботи вже розійшлися по Україні, Росії та Польщі. А лялька-україночка поїхала аж до Нью-Йорка. Як і кожен лялькар, пані Світлана має свою, тільки їй притаманну, техніку роботи. Її ляльки не мають облич: за словами автора, їх повинні дофантазовувати власники витвору. Крім того, образ не задумується майстринею наперед — навпаки. Спершу щось має впасти жінці в око — якийсь шматок тканини, прикраса, і лише тоді творча уява підказує майбутній витвір.
«Я взялася за ляльки, бо, певно, в дитинстві не набавилась, — розповідає «УМ» лялькарка з Дрогобича Світлана Максімова. — Жили ми бідно, і на іграшки грошей не вистачало, тож я зараз, мабуть, це компенсовую. Ляльками я займаюсь давно, хоч і з перервами. Але останнє, що змусило мене повернутися до лялькарства, — трагедія в нашій родині, помер мій чоловік. Син бачив, що ніяк не можу оговтатись, тож наполіг, аби я знову взялася за ляльку. З того часу в моїй колекції вже 50 цяцьок».
Хоча лялькарка не має художньої освіти, за її роботами цього не скажеш. Мавки, балерини, королівни, ретро-панянки: усі вони витримані у відповідних історичних чи художніх образах. Натхнення Світлана Максімова черпає з матеріалів для роботи. «Я знаю, що хтось спочатку придумує образ, а вже потім шукає потрібні матеріали, — розповідає лялькарка. — В мене ж —навпаки. Якщо я бачу цікаву тканину, то вигадую, якому образу вона б підійшла. Ще у мене є книжка: «Історія театрального костюма», за якою і звіряю свої образи. А те, чого у книжці немає, шукаю в інтернеті».
Так, зі шматочка тканини з вишивкою постала «Гуцулочка». Саме вишитий візерунок підштовхнув лялькарку до створення решти костюма. Зараз «Гуцулочка» «живе» в Нью-Йорку разом зі свою власницею. «Дівчинка з Дрогобича, яка зараз мешкає у Сполучених Штатах, дуже хотіла привезти до Америки український сувенір, — говорить пані Максімова. — З усіх ляльок вона обрала саме «Гуцулочку» за її національний стрій. Аби не пошкодити ляльку, перевозила її ручною поклажею у літаку і мала через неї проблеми на митному контролі. Річ у тім, що всі мої ляльки мають металеві деталі, щоб їхні руки могли рухатися, і саме через них її не пускали у літак. Дівчині пропонували витягти метал, що б зруйнувало всю роботу. Вже не знаю, що вона там казала, але ляльку довезла цілою».
А лялька на ймення «Фіалка» дісталася в подарунок героїчній українській льотчиці Надії Савченко. Насправді цю ляльку пані Світлана подарувала своїй похресниці, яка виявилася подругою Надії. Коли Надія завітала в гості, то звернула увагу на іграшку ручної роботи, бо завжди цікавилася дизайном одягу і всілякими красивими дрібничками. Тож ляльку їй передарували...
Лялька «Мавка» утворилася з волосся. Замість живого людського волосся майстриня використовує нитки, за допомогою яких створюють квіткові композиції. «Кожен лялькар постійно в «пошуку» матеріалів, — говорить жінка. — Тому коли я в квітковому магазинчику побачила ті нитки, в уяві одразу постали лялькові зачіски».
Захоплення пані Світлани підтримують усі її друзі й знайомі, тож часто приносять їй непотрібну біжутерію, залишки тканин. Багато матеріалу лялькарка купує і в магазинах вживаного одягу. По-перше, там чималий вибір за невелику ціну, а по-друге, пані Світлана переконана, що вживані речі мають право на «нове життя».
Кожна лялька, за словами майстрині, має свій характер. Якщо деякі з них лялькарка робила за один вечір, то інші давалися не одразу. То зачіска не пасувала, то вбрання не підходило. За словами пані Світлани, їй доводилось відкладати роботу, поки відповідний настрій не з’явиться. Також жодна з декоративних ляльок не має обличчя, і це неспроста: «Розумієте, обличчя — це щось занадто індивідуальне, — пояснює лялькарка. — Далеко не кожна лялька ручної роботи має очі. Обличчя в ляльки, як і в людини виражає набагато більше, аніж її одяг. Очі можуть розповісти усе. Я ж хочу, аби моя лялька мала загадку. Її одяг розповідає про епоху, соціальний статус чи навіть казковість персонажу. Але головна таємниця залишається, і кожен сам може додумати, що «відчуває» лялька, чи її «історію життя». Переважно цяцьки Світлани Максімової мають загальні імена, як от ретро-панянка чи балерина. Але є й непрості імена, наприклад, не «Королева», а «Королева Марго» чи «Королева Вікторія».
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
